"Одна фотографія з кептарями змінила моє життя", – Михайло Вінтонюк, майстер-кушнір

Як почав займатися професійно справою та які тонкощі виникають під час роботи розповів "Еспресо.Захід" Михайло Вінтонюк. 

"За сто років в моєму селі Корнич кептарі помінялися 4 рази. Перший кептарик, який у нас шили, був просто білим. Далі, у період між Першою і Другою світовими війнами, він перетворився у вишиваний кептар. Після Другої світової війни кептар став дубленим, коричневого кольору. Четвертий кептар шили з сукна, його могли пошити навіть з військової шинелі", – розповідає кушнір. 

Про випадок, який допоміг знайти справу всього життя 

Мене завжди цікавили первинні стародавні речі, і це не тільки одяг. Наприклад, пліт своїми руками. А от щодо кептарів, то я давно мріяв його пошити. Тільки у моєму селі не залишилося майже майстрів, які б навчили цього. Я знайшов одну жінку, яка шила кептарі, але тільки на сукні. Звернувся до неї по допомогу, але вона так і не навчили мене цього ремесла. То у неї часу не було, то вона мене просто ігнорувала. Звичайно, бажання після такого почало зникати. 

Десь за рік чи два після того, я побачив на базарі кептар, вшитий з овечої шкіри. Мої очі просто загорілися, і я його купив. Згодом, навіть до церкви у ньому пішов, бачив, що люди на мене скоса дивляться, бо ж ніхто вже такого не носив. 

Читайте також: Мистецтво плетіння: як виготовляють солом'яні капелюхи

І от, восени трапився мені випадок: я косив на своєму городі. У той момент, коли я працював, до мене підійшла сусідка і попросила, щоб я скосив город ще у її матері. Я й погодився. Коли я закінчив працювати, жінка запросила мене до хати. Зайшовши у кімнату, я одразу помітив фотографію на стіні. Це було відоме фото подружжя кушнірів, Михайла та Софії Гнатюків, яке розлетілося на весь світ. А пані Марія, у якої я косив город, була їхньою донькою. Це фото змінило моє життя. 

Я одразу попросив у неї, щоб вона мене навчили цього ремесла. Саме так, впродовж 3-х місяців двічі на тиждень я приїжджав до пані Марії і навчався. І досі стараюся шити так, як вона розповідала: без жодних замінників і жодної машинної вишивки. 

Відтак, я пошив свій перший кептар і зрозумів одну річ – мені не потрібно було 5 років в університеті, щоб навчитися цього. Потрібно було лише бажання та наполегливість. 

Другий кептар я пошив своєму братові, який пішов у монастир. 

Кушнірством займаюся вже 5-й рік. Навіть можливо й більше, бо спочатку пробував щось сам підшивати. У майбутньому планую робити майстер-класи.

У центрі сидить Михайло Вінтонюк

Перший кептар і перше замовлення

Перший кептар я пошив на заправці, де працював. Шив його по ночах, бо спочатку дуже соромився, що мене можуть побачити з голкою. Крім роботи на заправці, ще вишивав вдома на машинці жіночі плаття, а мама моя вишивала чоловічі сорочки. 

Дивлячись зараз на свій перший кептар, можу сказати, що це капарний виріб, тобто такий, яким він не повинен бути. Відтоді, за 3 роки, я набрався досвіду, щоб зробити такий кептар, як треба. Ходив навіть у музей народного мистецтва Гуцульщини та Покуття, щоб побачити добре виконані кептарі, їхні шви і все інше. 

Зараз, я можу з гордістю сказати, що майстерно пришиваю аплікацію до кептаря зі шкіри таким швом, яким колись шили справжні майстри. 

Читайте також: Майстриня Марія Чорій про бичківський "вишиваний" медяник 

А перше своє замовлення отримав, коли пішов з братом до церкви. Після цього мені одразу написали на Фейсбук з проханням виконати роботу. І далі все почалося. 

Тепер у мене на 1,5 роки вперед є замовлення.

Я виключно шию кептарі з натуральних матеріалів і все вручну. У мене був випадок, коли я не міг знайти на кептар натуральної шкіри і мені порадили взяти замінник. На це я відповів, що буду навіть рік чекати на шкіру, але потім з чистою совістю і чистим серцем скажу, що кептар виготовлений правильно.

Що є кептарем?

Кептар – це жилетка безрукавка, яка зшита з овечого хутра. І в середньому, на один кептар мені йде 1,5 місяці часу.

Коли народжувалося ягня, а це переважно зимовий період, його тримали та вирощували до року. Весною їх треба було гарно постригти, як ягнят, так і овець. А восени можна вже різати, щоб отримати шкіру. 

До речі, у мене також є вівці, і всіх новонароджених ягняток я тримаю у хаті, бо хочу їх відігріти і, належним чином, доглянути. 

Під час підготовки шкіри для кептаря, важливо не порізати її. Далі, шкіру варто засолити, бажано щоб цей процес тривав не більше року, бо пересихає. Після цього, починається процес виправки. Для кептаря на дитину потрібна шкура одного ягняти. Її складають удвоє і викроюють по формі. Згодом, кептар обшивають каракулем, це ніжне хутро ягнят. Я чув, що 100 років тому на базарі в Косові каракуль настільки був дефіцитним, що майстри билися за нього. Каракуль робили з окремого виду овець – каракульча. 

Коли кептар вже обшили каракулем, тоді беруться до орнаментів. Колись шкіру замочували у спеціальному розчині з курячих екскрементів, а потім у розчині з оцту. Після цього, шкіру висушували, чистили від залишків розчину, вирізали з нього орнамент і пришивали на кептар. 

Цей метод я почув від одного чоловіка, який також був кушніром. Він дізнався, що я також займаюся таким ремеслом, що й він сам, тому попросив мене, щоб я нього приїхав у гості, хотів поділитися зі мною своїм досвідом. У мене все не було часу, то робота, то ще інші справи. А він все наполягав, і раптом сказав мені такі слова: "Мені залишилось небагато. Я хочу передати тобі щось важливе". Після цього я одразу вирушив до нього. 

У мене ще є багато історій, пов'язаних з кептарями. От наприклад, моя сусідка одного разу викинула у смітник давній кептар. Коли її донька дізналася про це через 4 дні, то одразу ж побігла виймати його. Після цього, кептар потрапив до мене у руки. Я його відреставрував. І тепер онука моєї сусідки вже третій рік приходить до церкви у ньому. 

До речі, я також реставрував два кептарі з фільму Сергія Параджанова "Тіні забутих предків". Це було для мене дуже цінно, адже я продовжив життя таким речам. Спочатку, коли мені показали ті кептарі, то я не знав, що мені з ними робити. Вони були у жахливому стані, шкіра геть пересохла. 

Сьогодення Михайла Вінтонюка

Зараз, у мене є наставниця – Надія Вінтонюк, з якою ми започаткували проєкт "Відродження". Це людина з великої літери. Коли я не встигав закінчити роботу, вона завжди приходила мені на допомогу. Навіть коштів за це у мене не брала. За це їй безмежно вдячний. Сам проєкт "Відродження" спрямований на те, щоб відновити та відтворити давню справу. І я й не думав, що люди так зацікавляться цим. 

Михайло Вінтонюк з Надією

Усі фото кептарів Михайло Вінтонюк фотографує на моделях і зберігає. Фотороботи можна знайти на сторінках календаря за 2021 рік, який Михайло випустив минулого року, а також на сторінках календаря на 2022 рік.  

Усі фото надав Михайло Вінтонюк
 

• Нагадуємо, як створює свічки подружжя з Тернопільщини

Стежте за найважливішими новинами Львова, регіону, України та світу разом з "Еспресо.Захід"! Підписуйтесь на нашу facebook-сторінку.