Уроки Джонсона. Блог Ігоря Гулика

"Хоровий спів" давно перетворився у какофонію дивних і часто не милозвучних партій, а про "консенсус", яким до російсько-української війни носилися на Заході, як з писаною торбою, краще й не згадувати. Війна, як і криза, вимагає особистостей у політиці, здатних ухвалювати рішення, попри загальноусталену опінію. Популярними чи ні ці рішення видаються загалові.

Те, що трапилося у Вестмінстерському палаці увечері 6 червня, сповнене багатьох сенсів та уроків, серед іншого й для України. Перш за все, ці сенси стосуються відкритої політики, про яку, видається, вже й забули у наших краях, послуговуючись радше симулякрами "відкритості" – постами у соцмережах і "довірливими" відосиками в телеграм чи на ютюб. Саме відкритість дала Джонсонові інструмент, яким він ущент розбив наміри своїх опонентів.

Не є таємницею, що за спробою звалити "несамовитого" Бориса визирають ослячі вуха ФСБ. Натхненні успіхами у "шрьодеризації" Емманюеля Макрона у Франції, почасти Олафа Шольца у Німеччині, Віктора Орбана в Угорщині, російські "лицарі плаща у кинджала" вирішили використати демократичні процедури для того, аби укоськати Джонсона. Ок, — він прийняв виклик, і не виключено, сам попрацював для того, аби вотум недовіри до його особи не тільки став предметом дискусії у лавах правлячих консерваторів, але й завершився голосуванням. Після нього Джонсон не тільки зберіг посаду, але й став ліпше орієнтуватися, у кого з його однопартійців забракло імунітету проти російської ефесбешної зарази.

Джонсон – чи не найвідчайдушніший прихильник радикального "лікування" путінської Росії, а після провокації зі спробою повалити його, терапія стане не просто жорсткою, але й шоковою. Путін програв, причому на полі найненависнішої для нього Британії, яка є утіленням демократії, проти якої російська деспотія веде довголітню виснажливу і дорогезну гібридну війну.

Без сумніву, це дуже обнадійлива новина для України. Але, окрім усього, — ще й урок для її еліт, та й виборців взагалі. Майстерність, з якою було розіграно драму у парламенті, дає привід українцям замислитися над якістю вітчизняної політики та методами, до яких вдаються так звані еліти для здобуття найжаданішого – влади.

Звісно, повертатися у вже далекий 2019 рік не хочеться багатьом. Однак лише тепер, після понад стоденної війни, чимало тих, хто на емоціях віддав свої голоси за "квартал" та його хедлайнера, мали зрозуміти, хто насправді маніпулював їхніми мізками.

Те, що імідж Зеленського кардинально змінився після російського вторгнення, ще не означає трансформацій його манери й стилю поведінки. Як і, до слова, мети його перебування на посаді.

У день, коли британські парламентарі вирішували долю Джонсона, Зеленський постав перед публікою у звичному довоєнному амплуа. Зібравши на пресконференцію журналістів, він не відцурався ідеї "медійної сегрегації" – опозиційні видання не були ушановані честю взяти у ній участь, а, отже, поставити гарантові незручні питання і за потреби – деталізувати їх.

Зеленський досі за інерцією перебуває у виборчому процесі. Зусилля опонента, який дотримує слова і не полемізує з владою, а намагається робити максимум для оборони Україні, заслуговують бодай поваги, а не глузливого слівця "гастролі". У всякому випадку, п'ятий президент зробив значно більше на Європейському Фінансовому Конгресі у польському Сопоті, ніж депутати-"слуги", які "здійснюють" свої парламентські повноваження з європейських курортів та вілл.

Джонсон також дав безплатний урок українському візаві, як користуватися конституційними процедурами для здобуття бажаного результату. Він не вигадував особливих повноважень для "умовної РНБО", руками якої можна було б "загрібати" жар. Він не апелював до Її Величності, аби збити азарт опонентів. Він використав арсенал, випробуваний – не роками, навіть не десятиліттями, — і не вніс жодної "крапки-коми" у закони на свою користь.

Він не викидав з британського етеру неугодні телеканали, — це було б нечуваним, брутальним злочином проти британської системи. Він не влаштовував собі теплих ванн у спілкуванні з акулами тамтешніх ЗМІ, — а вони, погодьтеся, набагато зубастіші, ніж українські.

Британець довів, що "народ має власне судження", і його не відібрали у нього "демагоги". Хай навіть обрані чи призначені демократично.

P.S. Учора секретар РНБО Олексій Данілов заявив, що є палким прихильником союзу Великої Британії, Польщі та України, і що цей альянс не обмежиться двома країнами. Те, що злітає з уст Данілова, як правило, сидить в голові Зеленського. А раз так, то президент мав би проштудіювати уроки Джонсона.

Про автора. Ігор Гулик – журналіст, головний редактор сайту "Еспресо.Захід".

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.

Стежте за найважливішими новинами Львова, регіону, України та світу разом з "Еспресо.Захід"! Підписуйтесь на нашу facebook-сторінку та телеграм-канал.