"Нас чекає нова хвиля літератури": письменниця Ольга Саліпа з Хмельницького про українську книгу під час війни

Ольга Саліпа живе у Хмельницькому. Тут вона працює комунікаційницею у міській раді. Попри те пише книги та вирощує квіти й навіть веде блог в Instagram, в якому розповідає про письменництво та рослини. У блогерки понад 30 тисяч активних підписників, і до такого рівня впізнаваності жінка дійшла органічно та власними силами. 

Про шлях від аматорки до відомої письменниці, міжнародний конкурс "Коронація" та чому написався роман про Ольгу Кобилянську, авторка розповіла "Еспресо.захід".

Квіти, книги, блог в Іnstagram, робота, діти, дім… Хто ж така Ольга Саліпа у першу чергу та які в неї пріоритети?

Ольга Саліпа – це в першу чергу письменниця. Принаймні я себе постійно вчу бути письменницею і виставляти це в пріоритет. На другому місці – я комунікаційниця, бо вже 9 років працюю у сфері комунікацій і люблю свою роботу (Ольга Саліпа є прессекретаркою мера Хмельницького, - ред.).

А сімʼя, квіти і блог – це більше для підтримки морального духу, для натхнення. Я не визначаю це як пріоритетні види діяльності. Бо, наприклад, у своєму блозі я відпочиваю.

Зараз у твоєму доробку – більш ніж десяток виданих популярних книг. Усе це – фактично від 2020 року. Як починався твій письменницький шлях? То була стереотипно "терниста дорога", чи все вдалось легко?

Усе почалося з оповідань. Колись я працювала у Тростянці редактором газети, і майже щотижня у мене там виходили оповідання. За деякий час їх назбиралось дуже багато. У 2014 році на фронті загинув мій чоловік, після цього ми з дітьми переїхали у Хмельницький. Переді мною постала така потреба: підвести певний підсумок під попереднім етапом життя, довести собі, що я тоді таки щось зробила і є якийсь результат. Тож зібрала найкращі, на мою думку, оповідання і надіслала їх у видавництво, яке публікувало серію "Теплі історії" з надією, що їх візьмуть. І вони погодилися. Щоправда, не відразу, адже на друк була черга. Ці історії потрапили до читача десь аж через три роки. Однак, якби не цей епізод, який мене і надихнув, я не впевнена, що продовжила б писати.

І вже тоді я вирішила, що хочу написати роман. Це був виклик для мене. Хоча б у тому, щоб подужати такий обсяг, адже вважаю себе дуже непостійною, я швидко загоряюсь і швидко перегоряю. Коли мені треба щось робити, то треба починати вже і негайно, лише тоді є якийсь шанс, що щось із того вийде. Свій перший роман я таки написала і надіслала у видавництво. Його погодилися надрукувати, але тоді так і не склалося. Редактор довго редагував текст, а згодом і зовсім перестав відповідати на мої листи.

Але ж ти не здалася?

Ні. Я написала ще один роман – "Зламані речі". Він мені страшенно  подобався, я була в нього закохана. Тоді в мене також був непростий період у житті. І цей роман був у певному сенсі терапевтичним для мене. Я ставила собі запитання через героїв і, прописуючи ці моменти, сама собі давала відповідь. Надіслала рукопис у різні видавництва і мені всі… відмовили. Мені було дуже образливо, адже читала книги інших молодих авторів і могла оцінити та порівняти, що мій точно не такий уже й поганий.

Після такого досвіду вирішила, що щось роблю не так. Значить треба розбиратися. Багато читала, як письменники стають письменниками. У біографії багатьох було дещо спільне: вони були переможцями конкурсу "Коронація слова". І після цього їх почали помічати. 

Вирішила, що це твій шанс?

Так, я поставила собі за мету написати роман спеціально для конкурсу - про Ольгу Кобилянську, "Оля". Однак підійшла до роботи виважено. Багато цікавилась, які жанри популярні, які перемагають у цьому конкурсі. Тобто я не просто сіла і написала те, що хотіла, але обирала тему, яка мала б шанси перемогти. Й отримала гран-прі. Це було дуже неочікувано й дуже страшно. Я не знала, що буде далі. Бо ж якщо ти вже маєш якісь книги, то, отримавши перемогу, вже все одно якось міцніше стоїш на ногах і тебе важче похитнути. І начебто ця перемога мала мене надихнути, але я боялася, що це буде одна моя книга і що більше нічого хорошого не напишу. 

Знала, що є багато переможців конкурсу, які потім не стають популярними. От вийде одна книга - і на цьому все. Боялася, щоб зі мною теж так не сталося. Тож вирішила, що буду писати багато, щоб не загубитися, щоб "Коронація слова" не була для мене єдиним досягненням. Це мало бути стартом, а не фінішем. Трампліном.

Отож, від часу успіху в "Коронації слова" в тебе вийшло 10 книг. Як швидко пишуться романи і звідки беруться ідеї для них? Адже твої книги - сильні, продумані, не "одноденки"…

Дехто дивується, як так швидко пишу, але я себе зовсім не силую. Буває, що одну книгу пишу довго. Адже є періоди, коли немає часу, немає можливості, немає ідеї. Однак я себе знаю: якщо робитиму щось довго, є багато шансів, що мені буде нецікаво і я це закину. Якщо дописую роман, то вже намагаюся його швидше дописати, бо мені вже це нецікаво, вже знаю, що там буде далі, хочу братися за нову ідею.

Зараз у мене є домовленості з видавництвами про книги, які ще не написані. Наразі маю до березня 2025 року розклад. Мене це мотивує, бо маю план. Живу за таким принципом: хочеш добігти – біжи. І зараз такий період у мене: я ще не розумію, куди біжу, але я біжу. Може, якогось одного ранку прокинусь і вирішу, що більше не хочу писати, що це набридло, давайте вже щось інше.

Звідки беру ідеї? Коли починала серію ретророманів, розуміла, що це складно, треба добре розуміти той час, про який пишеш, вивчати архіви, читати статті. Але коли спробувала, то зрозуміла, що це дуже мій жанр, на 100%. Взагалі я хотіла б круто писати історичні романи, але не так ґрунтовно знаю історію. Здається, в українській літературі дуже небагато  історичних романів для масового читача. А от ретро - це для мене щось таке посереднє. Мені хочеться писати про стосунки, про почуття, а ретророман це дозволяє.

І от коли я почала писати ретророман, знайшла дещо цікаве про жіночу гімназію Наталіії Харузової, де вчилися тілька дівчатка. Виникла ідея написати роман про жінку, яка була директоркою такого пансіонату і загалом про життя дівчаток, про різні політичні моменти того часу, це був 1905 рік.

Про мою історичну сагу "Дикі паростки" мені кажуть, що за нею добре вчити історію людиноцентричну, а не подієцентричну. Бо є можливість разом з героями зануритися в цю епоху, а тоді легше все для себе систематизувати. У середньому пишу роман на 550 тисяч знаків з пробілами за 4-6 місяців.

"Коронація слова" – популярний конкурс. Чи не було в тебе синдрому самозванця?

Ох. У першій книзі "Оля" є багато одруківок. Хоча читали редактори, читала я... Одна з них – назва розділу. Там у році переплутані цифри. Цього ніхто не побачив, я помітила лише тоді, коли принесла готову книгу додому. Мені стало так страшно, не знаю, з чим порівняти це відчуття, в мене тряслися руки тоді.

Виникав також такий синдром, коли були критичні відгуки, хоча їх і не було багато, були певні зауваження. Якщо я бачила коментар і розуміла, що він не 10 з 10, то казала собі: прочитаю його тоді, коли в мене буде нормальний моральний стан, щоб не плакати два дні від не сильно критичного відгуку. Але відразу розуміла, що ніхто не зробить мене відомою, мушу робити це сама. Тож просилася на презентації, писала в бібліотеки, на книжкові фестивалі. Був плюс, що я могла назватися переможницею "Коронації слова", але ставилися до мене часто байдуже. Я змотивувала себе, що, аби пройти цей шлях, мені потрібно рухатися. Часом у письменницькому середовищі читаю анонімні коментарі про те, що мені все легко далося, що я схопила бога за бороду, але насправді - це моя заслуга. Я могла просто написати книгу, видати її і нічого не робити, а лише чекати відгуків. Але я над цим працювала, не було такого, що прокинулася відомою. Не знаю, чи в літературі це взагалі можливо. 

Уже через 4 роки письменництва мене, звісно, знають, але в перший рік цього не було. Бо навіть якщо ти пишеш щось хороше і якщо це все йде органічно, на це потрібен час.

Дивно, коли виходить книжка, і автор чекає, що через місяць про неї говоритимуть. Читачеві слід спершу купити книжку, прочитати, порадити її комусь. Часто люди купують книжки, але не читають відразу. 

Зараз видають багато книжок про війну. Взагалі воєнна тематика, що не дивно, скрізь. Чи ти плануєш писати на цю тему?

Будь-які книжки, які писатимуться про сучасне життя, повинні містити згадку про війну. Якщо в них не буде цих моментів, то я вже не зовсім їм вірю, це якась штучність і ніби втеча від цієї теми. 

Не планувала писати про конкретно війну, але це буде. Десь у січні вийде моя книжка, на яку довго наважувалась. Це книжка про історії жінок, які втратили коханих на війні. Чому взагалі вирішила написати про це? По-перше, я сама пережила цю втрату у 2014 році. І я розумію, що така книжка потрібна. Але її не наважуються написати. Люди, які не мають до цього стосунку, в принципі не можуть зануритися настільки в таку тему, але водночас і бояться. У нас суспільство трепетно ставиться до таких тем. Наприклад, вважається, якщо ти не воював, то ти не можеш написати про війну. Хоча деякі письменники зроблять це значно якісніше на основі розповідей військових, аніж ті, хто там був безпосередньо.

Перших кілька абзаців, які не увійшли в цю книгу, я написала ще у 2018 році. Вони так і висіли порожнім файлом. Адже це занурення в усі особисті спогади, я не могла наважитись у це повернутися. Тоді вирішила, що це ж може бути щось середнє між художньою книгою і документальною. Спілкувалася з жінками, які втратили коханих. Це різні жінки, в них різні долі, вони з різних міст, їхня втрата сталась у різні періоди. Ми домовилися, що ніхто ніколи не дізнається, що це, власне, їхні історії. Я поставила собі завдання, щоб ця книга не була про біль і сльози, а про світло і любов, соціально-психологічна проза. Коли закінчила рукопис, дала прочитати жінкам, які втратили. У мене була умова, щоб після втрати минуло більш ніж півроку, а ще краще - рік. Аби жінки могли без ретравматизації сприймати цей текст. Хоча вони не є моєю цільовою аудиторією, книга не для них, але важливо було отримати зворотній зв'язок, чи їх це ніде не зачіпає. І я отримала дуже хороші відгуки, жінки писали мені, що це книжка, яка викликає приємні добрі сльози, книга про любов. Побачимо які будуть відгуки від інших читачів. 

А безпосередньо зараз я пишу ретророман. Одна із сюжетних ліній відбувається в період після визволення Проскурова (Хмельницького) від німецьких загарбників, а друга сюжетна лінія - це Хмельницький у перші дні повномасштабного вторгнення.

Зараз у нас нова хвиля літератури – про війну. і вона буде ще років 10 тривати це точно. Про щось інше писати - дивно. Питання, як про це писати і для кого писати. Дехто з авторів не розуміє цих усіх моментів із психологічної точки зору, моментів ретравматизації. Тут просто треба брати відповідальність за написане.

Олю, писати і видавати книги зараз і до повномасштабного вторгнення: чи є різниця?

Безумовно. Зараз видавці менше ризикують, хоча й раніше не сильно брали невідомих письменників, а зараз тим паче. І плюс - велика черга на друк книг, відтерміновується перід, бо ж знищено багато потужностей. Книга дорожча. Навіть писати по-іншому. У перші місяці повномасштабки здавалося, що все, що ти робиш – даремно, кому ця книжка потрібна, хто її буде купувати й читати. Потім і бажання писати, і натхнення повернулося. 

Зараз менше купують дитячу літературу, але це природно, адже багато жінок з дітьми виїхали. У мене трохи інакше. Мої книжки купують зараз більше, адже просто збігся той період, коли мої книги стали відомі. Тож я майже щодня маю замовлення і відправляю книжки, також їх купують у книгарнях і на сайтах.

Можна в Україні дозволити собі "працювати" письменником? Заробляти лише книгами - реально?

Дуже залежить, які в кого запити. Жити лише на письменницькі гроші теоретично можна, але не знаю, наскільки довго може тривати виключно такий заробіток. І все одно, це, мабуть, будуть ще статті на фріланс або якісь сценарії. Тоді можна на якийсь середній дохід вийти. Звісно, в Україні є письменники, які мають дуже великі наклади. Вони продають щорічно десятки тисяч книжок, тож я приблизно розумію, яке в них рояліті. От вони можуть жити суто на ті книги, можуть не їхати на якісь презентації, їхнє ім'я вже працює на них. Просто написати книгу і сподіватися, що ти заробиш мільйон - марно.

Я працюю, бо моя робота мені подобається. Логічно, що якби не працювала, мала б більше часу на письменництво. Тоді могла б видавати десь 4 книги в рік і вийшла б у підсумку на той самий заробіток, який маю зараз.

Порадь кілька книг, які є для тебе настільними, для наших читачів.

Тетяна Пʼянкова "Вік червоних мурах", книги Ольги Кобилянської, всі книги Бакмана, з професійних – "Врятуйте кицьку" Блека Снайдера.

Фото з архіву Ольги Саліпи