Від піаністки до оперної співачки: історія любові до мистецтва співу

Заслужена артистка України Людмила Корсун (Осташ) – талановита оперна співачка, яка працює в Львівському національному академічному театрі опери та балету ім. Соломії Крушельницької. Її оперний спів заворожує публіку вже майже десять років.

Людмила Корсун (Осташ) розповіла "Еспресо.Захід" про музичну кар’єру, особливості роботи оперних співаків та про свою любов до цього класичного мистецтва.

Читайте також: Львівська опера урочисто відкрила новий театральний сезон

Чим цікавилася з дитинства? Чи маєш в сім’ї музикантів?

Я була дуже активною та енергійною дитиною. У мене в сім’ї не було музикантів. Тому це не є щось спадкове. Чесно кажучи, про музику мріяла моя мама. Вона ще дитиною хотіла навчитися грати на фортепіано, але їй це не вдалося. Тому її мрія, так би мовити, перейшла у спадок мені.

Свій творчий потенціал почала реалізовувати у школі мистецтв, куди мене завела мама. Там навчали і хореографії, і малювання, і театрального мистецтва.

З шести років займалася фортепіано і мені пророкували долю піаністки, бо добре це виходило. Десь до 17 років навіть не мріяла, що буду співачкою, а тим більше оперною. Для мене це було щось далеке і нереальне.

З ранніх років музика була для мене не як професія, а як спосіб життя. Фортепіано, як і спорт вимагає багато роботи та підготовки. Майже щодня по кілька годин сиділа і займалася. Моя вчителька була вимоглива, ми мали багато концертів, треба було підтримувати добру форму.

До 17 років була піаністкою

То звідки виник спів?

Водночас випадково і не випадково! Як і всі діти, я з дитинства любила щось собі співати. Але ніколи не ставилася до цього надто серйозно. Тому спів – це моя неомріяна мрія. Бо я про це навіть не мріяла, а воно сталося. Моя співоча історія фактично почалася в училищі в Тернополі, де я вчилася на піаністку. Все сталося випадково, коли один з викладачів (на той момент мій ілюстратор по концертмейстерському класу М. Блаженко) почув, як я співаю. Він запропонував мені навчатись і сказав, що маю потенціал. Так я почала займатися вокалом і за рік часу підготувалася до вступу у консерваторію до Львова. Планувала вивчати фортепіано і додатково займатися вокалом. Але спів став для мене якоюсь пристрастю. Спершу як хобі, як щось душевне, але згодом воно переросло у щось більше. Тому згодом на третьому курсі консерваторії вирішила займатись співом професійно: перейшла на вечірнє навчання на фортепіано, а вокал став основним. Так я, по-суті, за два роки закінчила чотирирічну вокальну програму. Великою мірою завдячую своїм професорам, які повірили у мене

Напевно, це був важкий вибір, коли зрозуміла, що вокал – це те, чим хочеш займатися?

Звісно, адже понад десять років займалася фортепіано і завжди думала, що буду піаністкою. Але, коли я співала, то відчувала і досі відчуваю натхнення, заряджаюся, навіть відпочиваю. Тому між пристрастю та стабільністю, я обрала пристрасть.

Оперний театр у твоєму житті виник одразу після навчання?

Так, у 2012 році одразу після навчання. У червні у театрі було прослуховування. Це було щось неймовірне! Адже довгий час не було прослуховувань, а тут якраз оголосили. Я й не надіялася, що потраплю. Для студента у 22 роки оперний театр – це якась святиня! Ходила дивилася на споруду і мурашки по тілу бігали. Думка про те, що там можна працювати, навіть не приходила у голову. Я хотіла просто постояти на сцені і відчути ту особливу атмосферу. Коли ж сказали, що беруть, то декілька днів була у шоковому стані. Думала, невже таке може бути?

То мама не шкодує, що ти не стала піаністкою? До речі, вдома досі граєш на фортепіано?

Мама мене дуже підтримує. Слідкує за кожною моєю виставою. Їй подобається моя робота.

Вдома, так, маю і граю. Це як їзда на велосипеді, бо вже не розівчишся. Єдине, що вправність зникає через відсутність постійної практики. Але досі граю для душі, релаксую. Та й фортепіано допомагає у професії. Можу вдома самостійно свою партію розібрати. Хоча, чесно кажучи, не люблю приносити додому роботу. Вважаю, що вдома треба займатися домашніми речами, а роботою – на роботі, а в моєму випадку – це оперний театр.

Читайте також: За лаштунками театру: про сльози й усмішки балетного життя

Інструмент співака – це його тіло

Чи пам’ятаєш свій дебютний виступ на сцені оперного театру? Що відчувала?

Перший раз були шалені хвилювання. Моя перша вистава – це "Запорожець за Дунаєм" Гулак-Артемовського. Співала партію Оксани. Тоді ще остаточно не розуміла чи опера це моє, чи ні. Відчувала лиш, що шалено хочу цим займатися. Хотіла пройти цю дорогу. Це було щось дуже свіже і нове для мене.

З чим ти стикнулася, коли стала солісткою?

Найперше я зрозуміла, що це стиль життя. Інструмент співака – це моє тіло. Від того, як я почуваюся, в якому тонусі, залежить звучання мого апарату. Особливо на початкових стадіях, коли голос не є ще до кінця сформований, ще не переспівано достатню кількість партій. Також зрозуміла, що це дуже скрупульозна робота над собою, над своєю технікою. Так само як спортсмен, ти повинен постійно тренуватися та підтримувати свою форму, інакше м’язи атрофуються. Якщо не побігав місяць, то вже задишка, кріпатура і тому подібне. Те саме у співі. Моє тіло, дихання, зв’язки – це все тренується. Ну і звісно стикнулася з тим, що це велика відповідальність. Як я себе почуватиму, в якому буду фізичному стані, від цього залежатиме моя якість роботи на сцені. Коли публіка приходить, вони очікують найкращого, магії. Якщо десь не звучить і горло барахлить, то нікого не цікавить причина, ніхто з публіки не питає, чи ти здоровий, чи ні. Вони хочуть результату.

Опера – це синтетичне мистецтво

Але у порівнянні з фортепіано, то напевно геть інший досвід…

Саме так. Оперний співак – це багатогранна професія. Якщо порівняти з фортепіанним минулим, то там був лише один інструмент на якому грала і все. Опера – це синтетичне мистецтво. Де одночасно поєднано дуже багато складових. Це і спів, і драматичне мистецтво. Також знання мов, бо ми співаємо мовою оригіналу. Дуже багато складових. Взаємодія з партнерами, з оркестром, з диригентом. Мізансцени й реквізит з яким працюємо. Багато моментів потрібно тримати в полі своєї уваги і працювати так, щоб глядачу здавалося, наче, я це роблю легко та невимушено, проживаю певний сюжет, образ на сцені.

Скільки мов знаєш і чи довго вивчаєш тексти?

Англійську та італійську знаю непогано, а решта – просто детально перекладаю. У нас є адаптований переклад в клавірі. Я люблю перекладати достеменно кожне слово. Часто буває так, що речення може мати один зміст, але конкретне слово може перекладатися по-іншому, від чого міняється вокальна виразовість, емоційне наповнення. Тому мені важливо знати зміст кожного слова. Звісно, у нас є режисер постановник в театрі. Якісь моменти з ним відпрацьовуємо і він дає нам поради. Але з нами не працюють достеменно над кожним жестом. Є постановка завдання і його виконання. Як це буде втілено, залежатиме від мого відчуття, мого артистичного бачення у передачі того чи іншого образу через свій психоемоційний стан. Всі люди різні. Навіть сум і радість переживаємо по-різному. Тому кожен адаптує роль під себе.

Маєш улюблені партії?

Мої улюблені – це опери Джакомо Пуччіні. Бо це вистави, де я можу розкрити найповніше свій голос, його тембр, показати майстерність вокальну і драматичну. Ця музика близька моєму темпераменту і її виконувати дуже цікаво. Люблю партії, де є глибокий зміст, драматургія, розвиток персонажу. Коли образ не статичний від початку до кінця , а є динаміка, часто – трагічний фінал. Богема, Турандот, Мадам Батерфляй – це ті опери, які можна прожити і показати широкою гамою почуттів.  

Чим особливий твій голос?

Кожен голос особливий і неповторний. Адже немає двох людей з однаковим. Є така річ, як градація голосів по тембрах. Ліричний, драматичний, лірико-драматичний та інші. Відповідно, для кожного типу голосу є відповідні партії. У мене – центральне сопрано. Можу співати досить широкий репертуар. У молодшому віці співають ліричні партії. Коли голос кріпне, з роками переходимо до драматичного репертуару.

Чим особливо цікава професія оперної співачки, що у мене немає якоїсь межі, коли вже немає куди рости й розвиватися. У нас для кожного віку є свій репертуар, який допомагає розвивати голос і тримати його у хорошій формі. Є вистави, які співала у 20 років, які зараз співаю і які буду співати у майбутньому.

Читайте також: Сила та грація: історія львівської балерини-бодібілдерки

Не хочу бути рабом свого голосу

Чи маєш якісь перестороги стосовно свого голосу? Наприклад, не пити холодного чи щось подібне?

Холодну воду я в принципі не п’ю, бо не люблю. Морозиво їм. Якихось таких обмежень собі не створюю. У мене позиція така, щоб не бути рабом своєї професії, рабом свого голосу. Як тільки починаєш зациклюватися на тому, щоб не переговорити, не переспівати, не переїдати – це створює зажими та комплекси на психосоматичному рівні, що часто може призвести до більших проблем, ніж те морозиво чи холодна вода. Тому я за адекватність. Це життя. Звісно, перші рази всі переживають і бережуться. Але з досвідом я знаю можливості та особливості свого організму, що мені потрібно та є краще. Різні партії мають різну складність. Одні менш виснажливі, другі більш. Якщо у мене дуже складна партія, то, скажімо, не буду перед виставою бігати по магазинах і себе виснажувати. Включу економ режим, щоб краще зосередитися і настроїтись.

Напевно, що не їси багато перед виставою?

Я так, не їм. Але все воно відносно. Є знайомої артисти, які навпаки не можуть співати на голодний шлунок. Спів – це в першу чергу свобода, що великою мірою залежить від правильного гнучкого дихання. Мені, щоб відчувати цю свободу, важливими є комфорт і легкість у тілі.

А коли не можеш співати, ти змушена, чи є ким замінити?

У театрі на кожну партію є два-три склади співаків, які можуть підстрахувати в разі якогось форс-мажору. Коли мала легку застуду чи нежить, то зазвичай співала. Але, коли дикий кашель, то просто фізично співати неможливо. Беру лікарняні. Але є багато проєктів, концертів, коли такої можливості заміни немає. Тому привчаю себе до того, щоб могти виходити на сцену в будь-якому стані. Адже бувають проблеми не лише фізичного характеру, наприклад стається якась біда, а ти мусиш виходити на сцену і сміятися, і плакати, і абстрагуватись від всього, що відбувається в реальному житті.

Чи кожна вистава для тебе є оригінальною, чи все ж з часом воно стає рутиною?

Кожна вистава неповторна. Це завжди живий творчий процес, адже артисти на сцені – це живі люди, кожного разу в різному фізичному і психоемоційному стані. Звичайно, певний автоматизм є, бо репертуар повторюється і ти багато разів виконуєш і переживаєш ту саму роль. Є певні рамки, які мають строго виконуватися: це в першу чергу музична партитура, написаний композитором текст. Є також режисура, в рамках якої працюємо на сцені. Але сам процес вистави – це наша творчість. Коли все вивчено і відпрацьовано, воно стає частиною мого тіла і мене самої. Ти, як артист, пропускаєш через себе і доносиш до публіки те, що хотів передати автор, часто той зміст, який захований поміж нот.

Оперний спів не травмує

А правда те, що оперний спів може бути травматичним? Часто можна зустріти у фільмах жарт про такий сильний голос, через який тріскає келих...

Насправді, за своє здоров’я треба хвилюватися рок-музикантам, які використовують потужну електроніку та техніку для підзвучки. Вібрація така, що може й стіни розвалити… Хоча це більше жарт, ніж правда. У нас вимога до залу одна – це добра акустика, яка допомагає звуку резонувати. До прикладу, в кінотеатрах стіни обшиті м’якими тканинами, що поглинають звук. Концертні зали, які розраховані на академічну музику та оперний спів, сконструйовані таким чином, щоб звук резонував, щоб навіть найдрібніші агогічні нюанси добре прослуховувалися в кожному куточку.

Можу запевнити, що в оперному театрі публіка в абсолютній безпеці, можна не хвилюватися за свої барабанні перетинки. Єдиний момент з моєї практики, коли вуха можуть трішки постраждати – це коли є близька взаємодія з партнером на сцені і він чи вона співаючи високу ноту стоїть надто близько. Тоді справді відчуваєш всю могутність оперного голосу. Але навіть тоді келихи не лопають. Це абсолютний міф, що голосом можна травмувати.

Зрозуміло. Чи відчуваєш, що ти на своєму місці?

На сьогоднішній день, так, чітко можу сказати , що я є на своєму місці. Стараюся не ставити себе у якісь вузькі рамки, що тільки це і все. Тому наперед не хочу говорити. Життя наше нестабільне. Завтра може все змінитися. Через коронавірус багато професій змушені були піти у зовсім інше русло. У нашій сфері найбільше потерпіли артисти, які працювали за контрактом.

До речі, наскільки оперним співакам стало важче з карантином?  

Один з найбільш болючих моментів – це напівпорожні зали. До карантину був дуже інтенсивний період, майже кожна вистава йшла з аншлагом. У мене були поїздки за кордон, це і Європа, і США. Цікаві проєкти, різні зали. Та коли після карантину літом вийшла на сцену і побачила лиш 150 людей в тисячному залі – стало сумно… Але відповідальність від того не зменшується, скільки б не було людей в залі, кожен для нас є цінним і має право побачити якісне шоу, отримати естетичне задоволення.

Публіка – це ті люди заради яких ми все це робимо. Без публіки не буде артистів. Ми не можемо вийти на сцену і самі для себе поспівати. Наша ціль та основна задача – це нести радість і красу людям, наповнювати неповторними емоціями, передати мистецьку енергетику. Ціль мистецтва – надихати, заставляти переосмислювати справжні цінності в житті, задумуватися над чимось важливим… В театрі кожен може почерпнути щось для себе, зануритись у абсолютно неповторну атмосферу підсилену музикою і драмою, прожити ніби паралельне життя… Це дуже цікавий живий процес.

Публіку треба виховувати змалку

Тобто театри досі потрібні людям. Бо часто можна зустріти думку, що це щось старе, пережиток минулого, тому не дуже то і цікавляться оперою й балетом…

Сучасний світ пропонує стільки всього, що насправді люди губляться у тому потоці. Публіку треба виховувати. Якщо дитина змалечку слухає неякісну естраду і вихована на ній, вважаючи, що це гарно і класно, тоді така от реальність, яку він чи вона знає. І навпаки, якщо з дитинства виховувати різносторонньо, водити і у театр, і на опери, і на балет, тоді дитина має з чим порівняти, вчиться розрізняти справжнє від несправжнього, якісне від порожнього. Зараз є дуже багато пустої музики, яка не несе ніякого посилу та забиває голови людям, але духовно не наповнює. А оперна музика здатна це робити. Навіть люди, які геть не прокачані в цьому мистецтві, після виходу з театру не залишаються байдужими.

З твого досвіду, чи бачиш, що у нас оперне мистецтво розвивається, особливо, коли порівнювати з закордонним?

Зміни є на краще. Багато всього змінилося в організації самого творчого процесу і роботи театру. Великі зміни в літературній частині та рекламі. Збільшилася кількість прем’єр, залучаємо закордонних постановників, запрошуємо різних цікавих співаків. Це сильно оживляє театр, створює більший інтерес у публіки. Тому зараз маємо живий інтерес до оперного мистецтва. Навіть багато туристів приїжджає суто з ціллю, щоб нас послухати і побачити.

За кордоном публіка відрізняється, мабуть, рівнем обізнаності, якщо брати у відсотковому співвідношенні. В нас поки що малий відсоток людей, який цікавиться саме класичною чи оперною музикою. Хоча варто відзначити, що опера ніколи не була масовим мистецтвом. За кордоном люди краще знають репертуар, наспівують відомі мотиви, добре орієнтуються, йдуть послухати конкретного співака чи співачку. Хоча багато залежить також від якості проєкту, задіяних виконавців. Якщо постановка цікава і якісна – резонанс дуже хороший. Сучасна публіка дуже вимоглива, тому для нас артистів це свого роду зона росту, мотивація розвиватись і вдосконалюватися щодня.

Чи думала над тим, щоб змінити професію, завершити кар’єру оперної співачки і почати писати й співати свої пісні?

У мене така позиція, якщо щось робити, то робити це максимально якісно. Проби пера можуть бути, але я не композитор. У тій сфері не проявляла себе. Це будуть аматорські спроби. Мені не хочеться робити щось аби було. Моя сильна сторона – це оперний спів. Краще робити якісно щось одне, ніж братися за все на світі і ніде не бачити результату.

Я добре реалізую себе в опері. Написані кимось твори, все одно виконані моїм унікальним тембром, показані мною на сцені. Я відчуваю самореалізацію. Це таке заняття, яке вимагає постійно бути творчим. Тому, скажімо, роботи точно не замінять оперних співаків. Бо люди не приходять, щоб чути і бачити те саме, кожен артист різний і по-різному може донести свою роль, дати їй нове життя, і ось цей живий творчий процес мабуть і є найцікавішим для публіки.

Зараз мені подобається мій ритм життя. Постійно задіяна у різноманітних цікавих проєктах, не можу випадати з творчого процесу, максимум – кілька днів вихідні. Тому поки роблю те, що люблю, а далі життя покаже.

Фото надані Людмилою Корсун (Осташ)

Стежте за найважливішими новинами Львова, регіону, України та світу разом з "Еспресо.Захід"! Підписуйтесь на нашу facebook-сторінку.