Для підлітків вторгнення створило ситуацію подвійної несвободи, – драматургиня Ніна Захоженко

Про становище юних українців, театр та драматургію під час війни і про те, що так важко сказати, "Еспресо.Захід" поговорило з українською драматургинею Ніною Захоженко.

Після 24 лютого українські драматурги активно почали отримувати запити на читання п’єс як від своїх, так і від закордонних театрів. Йдеться передовсім про драматургію про війну, про тексти, які почали виникати з початком повномасштабного російського вторгнення. Свою п'єсу "Я норм" Ніна писала також як рефлексію на приголомшливі події тих днів, спочатку коротку, а тоді текст розрісся.

"Я починала писати про себе й своїх близьких знайомих, але театр із Нідерландів, який хотів читати п’єсу, попросив розповісти про дітей в Україні. Це було непросто. Я почала більше фокусуватись, звертати увагу на дитячу поведінку і зрозуміла, що зокрема підлітки надзвичайно закриті. І тут зовсім непросто розказати якусь історію, оскільки дуже багато дітей вийшли на такий собі автоматизм, вони вихоплені зі свого звичайного середовища, вони спілкуються лише з батьками, часто досить багато конфліктів і агресії, але це все наче не справжнє, не суть того, що із ними відбувається, – пояснює драматургиня. – І от перший короткий текст повністю написаний у чаті. Усе, що між ними, коли вони розділені, але зберігають оте мережеве місце комфорту, де можуть поділитись своїми думками. У мене були кілька прототипів справжніх підлітків, але це більше не про основних героїв, а от, наприклад, та Ліза, яка виїхала. Мабуть, у моїй п’єсі вона більш комічний персонаж, але насправді ситуація драматична, коли дитину фактично насильно вивозять і вона відчуває розрив зі своїми друзями й середовищем, тому дуже важко це переживає. Інші герої – це збірний образ дій та переживань".

Читайте також: Навряд у військових буде більше психологічних травм, ніж у цивільних, — військова психологиня Олена Нагорна

Театр про війну для закордонної авдиторії – це певний спосіб співпережити з українцями їхній біль, емпатувати й спробувати усвідомити. Тим часом для українців він став способом бути почутими, що було важливо і підліткам, і дорослим.

Героям п’єси "Я – норм" лише по 17 років, і в один день руйнується весь їхній звичний триб життя. Усе, що було звичним і навіть часом нудним, стає надзвичайно потрібним, проте недоступним. Вони залежать від обставин та від рішення дорослих, тобто батьків. У цей момент їхня щоденність перетворюється на виживання, боротьбу та прийняття того, що неможливо змінити. Разом із тим світ дорослих того моменту не надто відрізняється.

"Для підлітків вторгнення створило ситуація подвійної несвободи, бо тут і війна, і воля батьків. Як батьки вирішили, так і має бути. Знову ж таки, мені здається, що це корелює із відчуттями дуже багатьох людей дорослих: вони ніби самі робили вибір, але також відчували, що це не те, чого вони хотіли б у житті, – вважає Ніна Захоженко. – Для мене було дуже важливо у цій ситуації тотальної несвободи й невибору показати той простір, де ти все ще можеш щось зробити, щоб діти були не пасивними, а активними. Оцей момент, що попри війну, евакуацію, переховування, боротьбу, ми всі, і діти зокрема, можемо щось робити. Вони можуть закохуватись, сваритись, дорослішати, щось переживати, розбиратися зі своїм внутрішнім світом, зі своїми емоціями. Це такий дуже вузький коридор тієї свободи, але він є. І там можуть відбуватись і цікаві, і навпаки, драматичні речі".

У Нідерландах над п'єсою Ніни працювали спільно місцеві діти й українські, які опинилися у зовсім іншому середовищі вимушено, виїхавши на початку вторгнення. 

"Українці пояснювали, що із ними відбулося, як вони коментували: "Ми тут не на канікулах. Ми приїхали з великою історією". Нідерландці реагували дуже емоційно, п’єса викликала резонанс. Загалом підліткова травма у будь-якому просторі дає дуже багато емоційного розуміння. Власне для чого зараз цей театр про війну в Європі? Він дає усвідомлення тим людям, яких хвилює війна, які дивляться новини, стежать, читають, але не до кінця розуміють емоції та життя, не можуть до кінця емпатувати. Це така історія, яка дуже швидко викликає емпатію, бо прості персонажі, бо це діти, які займаються усім тим, що й голландські діти. І ця травма дуже тут відчутна, перерваного життя, перерваного моменту дорослішання", – говорить драматургиня.

Разом із тим усі, хто працюють над творенням театру про війну, мусять зважати на те, аби досвід читань та постановок не був травматичним для аудиторії. Передовсім для українців, які переживають події у реальності, аби уникнути ретравматизації – не важливо, чи йдеться про дітей (підлітків), чи про дорослих.

"Хоча я писала для закордону, передовсім все одно думала про українську аудиторію і намагалася зробити цю історію не надто травматичною. Залишити найбільш травматичні моменти за кадром, але це те, що йде підтекстом. Кожен із нас розуміє, що події там були набагато жорсткішими. Для української аудиторії навіть дуже обережні тексти можуть бути травматичними, тому важливо щоразу якомога чіткіше артикулювати, що саме буде показано, попереджати про всі тригерні моменти. Бо є люди, яким це допоможе, а є ті, кого це травмує. Тому людина від початку має розуміти, на що вона йде, – пояснює Ніна Захоженко. – Але і театр, і драматурги зараз не можуть про це не говорити. Дивно було б говорити й писати про інше, коли це та реальність, з якою ми живемо й працюємо". 

Саме цю п'єсу драматургині про українських підлітків читали у шведському Стокгольмі у Королівському драматичному театрі, в Чехії, у Польщі на фестивалі, в Китаї та США (зокрема у Нью-Йорку). Усі читання та постановки роблять безкоштовно і здебільшого мають ще й благодійну мету – таким чином збирають кошти на потреби України.

Читайте також: Найбільш гнітила невідомість від неочікуваних прильотів, – львівський рятувальник про чергування на Харківщині

Проте чи не найважливіша її постановка відбулася у Харкові, між повітряними тривогами, ворожими обстрілами та за найскладніших умов для роботи. "Я – норм" поставив харківський театр ляльок імені В. Афанасенко. Працювали над появою вистави режисерка Оксана Дмитрієва та молоді актори театру упродовж двох тижнів, коли майже кожного дня місто обстрілювали.

"Вони спочатку хотіли робити читання, але вона їм дуже зайшла, стала для них навдивовижу дуже харківською історією. Оці моменти про "життя в Бучі – це sucks" чи "життя в Бучі – це класно" для них дуже накладаються на їхній харківський досвід, на оце перевідкриття свого міста, любові до свого міста. Тому що багато хто поїхав, а вони не поїхали, вони залишилися, вони додають на сцені історію свого міста: ти його будуєш, його руйнують, ти знову будуєш. Історія Бучі, історія Донецька, інших міст стає для них їхньою історією. Вони взяли її у репертуар, і вона одна із небагатьох, яку поряд із дитячими театр зараз грає. У театру також важка ситуація, оскільки багатьох акторів немає, але є оці четверо, які вирішили залишитися, які продовжують працювати, вони кажуть, що це їхній пароль "Я – норм". І там дуже багато збігів з їхнім життям, п'єса дуже лягає на відчуття людей, вони привласнюють цю виставу. Вона для них про надію", – каже Ніна.

А також про саме той терапевтичний ефект, який глядачі можуть отримати зараз. Простір для розмови та свого роду арттерапії.

"Після кожної вистави актори, режисер говорять, обіймаються з глядачами. Вони приїжджали до Львова і на початку вистави режисерка каже: я із Харкова. А люди в залі починають відповідати: а ми з-під Бахмута, а ми з Донецька, а ми з Маріуполя, а вона каже: дайте я вас усіх обійму. Той момент, коли ми прийшли в театр не лише на п’єсу, але й для того, щоб поговорити, обійняти, підтримати один одного, воно до цього веде, до щирості. Звісно не можна перетворювати це на сеанс психотерапії, але ті, кому потрібно – говорять, а хто не говорить – відчуває, що це спільна історія, що ми її переживаємо разом, можемо розділити ці емоції",– згадує драматургиня. 

Стежте за найважливішими новинами Львова, регіону, України та світу разом з "Еспресо.Захід"! Підписуйтесь на нашу facebook-сторінку, телеграм-канал та твіттер.