"Якщо треба, відріжте ногу!" Історія пораненого французького бійця, який готовий далі воювати за Україну

28-річний французький боєць, який зараз перебуває у львівському військовому госпіталі, розповів "Еспресо.Захід" свою історію та бойовий шлях.

З дитинства мріяв стати військовим 

Ніколя родом з міста Монтобан (Montauban), що на півдні Франції. Він професійний військовий. Два роки служив у батальйоні, що займається розмінуваннями. Також ніс службу із захисту цивільних у публічних місцях. У Франції після кількох терористичних атак військові допомагають поліції патрулювати місця скупчення людей.

Хлопець із дитинства мріяв про армійський вишкіл, адже його тато також військовий, який воював у Чаді й отримав там поранення.

До приїзду в Україну Ніколя певний час працював різноробочим, однак коли побачив в новинах, що Росія напала на нас, вирішив, що має допомогти українцям відстояти свою незалежність.

"Я приїхав сюди, щоб захищати цивільне населення і відстоювати свободу. Коли почув, що іноземці можуть тут воювати, відразу взяв квиток на автобус і попрямував до Польщі, щоб добратися до України", - каже Ніколя, який навіть не мав закордонного паспорта, адже для пересування країнами Шенгенської зони французам достатньо внутрішнього документа. Та це не стало йому на заваді в’їзду в Україну.

Воював на Київщині, Харківщині та Луганщині 

У березні минулого року Ніколя вперше потрапив в Україну. Водій автобуса дав аркуш для водія таксі, де написав, куди його везти - і так Ніколя дістався до Яворівського полігону. Він потрапив туди вночі, його не відразу пустили на територію, а помістили недалеко, де розміщені цивільні. Француз своїми вухами чув приліт по полігону.

"На базі я провів три дня. На третій день увечері вже сіли в автобус, який повіз нас у Київ", - розповідає Ніколя.

Спершу йому та іншим бійцям-іноземцям доручили охороняти певні вулиці у Києві, де траплялися вуличні бої. Опісля ж їх відправили в Бучу та Ірпінь, щоб вони не пускали туди російських окупантів. Та коли були перестрілки між ЗСУ і солдатами РФ, бійці Інтернаціонального легіону перебували десь посередині, тож могло прилітати з обох боків. Ніколя не жаліється на такі нескоординовані дії, бо розуміє, наскільки складними були перші місяці війни. До того ж француз погано знає англійську, тому після звільнення півночі України його відправили покращити знання мови. Однак коли його запитали, чи готовий їхати воювати на Харківщину, Ніколя без вагань погодився. І його та ще кількох іноземців, які не завершили курсів з англійської мови, повезли на схід.

Уже в травні француз воював в одному з сіл поряд з Харковом. Тільки поселився там, як тут же був приліт. Наприкінці серпня його перевели на позиції у лісах біля Куп’янська. А вже за два тижні він опинився на Луганщині, де був до грудня, поки не отримав важку травму. Медики сказали, що витягли з його тіла п’ять ворожих куль.

"Відбувся ближній бій. На нас, сімох іноземців, напали близько 20 росіян. Ми тримали оборону і встигли покликати підкріплення. На жаль, вороги вбили двох поляків і одного американця. Мене і ще одного німця поранили. Ми протрималися, поки не підійшли більші сили ЗСУ, які розбили росіян. Мене пораненого забрали й повезли у польовий шпиталь біля Куп’янська.  Нога була посічена. Частина стегна відходила в один бік, а інша – в протилежний. Медики двічі мене збирали докупи. Пам’ятаю, що тоді був футбольний матч між Польщею і Францією. Перед операцією я запитав, який там рахунок? Мені сказали, що повідомлять після операції, та я наполягав, і коли дізнався, що французи виграють у поляків, тоді спокійно погодився на операцію", – з усмішкою розповідає Ніколя, який з дитинства був футбольним фанатом і на тілі має тату улюбленої команди – ФК "Бордо".

Уже дев'ять місяців возять із лікарні в лікарню, та так і не ставлять на ноги 

Фото: Юрій Мартинович

З тих грудневих днів 2022 року почався його довгий шлях до відновлення. У Куп’янську було дві операції, потім його машиною завели до Харкова для ще однієї. Довелося спиляти частину кістки ноги. Після того швидка повезла Ніколя до медзакладу в Полтаві, де він був кілька днів.

Тоді через усю країну воїна повезли до Львова на десять днів. А після того відправили у Польщу, де француз також змінив дві лікарні і провів близько п’яти місяців. Коли Польща перестала платити гроші за його лікування, Ніколя знову відправили в Україну, до Львова, де він уже два тижні.

Через бюрократичну тяганину із встановленням точного діагнозу француз ще у квітні втратив виплати, які надавала йому Україна. Вже кілька місяців він живе за власні гроші в очікуванні, що йому проведуть всі необхідні тести, він матиме потрібні документи, і медкомісія зможе точно встановити, що робити з його ногою.

"Я ні на що не жаліюся. Просто втомився чекати. Готовий до того, що можуть відрізати ногу. Це не проблема. Встановлять протез і буду знову ходити. Я хочу продовжити воювати. Розумів ризики, коли приїхав сюди. Це професія, яка мені подобалася з дитинства. Коли мене поставлять на ноги, воюватиму, поки не закінчиться війна, або поки не загину в бою… Така доля військового. На Україну напали без причини, її потрібно захищати", - каже француз.  

Звісно, що за можливості Ніколя хотів би зберегти ногу. Але зрозуміло, що чим довше чекати, тим менші шанси. Тому його французькі друзі також шукають можливість, щоб медики Франції оглянули хлопця і, можливо, допомогли йому знову стати на ноги.

А поки що Ніколя на колісному візку спокійно очікує майбутнього. Його дні одноманітно минають в госпіталі: однією рукою він у телефоні, іншою покурює цигарки, а думками знову рветься до бою. Добре, що в медзакладі декілька бійців розмовляють французькою, принаймні має з ким перекинутися словами рідною мовою.

Удома на Ніколя чекає шестирічна донька 

З березня минулого року, відколи хлопець приїхав в Україну, Ніколя не бачив свою сім’ю. Щодня він розмовляє з батьками, які переживають і підтримують його, а також із шестирічною донькою. Коли він сказав доньці, мовляв, можливо, втрачу ногу, вона з дитячою безтурботністю згадала, що бачила таке в якомусь фільмі, й запевнила тата, що все буде добре.

"Ні за чим не шкодую. Якщо треба би було, без сумнівів повторив би ще раз цей шлях", - підсумовує Ніколя Брендон.

• Нагадаємо, 70-річний француз Карім Луніці (Karim Lounici) за 60 днів проїхав ровером 4 тис. км від рідного Порніше (прибережне місто біля Атлантичного океану) до Львова, щоб нагадати європейцям про війну в Україну і зібрати кошти для українців