Три справи й одна потерпіла: рідні перших убитих на Майдані досі шукають справедливості
Справи про вбивства під час Революції гідності Сергія Нігояна, Михайла Жизневського та Романа Сеника об'єднали в одне провадження. Нині воно перебуває в ДБР і вже чотири роки не розслідується. До суду справа ще не дійшла
Про це "Еспресо.Захід" розповіла сестра вбитого Героя Небесної Сотні Романа Сеника.
"Майдан закінчився, але не для нас. Для нас Майдан триває". Так зараз говорять рідні Героїв Небесної Сотні, які вже 10 років борються, щоб домогтися справедливого покарання для вбивць мирних мітингувальників під час Революції Гідності. Справи про вбивства 20 лютого 2014 року зараз перебувають в апеляційному суді, а ось щодо перших, які скоїли ще 22 січня, досі не дійшли до суду.
Останні його слова були: "Я стою тут за вас, за внуків, за Україну"
22 січня 2014 року на Майдані вбили трьох людей. Першим був Сергій Нігоян, далі вбили Михайла Жизневського, третім смертельне поранення дістав Роман Сеник. Його сестра Леся Лисак добре пам'ятає цей день. Каже, що передчуття були ще 21 січня.
Фото: архів Лесі Лисак
"Я його просила під Божу милість не їхати. Він просто втік. З роботи сів на поїзд і поїхав. 21 січня подзвонив і сказав: "Слава Україні! Я на Майдані", – пригадує трагічні дні Леся Лисак. – Це був вечір, ми розмовляли з ним дуже довго. Він сказав, що стоїть, як завжди, на чергуванні, тому що молодь іде відпочивати, а старші чергують уночі. Розповідав, що "беркутів" було дуже багато. Казав, мовляв, я не знаю чи ми впораємося з ними, але ми не маємо права відступати, мусимо стояти до кінця".
22 січня 2014 року стало трагічним днем для сім'ї Романа Сеника. Тоді на Майдані чоловік дістав смертельне поранення.
Фото: архів Лесі Лисак
"Я не змогла йому зранку додзвонитися, коли побачила, що вбили Нігояна, Жизневського. Десь о пів на десяту ми додзвонилися, і перші його слова були: "Я дістав перше бойове поранення". Я думала: Боже, як поранення? Він безтурботно відповів, що нічого страшного, не переживай, граната розірвалася біля мене, але дівчата вже все обробили, все гаразд. Я зараз снідаю і мені знову треба йти, – пригадує Леся Лисак. – Ми знову його просили, благали, щоб він їхав додому, вертався. Він ще розізлився, каже: "Що ти вигадуєш, ти розумієш, я мушу тут бути". Романе, чого ти там стоїш? Людей вбивають. Останні його слова були: "Я стою тут за вас, за внуків, за Україну".
Роман Сеник дістав поранення бронебійною кулею 12 калібру в плече. Вона зачепила сонну артерію, пройшла через легені й застрягла в ребрі. Кулю витягнули на операційному столі.
"О другій годині ми отримали повідомлення від побратимів, що Роман дістав поранення і його повезли в лікарню. На другий день я була вже там. Застала після операції. Це вже була друга операція. 22 січня провели одну, а 23 ампутували руку. Як пояснив лікар, вони рятували життя. Тоді лікар сказав: ми надіємося, що врятуємо, хоча вся надія на Бога".
Фото: Христина Парубій
Від величезної втрати крові Роман Сеник помер у лікарні.
Перший слідчий мені в очі сказав: "Ви не сподівайтеся, що коли-небудь убивцю вашого брата знайдуть"
На цьому випробування для сім'ї не завершилися. Адже тіло Романа Сеника намагалися викрасти з лікарні
"Мені сказали їхати в морг, щоб забрати тіло. А через дві години мені подзвонили з невідомого номера й кажуть: "Леся ти де? Романа хочуть вкрасти". Я думала, мені земля під ногами розійшлася. Поки їхала на таксі до лікарні, думала, що швидше пішки забіжу. Для мене тих 15 хвилин тривали дуже довго. Це було дуже страшно. Як вкрасти? Він мертвий, для чого?" – пригадує ці дні Леся Лисак.
У той час під воротами лікарні стояв автобус із беркутівцями. А в лікарняному моргу були працівники тодішньої міліції, переодягнені в цивільне. Романа Сеника охороняла "афганська сотня". Чоловіки закрили собою вхід і не дозволяли винести тіло. Коли Леся Лисак приїхала до моргу, правоохоронці теж не дозволяли їй забрати тіло брата.
Фото: Христина Парубій
"Почали мені кричати: "У тебя нет документов, ти ніхто, тільки я маю право його забрати", – розповідає жінка.
Тіло Романа таки забрали рідні й поховали. Лесю Лисак одразу викликали в поліцію Печерського району, взяли документи й надали їй статус потерпілої. Відтоді родина намагається знайти вбивць і домогтися справедливого покарання для них. Але це важко, адже за місяць до завершення Революції Гідності тодішня влада знищила абсолютно все, що було важливе для слідства.
"Тоді гарно постарався Татаров (Олег Татаров – з 2011 року заступник начальника Головного слідчого управління МВС, – ред.), який казав, що Романа нібито вбили свої ж мітингувальники, що йому стріляли в спину з трьох метрів. Оформили протокол судмедексперту. Тоді вони багато про це говорили, мовляв, мітингувальники прибирали своїх. Вони замітали сліди злочинів. Перекидали їх на майданівців, – каже Леся Лисак. - У травні 2014-го перший слідчий мені в очі сказав: "Ви не сподівайтеся, що коли-небудь убивцю вашого брата знайдуть. Це практично не реально". Це було дуже страшно і важко. Хоча я не зупинялася, розуміла, що потрібно щось робити".
Вони сподіваються на те, що ми змучимося, здамося або потерпілі повмирають
Слідчі у справі Романа Сеника змінювалися часто. До 2016 року їх було шість. А ось із 2016 протягом трьох років був один, з яким вдалося зрушити справу. Він добився експертизи в Харкові й довів, що стріляли не з трьох метрів, а з більшої відстані та з висоти. Що стріляли не зі спини, а спереду. А після виборів у 2019 році справу передали в ДБР.
Фото: Христина Парубій
"Вище керівництво прийняло рішення передати всі справи з прокуратури в ДБР. А там помінялися всі слідчі. Зі слідчою, яка в ДБР веде наші справи, я не знайома досі, – наголошує Леся Лисак. – Навіть дуже цікаво. Я восени приїхала і зателефонувала їй, щоб зустрітися. А вона сказала, що це не її справа і вона нічого не знає по ній. А я таки прорвалася до керівника у справах Майдану запитати, хто слідчий. І це таки була вона".
Тож із 2019 року, коли справу передали в ДБР, нічого не зроблено. Її не розслідують. З рідними ніхто не зв'язується. Леся Лисак каже, що передала в ДБР контакти ще однієї людини, яка була з Романом на Майдані. Чоловік був згоден, щоб його допитали, але досі з ним ніхто не зв'язався.
"Вони сподіваються на те, що ми змучимося, здамося або потерпілі повмирають, – вважає Леся Лисак. – Чесно, дуже багато родин відійшли на той світ. А ті, хто залишаються, хворі й уже не спроможні приїхати ні в прокуратуру, ні в ДБР, тим більше в суд".
Нині в будинку Лесі Лисак створений куточок пам'яті про брата Романа Сеника. Жінка проводить там багато часу, на місці постійно горить лампадка.
"Може, хтось дивується, крутить пальцем біля скроні, каже, що я трохи ненормальна. Але я не можу по-іншому, це святе місце", – наголошує Леся Лисак.
Фото: Христина Парубій
Там стоїть безліч фотографій чоловіка, його нагороди, які переважно отримав уже посмертно.
"Він жив Майданом. Він казав: "Майдан – це країна, яку ми плануємо побудувати". Так говорили дуже багато Героїв Небесної Сотні. Вони там створили свої закони, правила, там був порядок, вони розуміли один одного, стояли один за одного грудьми. Вчилися військової підготовки, вчили один одного. Це було їхнє життя. Без Майдану він не міг жити, були постійні розмови про Майдан", – розповідає про брата Леся Лисак.
Це дуже страшно – почути такий вирок. З насмішкою, це такий плювок родинам в обличчя
Нині справа Романа Сеника об'єднана в одну з убивством Сергія Нігояна і Михайла Жизневського. Досі вона не потрапила на розгляд до суду.
"Немає винуватих і доказів", – каже Леся Лисак.
Ба більше, з трьох сімей, ще має можливість боротися лише вона. Адже батьки Михайла Жизневського померли, мама Сергія Нігояна важко хвора, батько, замучений горем, збайдужів до всього. Тож три справи – і лише одна потерпіла. Леся Лисак ще сподівається на те, що з часом у когось із беркутівців прокинеться совість і вони розкажуть, хто вбив мирних українців. А поки що з адвокатом подали заяву в Європейський суд з прав людини. Її прийняли, зареєстрували, родина чекає своєї черги.
"Убивці мають бути покарані. У першу чергу має бути покараний основний, той, хто їм наказував – Янукович, – наголошує Леся Лисак. – Він обов'язково має бути покараний. І має бути покарання справедливе. Тільки не таке, яке винесли у справі 20 лютого. Це дуже боляче і дуже страшно. Я не знаю, як ці родини переживають це. Це дуже страшно – почути такий вирок. З насмішкою, це такий плювок родинам в обличчя".
- Актуальне
- Важливе