За лаштунками театру: про сльози й усмішки балетного життя

Однак те, що бачать глядачі, є лише вершиною айсберга тої праці, всіх тих старань, які щодень, рік за роком, докладають балерини, прагнучи до ідеалу – стати бездоганним механізмом, що заворожує глядачів витонченим танцем.

Про злети й падіння, сльози й усмішки, мистецтво та життя розповіла "Еспресо.Захід" Роксолана Іскра, яка вже сім років працює артисткою балету у Львівському національному академічному театрі опери та балету.

Фото: Юра Мартинович

Роксолано, кажуть – кожна історія має свій початок. Тож як розпочалася ваша балетна історія? Напевно, з гімнастики? Бо, наскільки знаю, це дуже важлива складова для балету – мати добру розтяжку.

Так, справді, дуже багато артистів балету починали саме з гімнастики. В чотири роки теж стала нею займатися. Я була з тих дітей, які "лізли на стіни", активна, тому батьки шукали мені відповідне заняття. Доля могла б скластися й по-іншому. Бо також і малювала на стінах, розмальовувала їх (усміхається. – Авт.). Тож батьки могли відвести і в художню школу, адже в моїй сім’ї є художники. Однак через дорогу, де ми мешкали, була гімнастична школа, і це було дуже зручно для всіх. Так з чотирьох до шести років водили мене туди. Крім самої гімнастики, там ще були уроки хореографії. Вчителька, яка займалася з нами хореографією, та її чоловік раніше були артистами балету. Після закінчення балетної кар’єри вони створили дитячу балетну студію, яка називалася "Арабеск". Вчителька хореографії помітила у мені танцювальність і запропонувала піти на хореографію. Так батьки почали водити мене в цю студію.

Займалася там два роки. Вчила основи, різні номери ставили, навіть в оперному театрі виступали. Потім студія закрилася. Враховуючи, що мала здібності, то у вісім років продовжила навчання у Львівській державній хореографічній школі. День починався з того, що йшла в звичайну школу, обідала і їхала на балет. Займалася балетом до вечора, приходила, робила уроки і так щодня, такий був "день бабака".

Вам подобався цей "день бабака"?

Тоді для мене це було обов’язком і про інше я навіть не замислювалася. Любила рухатися, танцювати і мала фізичну підготовку, яка дозволяла показувати результат. Особливо, коли почала брати участь у різних хореографічних конкурсах як в Україні, так і за кордоном. Бо з’явилася мотивація – боротьба за звання кращої танцівниці класу. Коли викладачі почали хвалити, тоді справді відчула любов до балету, зрозуміла, що в мене це добре виходить.

Захопившись балетом, встигали з уроками у звичайній школі?

Я вчилася у математичній гімназії з англійським нахилом. Було досить складно. У школі підтримували мене й розуміли, що розвиваю свій талант, але, як кажуть, за "красиві очі" оцінки не ставили. Я мала знати і розуміти уроки. Тому багато самостійно вчилася й отримувала хороші оцінки. Креслення й малювання мені дуже добре вдавалися. Батьки навіть думали, що стану архітекторкою чи дизайнеркою, бо мала цю творчу жилку.

Та все ж вибір був за балетом. Чому?

Стаючи старшою, все більше думала про майбутнє. Закінчувалася школа і що далі? В театр після хореографічної школи, яку закінчила, коли мені було 14-15 років, не беруть. Почався 10 клас в гімназії. У хореографічній школі створили групу для тих випускників, які хочуть ще займатися, і можна було приходити ввечері. Це був такий перехідний період для мене, бунтарський, коли могла замість школи йти гуляти з балетними друзями. Доходило до того, що однокласники плескали мені, коли приходила, – мовляв, нарешті. Та незважаючи на прогули, встигала з навчанням і не мала якихось проблем. Тиняючись так і стоячи на роздоріжжі, все чіткіше почала розуміти: якщо справді хочу займатися балетом, то треба поступати в хореографічне училище, розвиватися, рухатися далі. Почала більше готуватися, щоб спробувати поступити в державне хореографічне училище в Києві. Поїхала зі своєю подругою та її мамою, бо мої батьки не могли через сімейні обставини. Склала іспит і мене взяли. Так опинилася одразу на другому курсі у дуже авторитетному хореографічному училищі.

"Невдале падіння – й отримала компресійний перелом хребта"

Фото: Юра Мартинович

Чим запам’яталося навчання в Києві?

Перший рік навчання пройшло дуже добре. Показувала результати й була готова ще більше докладати зусиль. Однак на другому році навчання у мене сталася серйозна травма. Невдале падіння – й отримала компресійний перелом хребта. Поставили спочатку неправильний діагноз. Тому місяць ще займалася з переломом. Це був дивний час для мене. Бо дуже виросла в балетному плані, відчувала, що одна з кращих на заняттях. Розуміла, що приїду сюди, до Львова, в театр, і все буде класно, а тут ця травма… Довелося три місяці лежати в металевому корсеті. М’язи спини атрофувалися. Все, що напрацювала, в один момент розчинилося і треба було знову починати майже з нуля… Ця травма небезпечна не лише для можливості танцювати, а й для життя. Може спричинити до того, що станеш інвалідом і пересуватимешся на візку.

Тоді у мене постав вибір: або брати академічну відпустку, щоб закінчити училище наступного року, або довчатися так як є, стати випускницею і їхати до себе додому, до Львова. Досі не знаю, чи зробила правильний вибір. Бо таки склала іспити, закінчила, і коли прийшла на роботу в театр, то почула багато дорікань, мовляв, що я робила в училищі? Адже мій посттравматичний рівень не відповідав усім вимогам, лише почала входити у форму. Боялася сказати, що у мене була така травма. Та згодом замість мене повідомили, що зі мною сталося.

Це якось змінило ставлення керівництва?

Художній керівник бачив, що я стараюся, розвиваюся, попри травму, й відновлююся, тому мене взяли на 0,25 ставки. Так я працювала два роки. Часто танцювала по шість вистав на тиждень в кордебалеті і, чесно кажучи, на 400% перепрацьовувала свою норму. На третьому році перевели на 0,5, а ще через рік – на 0,75. Потім були гастролі в США, в яких я дуже хотіла взяти участь. Вже три роки працюю на повну ставку. У нас переведення категорій відбуваються через конкурси. Мені ніколи сильно не розходилося у тій ставці, але завжди важливо було мати змогу танцювати кращі партії. Тепер уже танцюю більше сольних партій, це не є якісь ведучі, головні ролі, але це наступні після них – подруги головних героїнь. Наразі я в другій категорії і чекаю, коли буде конкурс на першу, щоб перевестися.

А скільки триває балетна кар’єра?

Професійна балетна кар’єра – це понад 20 років. У 18 років приходять в театр, і багато хто у 25 починає опускати руки, бо юнацькі мрії вже не живлять і люди миряться з тим, що мають. Та у мене є ціль – танцювати все більше сольних партій, цього прагну. Розумію, що приходять молодші від мене, вони мають більше шансів, однак поки є перспективи, то навіть через сльози і травми буду боротися далі.

"Балет – це постійна конкуренція"

Фото надане Роксоланою Іскрою

Балеринам часто доводиться плакати?

Це травматичний вид діяльності, який часом приносить не лише фізичний, а й психологічний біль. Одна річ, коли ти отримала травму і сама вирішуєш, що з нею далі робити. Якось під час репетицій зламала палець на нозі і не знала про це, бо не відчувала. Лиш коли побачила, що палець синіє, тоді одразу звернулася до лікаря. Багато хто з нас справді не помічає такого, бо ми настільки зосереджені, що не хочемо спеціально відпрошуватися і випадати з графіка. Адже це може позбавити ролі, а це образливо. Балет – постійно конкуренція, у якій навіть дрібні моменти відіграють важливу роль.

Коли прийшла в театр, то майже щодня плакала. Бо, по-перше, я така людина, що дуже емоційно все сприймаю, маю загострене відчуття справедливості і треба було навчитися дивитися на все це не так особисто, простіше. Для прикладу, нас в училищі навчали виконувати рух по одному, а в театрі акцентували увагу на іншому. І важко було зрозуміти, що вимагають, потрібен був час. А по-друге, всюди є якісь свої, не зовсім робочі моменти, а людські. Маю на увазі, коли ти десь не так усміхнулася під час репетиції, чи була не в тому настрої і щось не те сказала – все це може вплинути. Внутрішня кухня балету по-своєму особлива, крім конкуренції, є багато непотрібних розмов за спиною. Веду до того, що артистові балету треба бути готовим до всього.

Про конкуренцію. Напевно, ви дивилася фільм "Чорний лебідь" з Наталі Портман у головній ролі. Чи справді настільки сильною і болючою може бути конкуренція у балеті?

Доволі часто мене запитують, чи є дружба у балеті, враховуючи всю цю постійну конкуренцію. У кожного по-своєму. Для прикладу, у мене є хороша подруга, яка теж балерина, щоправда, ми в різних категоріях. Часто разом відпрацьовуємо ті чи інші рухи й допомагаємо одна одній ставати кращими. Стосовно таких випадків, які показані у фільмі "Чорний лебідь", то це вже перебільшення. Хоча я чула історії, що скло чи леза підкладали, щоб нашкодити конкурентці. Але в балеті такі випадки – це рідкість, тут швидше морально можуть "поїдати" і тому треба вміти пропускати повз себе те, що заважає рухатися. Коли щось не так, я просто видихаю і продовжую робити своє. Також думаю, що тут справа у тому, що є люди, для яких балет – це абсолютно все, цілий світ. Тобто вони не розрізняють, де їхнє особисте життя, а де робота. Тому намагаються всі ті житейські речі, яких їм не вистачає, перенести на балет.

"Гармонія з собою та світом"

Фото: Юра Мартинович

Тобто емоційний стан балерини є не менш важливим, ніж фізичний. Що чи хто вам допомагає справлятися?

Саме так. Бо одна справа бути у фізичній формі, а інша – в психологічній. Потрібен баланс. В кожній професії є вигоряння і різні ієрархічні моменти, які не зовсім справедливі. Такий ланцюжок, коли на шефа накричали, він на тебе, а ти в себе вдома на когось. Тому важливо вміти переключатися. Нині є мільйон і один спосіб, щоб перемкнутися. Я люблю подорожувати з чоловіком, це мені допомагає. Але, якщо говорити про щоденні якісь речі, то дуже важливу роль у моєму житті відіграють розмови з близькими людьми, які можуть мене вислухати. Для прикладу, розмова з мамою – це справжня фахова психологічна консультація. Їй уже 50 років, вона педагог і психолог з багаторічним стажем роботи, а два роки тому здобула в УКУ вже третю вищу освіту.

До речі, крім консультацій з людьми індивідуально, мама вже п’ять років проводить групові тренінги. А коли почався карантин, то я порадила їй перейти в онлайн. Так у травні виник онлайн-квест "Гармонія з собою та світом", який ведемо моя мама і я. Вона відповідає за психологічну частину. Для прикладу, одна з тем, як оптимізувати все вдома й позбутися зайвого: починаючи від думок у голові, до зайвих речей в шафі та в холодильнику. Але загалом за 21 день відпрацьовуємо всі сфери життя. Моя частина полягає у тому, що раджу вправи для людей з будь-яким рівнем фізичної підготовки. Ну і також навчаю ставати стрункішими без дієт, за допомогою інтуїтивного харчування. Завдяки всім цим знанням люди можуть не лише влізти у старі штани, а й налагодити стосунки та поліпшити якість свого життя.

"90% розмов молодих балерин – про їжу"

Фото: Юра Мартинович

До речі, цікаво було б поговорити про їжу. Знаю, що у балерин своєрідний "культ їжі". Розкажіть, наскільки ставлення до їжі є важливим у вашому житті та роботі.

У балеті є різний поділ. Для прикладу, в США артисти балету є більш м’язистими, а у нас – більш витонченими. Мене вчили, що дуетна балерина має важити до 50 кг. Якщо більше, тоді партнер може відмовитися з нею танцювати, а педагоги будуть вказувати на зайву вагу. Однак, коли ти висока, тоді можеш важити понад 50 кг, адже важливими є пропорції тіла.

Стосовно себе, то зараз я собі не відмовляю в їжі, якщо хочу піти в Макдональдс, то йду. У будь-якому разі всім нам треба їсти, бо потрібні сили. Загалом з дитинства не мала проблем з вагою, генетично не схильна до повноти. Однак був період, коли дуже поправилася і стала, скажемо так, пишна. Травма була, закінчилися мої підліткові стосунки, а все це я заїдала й отримала плюс 8 кг за два тижні. Потім довго не могла позбутися того.

До речі, 90% розмов молодих балерин в училищі – про їжу! Я з’їла б і те, і це, а цього не можна, а так краще, читала таку дієту і так далі. Пам’ятаю, були навіть крадіжки їжі! Під’їдали одна одну (сміється. – Авт.). Тобто у балерин реально є пунктик на їжі.

Я сиділа на різних дієтах, але всі вони дієві, поки ти на них. Потім пішла до психолога-дієтолога. Це мало важливе значення, бо вона дозволила зрозуміти, що я сама себе у це замкнуте коло загнала, у цей "культ їжі". Та найбільше мені допомогли книжки про інтуїтивне харчування, яке є протилежністю до дієт. Там мова йде не про заборону, а про дозвіл. Це наче повернення в минуле, в дитинство. Коли ми були малими і нам давали їсти, а ми не хотіли, плакали, бо не цього бажали. Тобто насправді ми завжди знаємо, що хочемо їсти. Для прикладу, нам пхають макарони, а ми хочемо картоплю. Дитина буде нити, стогнати і добиватися того, що хоче. Бо знає, що хоче. Тому в інтуїтивному харчуванні важливим є віднайти в собі ту дитину, яка знає, що хоче їсти. Треба навчитися більше довіряти собі. Це протилежне мислення, не про заборони, а про те, чого дійсно хочеш з’їсти, що потребує твій організм сьогодні, зараз. Для прикладу, маєш вівсянку і тортик. Думаєш, що вівсянка корисніша і вибираєш її. Але потім не можеш собі відмовити і їси ще й тортик. А краще було б одразу торт з’їсти і не пхати в себе силою вівсянку. Такий підхід точно працює і цього я навчаю в онлайн-квесті "Гармонія".

Раз вже мова зайшла про ці пунктики, то чи є якісь особливі забобони?

Колись, напевно, було більше. Тепер майже не знаю таких артистів балету, які мають якісь особливі забобони. Чула про тих, хто чіпляє собі булавки. Особисто я колись вірила, що не треба фоткатися перед тим, як виходити на сцену, але то вже в минулому. У наш час селфі роблять на кожному кроці. Загалом вважаю, що краще перехреститися перед тим, як вийти на сцену.

А як реагують люди коли кажете, що ви – балерина?

У більшості – це "вав" і "ого, жива балерина!" Ще часто люди починають говорити: "Я теж колись в дитинстві займався чи займалася танцями…" Це кумедно слухати, бо це зовсім інший рівень.

Ще цікаво почути, як ви собі пояснюєте союз гімнастики й хореографію, що є важливішим у мистецтві балету?

З дітками починають саме з гімнастики: з розтяжок, гнучкості і так далі. Вже згодом, коли вчать танцю, то акцент роблять на артистичності, плавності, міміці лиця, вчать пам’ятати про усмішку. Кажуть, у балеті ноги роблять техніку, руки показують пластичність, а лице – артистизм.

"З дитинства пальці в мозолях"

Фото: Юра Мартинович

Знаю, що ваше взуття – пуанти – це особлива річ у балерин. Розкажіть, як ви їх обираєте, чи їх видають у театрі? Наскільки швидко вони зношуються?

Про їжу і пуанти балерини можуть годинами розповідати! Певний час нам в театрі видавали нові пуанти, але тепер, у час карантину, ми змушені самі собі купувати. Ті, що я користуюся і більшість артистів у театрі, – це американські, в їх основі гнучкий пластик. Вони всі вручну виготовлені. Є дуже багато різних варіантів, фасонів цих пуантів, що кому більше підходить: від жорсткості, висоти п’ятки до ширини кісточки й пальців. В середньому вони коштують сто доларів.

У танцівників балету є багато пар пуантів, залежить від ролей, які доводиться танцювати. Також на тренуваннях часто користуємося старими пуантами, а новими – вже на сцені.

Чи швидко зношуються, то це залежить від кількості репетицій. Але якщо день у день їх використовувати, то вони можуть прослужити від кількох місяців до півроку. Загалом мала вже точно з півсотні різних пуантів.

До речі, в дитинстві починала танцювати у львівських пуантах. Це в нас у театрі їх шиють. Думаю, в кожному театрі є якийсь цех з виробництва пуантів. Там йде гіпсовий п’ятачок, дерев’яна устілка замість всіх цих пластикових штучок. Бо в школі не рекомендують дітям вдягати пластикові пуанти. Хоч вони кращі, але розслабляють стопу. При навчанні стопа має правильно розвиватися, тому танцюють діти в пуантах з дерев’яною устілкою і гіпсом. Але у них досить сильно натираються пальці, і з дитинства я мала мозолі до крові.

Як карантин вплинув на вашу роботу? Наскільки зменшилася кількість вистав, чи ходять глядачі?

Карантин попсував багато планів. Чимало конкурсів перенесли, вже не кажучи про десятки вистав і опер, які скасували. Весною мала мати довгоочікувану прем’єру. Але не сталося. Майже півроку ми не мали жодних вистав. Чотири рази виходила і входила у форму. Від середини літа почали вертатися в театр на заняття і лиш у вересні глядачам дозволили відвідувати вистави. Та однаково театр майже порожній, бо у масках дозволено 200-300 людей, а вмістимість – тисяча. Тому часто складається враження, що це якась репетиція. Раніше бувало і шість вистав на тиждень. А тепер репертуар може змінися, перенестися чи взагалі відмінитися. Тому конкуренція ще більша за будь-які ролі, яких стало у рази менше.

"Ідеальна балерина – це механізм, автомат"

Фото надане Роксоланою Іскрою

На завершення, хотів би поговорити про балет як про життєву ціль. Наскільки ви відчуваєте, що наблизилася до свого ідеального образу балерини? Чи ви щасливі своїм вибором, чи навпаки думаєте про майбутнє і вже шукаєте якісь альтернативи?

За сім років всі ці кордебалетні танці стали мені не дуже цікавими. Я не погоджуюся з фразою, що "немає маленьких партій". Хоча, якщо вийшов на сцену лише потримати якесь попихало, тоді ти теж артист і треба робити це артистично. Але коли це робиш і воно не приносить задоволення, тоді це вже реальна проблема. Бо ми не просто так танцюємо. Сенс не лише у тому, щоб сподобатися глядачеві, а й щоб і балерині було в задоволення це робити. Балетом займаються не лише професійно, а й як творчим хобі. У таких балетних школах навіть літні люди показують результати, мають виступи для рідних і отримують задоволення від того. Власне основне у будь-якій справі – це отримувати втіху від роботи. Часом з цим маю проблеми, бо хочеться більшого розвитку, а є відчуття, що застоялася на місці. Буває, задумуюся, чи правильний вибір колись зробила? Бо розумію, що можу більше, але не відчуваю, що вдається це реалізувати.

Кілька років тому мене лякало майбутнє. Роки так швидко летять і треба чогось добиватися. Після серйозної травми спини я не відповідала очікуванням і це теж психологічно довгий час на мене сильно давило. Але тепер сама в залі можу без педагога над собою довго працювати і шукати можливості, щоб чим більше часу присвятити балету. Бо я зрозуміла одну важливу річ. Поки моя кар’єра триває і є шанси танцювати більше цікавіших мені партій, я маю на сто відсотків скористатися тими можливостями, щоб потім не шкодувати за втраченим. Тому стосовно роботи після балету… Я про це ще не хочу думати. Бо це зайві думки, які відволікають. Всьому свій час. Можливо, після завершення кар’єри зможу реалізувати у собі художні таланти і стану архітекторкою чи дизайнеркою? Хтозна. Але наразі балет – це мій стиль життя, який мені подобається.

Стосовно ідеального образу балерини, то один хореограф італієць розповідав, що прима, ведуча солістка – це та балерина, яка з дня у день показує той самий результат. Тому, коли уявляю собі цю ідеальну балерину, то вона безлика, як заведений механізм, автомат, який не дає збоїв. Бути цим механізмом – це ідеал в балеті, якого складно досягнути, бо всі ми лиш неідеальні люди. Часом тут важливим є просте везіння. Для мене в цьому всьому і є сенс – тренуватися, змагатися, чекати свого шансу і, зрештою, за сприятливих обставин, добитися визнання.

Розмовляв Юра Мартинович

Стежте за найважливішими новинами України та світу разом з "Еспресо.Захід"! Підписуйтесь на наш Telegram-канал