"Я аж стрепнув від ляку" – ексклюзивний уривок книги "Яґґер, Яґґер"

Це розповідь шведської письменниці Фріди Нільсон про хлопчика Бенґта, в якому багато дітей зможуть впізнати себе. Восьмирічний Бенґт має зайву вагу й зовсім не має друзів, він бореться з булінгом однолітків і зі знецінюванням батьками його проблем. Пригоди хлопчика розпочинаються, коли він зустрічає бродячого собаку, на ім'я Яґґер. 

"Еспресо.Захід" пропонує до прочитання ексклюзивний уривок книги про неймовірну дружбу хлопчика й собаки. 

***

З мене цабенів піт. Надворі було гаряче, трава на узбіччях пожухла, зі сосни осипалася глиця. Здавалося, ніби весь наш житловий квартал запхали в жерло печі.

Щойно я ступив на східці, що вели до під’їзду, за спиною пролунав окрик Астрід.

— Стій!

Я аж стерпнув від ляку. Лише вона вміла так лютувати.

— А це що таке? — рикнула вона, показуючи мізинцем на щось під ногами.

Горошина!

— Ти це забув!

— Та байдуже.

Але тепер уже всі троє напустили на себе машкару поліцейських чи хто там слідкує за порядками.

Дітлахи кинулися до під’їзду й перегородили мені шлях.

— Підбери! — звеліла Астрід.

— Ні, — відповів я.

— Підбери й віднеси у смітник! Не допущу, аби всяка бридота валялася під ногами.

— Ні! — уперся я на своєму.

— Та що ти завівся: ні, ні, ні... Тільки й чую твоє “ні”. На щось інше не здатний?

— Здатний…

Астрід зітхнула й сказала, що я виводжу її з рівноваги. Вона шарпнула мене за футболку й потягнула назад. Та в мені наче завівся потайний механізм, спонукаючи до різних, взаємозаперечних учинків: накивати п’ятами, зацідити Астрід під око або ж заревіти на всю околицю.

Урешті-решт, я її послухався і підібрав кляту горошину. І відніс у смітник.

Мене нудило, живіт звело судомою. Однак горошину треба викинути, інакше Астрід, Аллан і Ґустав не відчепляться. Тієї миті, коли я підняв покришку контейнера, вкинув досередини горошину і вона тихо чвакнула в помиях, за спиною почулося глузливе хихотіння. Двері сміттєвої повітки захряснулися. Стало темно, наче вночі.

Я намагався відчинити двері, але зовні хтось їх тримав. Я чув, як дітлахи приволокли якийсь важкий предмет. Щось дзенькнуло, і двері зов- сім перестали піддаватися натиску.

— Гарно розважитися! — крикнула Астрід, і діти втекли.

Я щосили гатив у двері: гуп, гуп, гуп.

— Поверніііііться! Виииииипустіть мене! — волав я.

Але зовні панувала тиша. Крізь щілинку я бачив, що двері підперли важкою зеленою лавкою.

Тоді я сів на підлогу й заплакав. Нараз здалося, ніби до мене підкрався щур, обнюхав мої ступні. Я щодуху замолотив ногами й зарепетував на все горло. І знову розридався.

Минуло кілька годин. Надворі несамовито шкварило сонце, але ж не всередині... Я трусився всім тілом. Задок закляк від холоду, мов бетон.

Нарешті хтось пошарпав клямку дверей.

— Що за неподобство! — обурився хтось.

Я зірвався на ноги. Назовні щось дзвякнуло. Крізь шпаринку я побачив стареньку пані Квіст із третього поверху.

— Пані Квіст, допоможіть мені! Це я, Бенґт!

— Хто? — перепитала старенька й лупнула своїм ціпком по лавці, і знову почувся дзенькіт.

— Ми з вами — сусіди! Заберіть лавку, щоб я зміг вийти! — репетував я.

Пані Квіст пирхнула.

— Сам її притягнув, то сам і забирай! — прокрехтіла вона й, цокаючи ціпком, понесла свій пакет зі сміттям додому.

— Та то не я притягнув лавку, як же ви не розумієте... — запхинькав я, але стара вже мене не чула.

ПЕС

Минуло ще кілька годин. Уже не тільки мій задок, а всеньке тіло заклякло, наче бетон. І мозок — теж. Думати я не міг, міг лише мерзнути. Щурі мене більше не лякали. Та їх тут і не було. Астрід якась схибнута, дурепа дурна! Аллан із Ґуставом не ліпші! Хай би кудись під землю запропастилися! Ні, хай би я кудись запропастився! Так ліпше! Тоді на Землі було б на одного потворного товстуна менше. І мама не засмучувалась би, що має сина, з яким ніхто не хоче дружити.

Раптом — я вже майже засинав — з-під дверей долинуло якесь шкряботіння. Нарешті хтось забере лавку! Я звівся на ноги й постукав. На

очі навернулися сльози — так мені стало себе

шкода.

— Відчиніть! — закричав я щосили. — Відчиніть, будь ласка!

— Я намагаюся, — відповів хтось захекано.

Не пані Квіст.

Не Астрід, не Аллан і не Ґустав.

Хтось чужий.

За мить двері відчинилися.

За порогом стояв пес, у брудній, геть вицвілій футболці з довгими рукавами, яка сягала йому майже до колін. На лапах — капці з газет.

— Що ти тут робиш? — поцікавився він.

Я з переляку нічого не відповів. Собаки бувають ще небезпечнішими за щурів. Не всі, звичайно. Мама читала в газеті про собак, які облизують своїх господарів одним змахом язика.

Пес поставив позад себе торбу на коліщатах. То була така картата торба, з якими зазвичай ходять до крамниці старі тітоньки. Пес закотив її у повітку і відчинив покришку контейнера. Першою надибав усередині маленьку горошину. Узяв її двома брудними кігтями й уважно роздивився. Від вигляду тієї горошини мене обійняв такий смуток, що я не міг стримати сліз, які текли ручаями, аж щоки змокріли, мов хлющ.

— Якщо хочеш побути сам... — заговорив пес.

— Не хочу я бути сам! — заперечив я плаксивим голосом. — Це що, всім мізки в голові попереверталися?

— Як це? — невдоволено хмикнув пес.

— То ж не я підпер двері лавкою! Легко здогадатися!

— Та ясно, — погодився пес, кладучи горошину в торбу. — Може, тобі хтось із друзів допоміг?

— Ха! — реготнув я. — Ха-ха-ха-ахаха!

— Що тут такого веселого?

— Нічого! Немає на світі веселощів! І друзів я не маю, ані однісінького!

— Хіба треба через це сердитися на мене?

Я знову опустився на долівку. Задок болів і терпнув, але я не зважав. Не міг змусити себе встати. Зовсім не мав сили.

— Хочу померти, — пробурмотів я.

— Що?!

— Хочу померти! Сам винен!

— Та ну! — пес наче не повірив, подумав, що я жартую.

— Ага, сам винен, що такий бридкий. Якби не був бридкий, вони б так зі мною не поводилися. Не сипали б кукурудзяні пластівці в поштову шпарину, не вимазували б глиною моє велосипедне сідло і... не замикали б мене у смітнику.

— Хто — вони?

— Астрід, Аллан і Ґустав.

Пес мовчав. Довго дивився на мене. А потім заходився далі нишпорити у сміттєвому контейнері, визбируючи їстівні покидьки. Знайшов макарони й смажену картоплю, які я викинув, і запхав їх до торби. Потім ще вигріб підгнилий огірок і два коричневі помідори.

— Любиш помідори? — запитав він.

Я похитав головою.

— Я теж не люблю, — сказав пес і відклав їх назад у контейнер.

Я спостерігав за його пошуками. Ніс у нього був завбільшки з кавове горня. Сухий і сірий. Вуха як вушка каструлі. Хутро брудного кольору. Почервонілі очі, хоч цілком такі собі гарні — жовті й круглі, мов автомобільні фари.

Здавалося, його цікавило лише сміття, а до мене було байдуже. Понишпоривши вдосталь, пес опустив покришку контейнера й промовив:

— Дивись, скажу тобі одну річ. Я все знаю про таких людей. Ну, таких, які знущаються і цькують інших.

— Справді?

Я обтер довгу шмарклю, яка звисала з носа, наче хробак.

Пес кивнув, а тоді розповів, що колись давно він мешкав у одній нічліжці. Нічліжка — то таке місце, де безхатьки можуть переночувати, з’їсти миску супу й помитися. Отож там мешкала ціла купа безхатьків, чоловіків та жінок, брудних, обідраних і беззубих. Та навіть попри це, вони вважали себе ліпшими за нього й лаяли його останніми словами. А один дядько на ім’я Гейккі горлав «СИДІТИ» і копняком відкидав його до стіни.

Пес просльозився від прикрих споминів. І також обтер шмарклі з носа.

— Туди я ніколи більше не повернуся! Але, знаєш, той Гейккі потім таки пошкодував.

— Направду?

— Так, — кивнув пес. — Пошкодував про всі свої вчинки.

— Тобто зрозумів, що був дурним і попросив вибачення? — запитав я.

Іноді мама переконувала мене, що одного дня Астрід, Аллан і Ґустав прийдуть до мене і скажуть: «Бенґте, тепер ми знаємо, як буває боляче від образ, пробач нам, будь ласка».

Пес зневажливо пирхнув.

— Пхе! Такому дурноголовому, як Гейккі подібне навіть на думку не спаде! Ні, він пошкодував інакше, — пес вибалушив очі, погляд став суперзагадковим.

Раптом від побачив на долівці пачку з-під морозива. Певно, вивалилася з контейнера, доки він у ньому нишпорив. Пес кинувся до пачки, відкрив кришечку. Там ще було трохи морозива. Хоча яке то вже морозиво! Воно розтануло й обернулося на юшку. Пес запопадливо вилизав усе до краплини. На рийці залишилися рештки рожевої пінки.

— Ти ніколи не їси звичайну їжу? — поцікавився я.

— Звичайну? Це ж яку? Горох і морозиво?

— Ну... так…

Пес витер рота рукавом футболки, зашнурував торбу, вийшов на сонце й подибав через подвір’я. Коліщата торби скрипіли за кожним кроком.

— Агов! — крикнув я.

Пес озирнувся.

— Ти ще не доказав свою історію!

— Яку ж?

— Та про того Гейккі! Чому він пошкодував? Що сталося?

Пес засміявся. Ніби сподівався, що я запитаю.

— Якщо підеш зі мною до мого дому, я тобі дещо покажу. Одну таємну річ.

Я наздогнав пса. Коли ми трохи відійшли, він потягнувся і сказав, що до його дому далеченько.

— Не біда... Здужаю. Одного разу я пройшов пішки весь шлях до маминої роботи та назад. А це шість кілометрів!

— А навіщо?

— Бо Астрід, Аллан і Ґустав відібрали в мене ключ від помешкання і закинули на балкон Ґрьонстедтам. А Ґрьонстедти на той час відпочивали в Анталії.

Пес фиркнув і похитав головою.

— Анталія... Живуть же люди!

Переклала книгу українською Наталя Іваничук, ілюстрації до історії створив Олександр Шатохін. 

• Нагадаємо, в рамках проєкту "8 шляхів до емпатії" видали вже три дитячі книги. 

Стежте за найважливішими новинами Львова, регіону, України та світу разом з "Еспресо.Захід"! Підписуйтесь на нашу facebook-сторінку.