"У Нові Санжари я відправилася лише з дамською сумочкою. Не мала навіть змінного одягу" , – Зоряна Скалецька

Сьогодні на події тих днів ми дивимося вже під іншим кутом. За два роки на коронавірус перехворіло майже 4,5 мільйонів українців. А тоді, 20 лютого 2020 року у Нових Санжарах на Полтавщині, куди у медичний центр Нацгвардії привезли 45 евакуйованих з Уханю українців та 27 іноземців, налякані історіями про новітню "чуму" місцеві жителі вийшли на протест і влаштували сутички із правоохоронцями...

Фото: пресслужби Зоряни Скалецької

Колишня міністерка охорони здоров'я Зоряна Скалецька розповіла "Еспресо.Захід" про роботу в умовах пандемії "невідомого вірусу", про те, що вдалося і чого не вдалося зробити на цій посаді та чи погодилася б вона знову очолити відомство.

В інтерв’ю "Українській правді" секретар Олексій Данілов розповів, що про COVID-19 вони дізналися 23 грудня 2019 року, коли отримали перше повідомлення про те, що у місті Ухань "щось відбувається". Тоді пан Данілов доручив своєму заступнику з гуманітарних питань Олексію Соловйову взяти ситуацію під особистий контроль і відстежувати її.

У РНБО збирають аналітику з усього світу, фіксують різні тригери. Це не означає, що того дня у РНБО дійшли висновку, що це (спалах пневмонії, спричинений новим типом коронавірусу. - Ред.) – проблема міжнародного масштабу. Але до цієї теми ми у МОЗ повернулися відразу після свят - 10-12 січня (2020 року. – Ред.). Оскільки ВООЗ висловила стурбованість, що відбувається щось не дуже хороше, ми вирішили створити оперативний координаційний штаб, куди ввійшли провідні інфекціоністи, епідеміологи, інші спеціалісти. Відтоді постійно моніторили ситуацію та щодня проводили пресбрифінги для населення.

Як ви готувалися до можливого поширення вірусу?

На той момент ще було незрозуміло – вірус передається від людини до людини тільки у межах Китаю, чи вже за його межами? Спочатку відслідковували лише тих, хто повертався з Китаю. Ще на борту літака такі особи заповнювали скринінгові анкети, а у разі появи симптомів зобов’язувалися про це повідомити. Проте ближче до кінця січня з'явилися повідомлення про випадки передачі вірусу за межами Китаю, і це вже вимагало інших рішень.

Ми з Віктором Ляшком доповіли про ситуацію Президенту. На той час Віктор Ляшко працював на посаді заступника міністра охорони здоров'я з питань громадського здоров'я і санітарно-епідеміологічного благополуччя, тобто деякі з його функцій – це і було якраз те, чим повинен займатися головний державний санітарний лікар.

У січні ми взяли участь у серйозній біобезпековій конференції, яка відбулася у Вашингтоні (США). Відразу після повернення розіслали запити на департаменти (охорони здоров'я. – Ред.) всіх регіонів, щоб з'ясувати, скільки у нас є інфекційних ліжок, скільки є реанімаційних відділень (і інфекційних ліжок там), а також скільки є ШВЛів у разі, якщо необхідно буде проводити інтенсивне лікування.  

На початку лютого було сформовано штаб на рівні уряду і вже тоді ми затвердили чіткий план дій. Кожне міністерство – у межах своїх повноважень, бо МОЗ все не може робити.

Наприклад, не може заборонити фармацевтичному бізнесу підняти ціни на медичні маски у більш, як 10 разів? Пригадую, маски тоді в аптеках продавали по 25 гривень за штуку, хоча до пандемії вони коштували 1,5 гривні. Вони стали найпопулярнішим товаром для контрабанди. Більшим, ніж цигарки!

Виробники, дистриб’ютори, аптеки – це приватний бізнес. Віктор Ляшко провів із ними зустріч, щоб з'ясувати, який відсоток масок в Україні виробляється, а який – завозиться, бо якщо не буде можливості завозити маски, то треба знати, скільки ми зможемо виробити, щоб закрити потребу. Але якщо ви зараз говорите про втручання у діяльність приватного бізнесу (введення обмежень економічного характеру, наприклад, заборони на вивезення масок за кордон), то це не належить до повноважень МОЗу. Нашим завданням було прописати правила скринінгу і створити перші протоколи на випадок, якщо у людей, які приїхали з Китаю або осіб, які з ними контактували, буде виявлено симптоматику.

Крім цього, ми почали збільшувати кількість ліжок в інтенсивній терапії та кількість апаратів ШВЛ, бо розуміли, що потреба у цьому буде.

Але були країни, які по-іншому відреагували на загрозу. Більш жорстко.

Так. Наприклад, Австралія, закрила кордони на два роки і на кілька місяців запровадила комендантську годину.

І після карантину в Австралії, який тривав там 112 (!) днів, не виявили жодного випадку захворювання! Натомість рекомендації українського МОЗу були більш м'якими.

В уявленні багатьох ситуація виглядає так: якщо проблема стосується здоров'я, то це – виключно відповідальність МОЗу. А насправді це – комплексна робота всього уряду.

Міністерство встановлює певні вимоги. Наприклад, нам потрібно, щоб всі ходили у приміщеннях у масках. Але рішення про це приймає уряд, а контролює його виконання – інше міністерство та служби. А якщо вони не контролюють і захворюваність зростає, то кажуть, що це "МОЗ не впоралось

На початках була велика проблема із забезпеченням медиків засобами індивідуального захисту, через що вони масово хворіли.

На зустрічах, які ми регулярно мали з керівниками обласних департаментів охорони здоров’я, я особисто питала: "Чи достатньо у Вас усього? Які у вас є проблеми? Яка допомога потрібна?" І завжди була відповідь: "Все нормально, все у нас є, нічого не треба". Керівники департаментів не звикли говорити про проблеми, бо для них це означає, що вони не можуть із ними впоратися.

Але уявімо собі ситуацію, що я б взагалі про це не питала. Є стандарти охорони праці, які передбачають наявність засобів індивідуального захисту для медичних працівників. Керівник лікарні, якщо він розуміє, що йому цих засобів не вистачить (є великий наплив хворих, великий штат працівників), він повинен додатково закупити ці засоби, а якщо фінансів на це немає, тоді необхідно звернутися до власника лікарні. Оскільки більшість лікарень є комунальними, - до місцевої влади. Якщо місцевих ресурсів не вистачає, треба звертатися до МОЗу, бо це – не проблема одного. Це – проблема всіх. Але таких звернень не було.

Фото: пресслужби Зоряни Скалецької

Лікарі на місцях не знають цього "ланцюжка". Вони думають, що це міністерство має "про всяк випадок" подумати, що така проблема є і "про всяк випадок" її вирішити. Але МОЗ якщо й закуповує щось, то збирає спочатку запити з регіонів про наявні потреби. Коли я чула, що чогось немає, то перше питання, яке у мене виникало: "А де охорона праці? Чому не зверталися до керівника?"

Пригадуєте, у 2009 році у нас також була пандемія (грипу H1N1. – Ред.). Тоді вирішили, що всі медсестри повинні шити вдома марлеві маски (з власного матеріалу!) і приносити кожного тижня по 40 штук. Як вони це робитимуть, з чого, коли, це нікого не цікавило. І вони терпіли!

Так само й тепер було, коли медики не дотримувалися часових проміжків носіння масок, бо цих масок елементарно бракувало. Але вони не скаржилися. Це питання для мене – найбільш болюче. Чому лікарі, права яких порушують, не хочуть ці права відстоювати?!

Бо бояться звільнень.

Але це закладе початок боротьби! Звільнять одного-двох – нічого, через суди поновляться на роботі. Зате всі інші будуть захищені.

Очікувала, що у цій ситуації підключаться профспілки. Але я їх не почула. Це не повинно так бути, що по Facebook пишуть, як усе погано, а офіційно – жодної скарги не хочуть написати.

Згадаймо той момент, коли постало питання евакуації українських громадян із зони спалаху COVID-19. Суспільство тоді неоднозначно відреагувало на таке рішення уряду.

Попри всю критику, яка тоді була, вважаю, що це взагалі не була тема для обговорення. Українські громадяни мали право повернутися у свою країну і бути під опікою своєї держави.

Нещодавно Facebook "підтягнув" мені січневу публікацію за 2020 рік, в якій йшлося про те, що ми моніторимо ситуацію і під нею одна жіночка залишила коментар: "Ми чули, що ви збираєтеся евакуйовувати українців. Вони то, звісно, українці, але не смійте їх, чумних, сюди привозити!". Хоча ми офіційно постійно інформували населення про поточну ситуацію, у соцмережах та ЗМІ було дуже багато фейкової інформації, яка впливала на свідомість мас.

Чому місцем евакуації обрали Нові Санжари – невеличке селище на Полтавщині?

Згідно з міжнародними санітарними правилами, якщо ми когось евакуюємо з карантинної зони (а на території провінції Хубей у Китаї тоді вже був оголошений карантин), ми повинні відправити цих людей на обсервацію. Всі країни так робили. Хтось вивозив у військову частину. У Канаді відвели для цього спортзал - люди спали на матрацах, постелених просто на підлогу.

У нас був варіант вивезти українських громадян польським літаком. Тоді б вони проходили самоізоляцію у Польщі і поверталися б уже звідти без самоізоляції в Україні. У процесі перемовин дипломатів українська сторона не встигла надати всієї необхідної інформації (списків людей, які точно будуть летіти) і літак полетів без наших громадян. Ми розуміли, що нам нема до кого приєднатися і вивозити людей доведеться самостійно, тож почали шукати приміщення, де б ці люди могли відбути двотижневу обсервацію. Це приміщення мало відповідати певним вимогам. Це мала бути окрема територія, яка би охоронялася, з окремою каналізацією, відповідними житловими умовами (достатньою кількістю кімнат).

Ми зробили запити на всі міністерства, відомства, регіони. Це все тривало не один тиждень: пошук, перевірка приміщень, відмови. Постійно отримували стандартну відповідь: "Вибачте, але ми нічого не можемо надати

Зголосилися окремі приватні заклади, але через те, що на місцях їм погрожували, вони також відмовилися прийняти цих людей. Були санаторії, які могли б прийняти евакуйованих із Китаю, але на зиму там вимкнули опалення, а запустити його потребувало значного часу і коштів. Щоразу наші пошуки заходили у "глухий кут".

На одній із внутрішніх урядових нарад був запропонований варіант медичного центру у Нових Санжарах. Ми зрозуміли, що цей варіант нам підходить. Це – охоронювана, абсолютно безпечна територія. Хочу наголосити, що ми везли до медичного центру здорових громадян, адже вони не були ні з ким в контакті цілий місяць просидівши у своїх домівках (в Ухані вони знаходилися під жорстким карантином, як і всі інші громадяни).

Всі наші рішення приймалися у дуже короткий проміжок часу, зокрема що стосується погодження вильотів. Відтягувати вже не було далі куди, адже українці постійно зверталися до нас з проханням забрати їх з Китаю. Попередньо ми вирішили, що доправимо їх до Києва, а звідти – до медичного центру у Нових Санжарах. Але виникла проблема з посадкою у Києві і в останній момент було вирішено, що посадка відбудеться у Харкові. Труднощів виникало багато.

Чому ви вирішили не просто поїхати у Нові Санжари, а залишитися там на обсервації? Тоді багато хто побачив у цьому популістське рішення.

Щодня ми проводили прес-конференції, прес-брифінги, та попри це, люди мали тверде переконання, що це все – небезпечно. Цю ідею (про те, щоб відбути двотижневу самоізоляцію з українськими громадянами, евакуйованими з Китаю. – Ред.) я висловила за тиждень до цього одному зі заступників Офісу Президента. Я розцінювала це як сигнал суспільству про безпеку, що якщо дотримуватися всіх протиепідемічних правил, то з цими людьми безпечно перебувати в одній будівлі, а поза нею – тим більше. Але ця ідея залишилася без відповіді.

Пригадую, той день (це був четвер) у мене був повністю розписаним. Ближче до полудня прем'єр (Олексій Гончарук. – Ред.) пише мені повідомлення: "Летимо у Нові Санжари. Нас чекатиме гелікоптер. О 14.00 ти вже маєш бути за такою-то адресою". При цьому у мене того дня були заплановані виступи на конференції, зустрічі, тому я, як була – у костюмі з дамською сумочкою, так і поїхала.

У гелікоптері було дуже шумно, поговорити не було як. Прем'єр пише мені повідомлення: "Є така ідея, щоб тебе там залишити". Перша думка: "Я ж якраз про це якраз й говорила". Відписую : "Добре, що є така ідея, але чому мене не попередили? Я хоча б речі якісь зі собою взяла". Звичайно, я розуміла, що ситуація у Санжарах потребує нестандартних реакцій, адже серед населення ширилися панічні настрої. Для затвердження плану дій потрібно було ще поговорити з Президентом. Поговорили. Він сказав, що рішення залишитися з евакуйованими українцями є добрим і необхідним.

Для загальної безпеки та нормалізації ситуації я готова була це зробити, тож прийняла рішення залишитися.

Наступного дня жодних страйків під воротами вже не було. Повністю все заспокоїлося. Тобто це спрацювало. Якби це було заплановано, можливо, я б хоч узяла з собою змінний одяг (усміхається).

Вам часто закидали, що ви – не самостійна фігура, що на Ваші рішення впливають. Той же пан Радуцький, голова Комітету Верховної Ради України з питань здоров'я нації, медичної допомоги та медичного страхування…

Крім того, що закидали, жодного конкретного прикладу ніхто не навів. Всі, хто працював зі мною ближче, депутати, з якими ми познайомилися, прекрасно бачили і знали, як все є насправді. При попередніх двох урядах я була керівником медичної групи "Реанімаційного пакету реформ", тож була глибоко обізнаною у темі (медичної реформи. – Ред.). Запропоновані мною зміни вдалося втілити у життя. Написані у 2019 році списки пріоритетних законів, які необхідно прийняти, зараз поступово починають реєструвати.

Ті, хто це говорив (про те, що я – не самостійна фігура), хотіли зіпсувати мою репутацію. Але фактів у них не було, доказів не було, жодних історій не було. Треба було хоч чимось, хоч такими фразами

Визначення цілей і стратегій (розвитку медичної галузі. – Ред.), які зараз "поставили на паузу" (але, сподіваюся, їх продовжать), інші рішення, пов’язані з трансплантацією, збільшенням кількості приймальних відділень – це були абсолютно мої рішення, які за півроку привели до дуже хороших результатів.

Що вам вдалося зробити за той час, що ви були міністром, а чого – не вдалося?

Чого не вдалося, я можу наговорити на дві статті (усміхається). Запущених, але не доведених до кінця завдань у мене була неймовірна кількість.

Точно не вдалося дві речі. Перша – це вирішити питання з лікарями, щоб їхні трудові права захищалися. Я зустрічалася з профспілкою і казала, озвучуйте ваші пропозиції, розгляну все. Спілкувалася з (медичними. – Ред.) асоціаціями. Просила їх: "Включайтеся, я передам вам повноваження". Медична спільнота повинна проявляти активність.

Друга річ – це Офіс пацієнта, який ми вже фактично сформували, але перерізати стрічку і запустити його не вдалося. Це також дуже ключова і важлива історія.

Коли ви посіли крісло міністра, потужність вітчизняної трансплантології становила менш, ніж 0,5% від потреби. Розвиток української трансплантології був одним із пріоритетних напрямків вашої роботи у міністерстві.

У 2018 році було ухвалено закон "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо охорони здоров’я і трансплантації органів та інших анатомічних матеріалів людини". Але щоб він реально запрацював, потрібно було внести дуже багато поправок, прийняти інші підзаконні акти. Дуже багато у цьому плані зробив Дмитро Коваль, який став профільним заступником по трансплантації. Тоді ми у Міністерстві по вечорах сиділи, готували законопроєкт. Я дуже вдячна, що парламентарі його підтримали (наприкінці грудня 2019 року ВР прийняла Закон України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, що регулюють питання трансплантації анатомічних матеріалів людині", який усунув бюрократичні перепони, що перешкоджали проведенню трансплантацій в Україні. – Ред.). Потім ми прийняли ще кілька постанов Кабміну і кілька наказів та фактично запустили цей процес. У грудні 2019 року відбулася перша за останні 13 років пересадка серця в Україні.

У нас були і є хороші фахівці. На трансплантацію кожного року виділялися гроші з бюджету. Але ця сфера чомусь не розвивалася в Україні.

Багато людей і досі думає, що це все коштує великих грошей, які потрібно десь зібрати (часто у ЗМІ можемо побачити, як збирають кошти). Воно коштувало грошей, коли була черга і були люди, які хотіли провести пересадку швидше. На сьогодні це можна зробити в Україні, не збираючи коштів та не їдучи закордон.

Дмитро Коваль продовжує займатися трансплантацією?

У 2020 році він узагалі півроку без посад і повноважень цим займався. Тепер очолює Центр транспланткоординації.

У ситуації зі збором коштів, Дмитро пояснює так: або там немає показань для трансплантації на сьогодні, або батьки не хочуть робити трансплантацію в Україні і збирають гроші, щоб провести пересадку за кордоном, адже відмов, наприклад, по пересадці кісткового мозку, в ОХМАТДИТі немає. А якщо люди й надалі продовжують збирати кошти, то для багатьох українців це залишається сигналом, що, напевно, все досі платно і нічого не змінилося.

Що стосується медикаментозного забезпечення онкохворих, отримавши заявки від лікарень, ми провели закупівлю і виконали її на понад 90%. Але часто можна побачити, що  пацієнти продовжують збирати кошти на своє лікування. Можливо, проблема у заявках лікарень?

Чому ви наполягали на збільшенні кількості приймальних відділень?

Я не наполягала на збільшенні кількості приймальних відділень. Я наполягала на їхньому ремонті, щоб вони могли приймати пацієнтів і надавати їм всю необхідну допомогу.

Закупити машини чи розпочати підготовку нових фахівців – цього не достатньо, щоб сказати, що відбулася реформа екстреної медичної допомоги. Екстрена медицина – це коли ми забираємо людину після ДТП чи з дому і передаємо її у руки лікарям, а не просто довозимо до порогу лікарні. А далі вже зовсім інша історія – чи є у приймальному відділенні необхідні умови, витратні матеріали, апаратура? Чи є ліки? Чи є лікарі, які можуть допомогти? Особливо при політравмі!

На одній із урядових нарад у нас була розмова про те, що є можливість отримати додаткові кошти для тих галузей, яким це необхідно. Оскільки виникло питання про перерозподіл коштів (якщо не помиляюся, прибутку від "Нафтогазу"), я сказала, що нам потрібно хоча би 100, а краще 200 приймальних відділень зробити нормальними, ефективними для порятунку життя українців. Щоб там було не тільки чисто, акуратно, а було певне обладнання, простір для перебування і пересування пацієнтів. Коли у нас почалися ці серйозні "ковідні" хвилі, нашу роботу щодо приймальних відділень високо оцінили, особливо що стосується їхнього оснащення та спроможності приймати пацієнтів.

Звичайно, це робилося не під COVID-19, а тому, що було розуміння, що приймальні відділення – це продовження роботи по рятуванню життя.

Медичну реформу в Україні можна вважати успішною?

Ключові зміни, які люди відчують, - не у системі фінансування (те, що зараз змінено), а у системі контролю якості. На сьогодні ця функція лежить на НСЗУ. Сподіваюся, цього року НСЗУ більше проявить свою функцію моніторингу якості.

Ви спілкувалися з іншими міністрами охорони здоров'я, які були після вас?

З Іллею Ємцем ми зустрілися, коли я повернулася з Нових Санжар. Мали намір продовжувати спілкування, але він недовго був міністром (менше місяця. – Ред.). З Максимом Степановим у нас була, може, одна зустріч на телеефірах.

Степанов займався коронавірусом, але інших змін, які потрібно було впроваджувати, він не впроваджував. Наприклад, ми запустили розробку 8 стратегій. (До речі, багато людей, які прийшли зі мною, продовжили роботу з новим міністром. Інші пішли радниками до прем’єра. Тож моя команда залишилася "у грі"). Без цих стратегій дуже складно зрозуміти, як вирішити демографічну проблему, проблему материнської смертності і т.д. Вони мали прийти на заміну державних програм, які приймалися у 1990-х – на початку 2000-х. Субвенції уже, можливо, неактуальні, але актуальними можуть бути такі стратегії, по яких ми можемо складати конкретні річні плани заходів та збільшувати фінансування. Це було фактично поставлено на паузу.

Зміни, які відбулися у 2021 році, зокрема по зарплатах, їх недостатньо. Потрібно думати зараз про кваліфікацію управлінців. Медичні заклади можуть надавати платні послуги (у них є для цього всі інструменти), але вони цього не роблять і у такий спосіб не наповнюють бюджети лікарень

Проводжу багато тренінгів, але мало хто готовий брати у них участь, бо думають, що у них все добре. А я проводжу тренінги, пов’язані не тільки з правовими питаннями, а загалом - з управлінськими, стратегічними, а також показую та роз’яснюю, де є фінансові ризики для лікарень. Щоб керівники медичних закладів могли побачити перспективи розвитку своєї лікарні у наступні п’ять років і досягнути поставлених цілей. На жаль, мало хто готовий до таких думок.

Як ви ставитеся до запровадження медичного страхування в Україні? Періодично ця тема з'являється в українських ЗМІ.

У нас всі хочуть його бачити. А чому? Бо хочуть бачити контроль за якістю. За кордоном страхова контролює якість. НСЗУ треба у цьому плані "пушити" (з англійської push – штовхати. – Ред.), щоб вони вже більш активно вмикали цю функцію, бо вони витрачають державні кошти і повинні моніторити, наскільки якісно ці кошти витрачаються.

Необхідності міняти модель немає. Медичне страхування пов’язане більше зі збором коштів, як ці кошти акумулюються. Якщо у нас на медичну допомогу кошти йдуть з бюджету, то у медичній страховій системі - із накопичених людьми грошей. В усьому решта воно схоже з тим, що ми маємо зараз. Лікарні мають договори (тільки у нас з НСЗУ, а у них – зі страховими компаніями). Є певний пакет, який проплачує НСЗУ чи страхова і певна сума. Все. Далі - тільки моніторинг. Якби зараз був моніторинг, то люди би сказали, що вони відчули реформу. Допоки його не буде, вони її не відчують. Я дуже багато про це говорила на зустрічах із НСЗУ. Але це – окрема задача для міністра це подолати. Міністерство є центральним органом, а в НСЗУ періодично виникають ідеї, що вони самі собі все визначають і їм треба пояснювати, що це не так.

Тож коли ми говоримо про медичне страхування, у контексті якості, ми можемо це зробити й так. Цивільно-правові договори лікарень з НСЗУ дають можливість на це впливати і зараз, до речі, це застосовується. Від якості роботи лікарень залежить зарплата медиків і ризик, що договір з ними НСЗУ може розірвати.

Друге питання – наскільки наше населення платоспроможне і чи здатне воно сплачувати страховій якісь внески. Мусить бути щось гарантоване від держави. Хоча б безплатно для всіх має бути мінімальний пакет - від держави або від роботодавця. І потім уже можна накопичувати додатковими внесками. Але чи скажемо ми всім роботодавцям платіть ще щось зі свого прибутку? Навряд.

Я не вважаю, що в Україні сьогодні є достатня економічна ситуація, щоб запускати додаткові платежі з особи чи роботодавців. У нас є багато дітей, пенсіонерів, малозабезпечених сімей, за яких платитиме держава, тож виграємо ми небагато

Все, що насправді потребують сьогодні громадяни – це те, щоб вони знали, що допомога, яку їм надають – якісна та безпечна, щоб вони не боялися звертатися по допомогу і щоб зверталися та її отримували. Це – контроль якості, який є функцією НСЗУ. Вони мають це робити і я сподіваюся, що цього року ми почуємо багато хороших прикладів. Ви знаєте, що цього року вже були такі прецеденти, коли пацієнтам давали списки ліків, вони їх купували і потім писали скарги у НСЗУ, НСЗУ звертався із зауваженнями до діяльності закладу і кошти пацієнтам повертали. Цей інструмент потихенько починає працювати.  

Ви би повернулися у крісло міністра, якби вас запросили знову?

Міністерство – це Кабмін, а у Кабміні мусить бути взаєморозуміння. Я знайшла порозуміння з Оксаною Макаровою (міністеркою фінансів. – Ред.), з МВС, МЗС, міносвіти, мінсоцполітики. Коли є порозуміння у тих чи інших питаннях, ключове – щоб  уряд досягав успішних результатів для країни. Справа не у тому, щоб зайняти крісло, а стати частиною дієвого Кабінету міністрів. Це насправді показник. Залежно від того, яким буде склад, й буде залежати моє рішення.

Чим  сьогодні займається Зоряна Скалецька?

Крім того, що я продовжую займатися експертною роботою, чим займалася до цього, тобто експертизою на локальному рівні для закладів чи нормативних актів (законопроектів, різних постанов), до яких я готую свої висновки, продовжую викладати у Києво-Могилянці, також я є експертом у міжнародних проєктах, проводжу тренінги. Плюс з початку цього року я стала партнером в адвокатському об'єднанні ARIO для того, щоб надавати комплексну правову допомогу лікарням. У медичних закладів сьогодні є багато фінансових та юридичних ризиків, але вони їх не усвідомлюють. У всіх тих комунальних лікарнях, які на сьогодні мають договори з НСЗУ і мають рахунки у банках про ці ризики не знають і це мене лякає. Вже цього року виникали проблеми у деяких лікарень. І будуть виникати й надалі.

Ви здобували вищу освіту у Польщі і, напевно, аналізуєте системи охорони здоров'я інших держав. Десь є ідеальна?

Ні. Всі системи постійно модернізуються, змінюються і це триватиме постійно, оскільки змінюються технології, фармтехнології, розробляється нове обладнання… Це все впливає на системи медичної допомоги, наприклад, сприяє зменшенню кількості лікарів, але збільшенню медсестер. Або зменшення кількості представників одних спеціальностей, але збільшення кількості інших.

Плюс на ці зміни впливають розвиток теле-медицини, ІТ-технологій, штучного інтелекту, які також сприяють перегляду організацій у системах надання медичної допомоги у різних країнах. Всі країни постійно перебувають у русі. Тут питання у тому, чи встигає наша система за попитом населення.

Ми говоримо, що нам потрібно виділяти на медицину 5% ВВП, а виділяється 3,5% і ми незадоволені. Польща має 5%, а хоче 8%. Всі завжди потребують більше грошей і завжди перебувають у пошуку кращої, оптимальної моделі.

Стежте за найважливішими новинами Львова, регіону, України та світу разом з "Еспресо.Захід"! Підписуйтесь на нашу facebook-сторінку