Покинула роботу, щоб допомагати біженцям з України, – польська акторка з фільму "Список Шиндлера" Олівія Домбровська

Маленька білява дівчинка у червоному плащику – такою запам'яталася польська акторка Олівія Домбровська глядачам, зокрема й українським. У віці трьох років вона зіграла епізодичну, але дуже знакову роль у культовій кінострічці Стівена Спілберґа "Список Шиндлера". Увесь фільм – чорно-білий, і лише одного разу в ньому з'являється колір.

Загублене самотнє дитя крокує через площу в польському місті Краків, де нацисти вчиняють погроми й методично розстрілюють євреїв з ґетто. На малечу увагу ніхто не звертає, адже й так відомо: у цьому пеклі нікому з невинних жертв не вижити. Головний герой фільму, німецький промисловець Оскар Шиндлер, який під час Голокосту врятував майже 1200 євреїв, давши їм роботу на своїх заводах у Чехії й Польщі, помічає дівчинку з висоти міських пагорбів і в його свідомості відбувається певний злам. У безликому натовпі він раптом починає розрізняти людей, які мали дім і роботу, будували плани на майбутнє, ростили дітей, піклувалися про внуків. У цю мить Оскар усвідомлює, що за кілька хвилин життя кожного з цих бідолашних чоловіків і жінок обірве ворожа куля. 

Щоб не бачити того жаху, що відбувається довкола, дитина заходить у порожній будинок, підіймається сходами у маленьку кімнатку, де по підлозі розкидані речі власників, які ніколи більше не повернуться у свій дім, залазить під ліжко і затуляє вуха руками. 

На жаль, легендарна сцена з культової кінострічки знову стала актуальною.

Дівчинка в червоному пальто стала символом надії. А зараз, ставши дорослою, знову надихає людей, щоб ті протистояли злу. Олівія Домбровська допомагає біженцям з України з перших днів війни і не має наміру полишати своєї волонтерської роботи, навіть якщо війна затягнеться надовго. Про це польська акторка розповіла в ексклюзивному інтерв'ю "Еспресо.Захід".  

Як вам вдалося зіграти в цьому фільмі? Адже охочих, мабуть, було багато, проте вибір упав саме на вас.

Коли знімали "Список Шиндлера" у Кракові, шукали людей для масовки. Я ще жартую, що половина міста грала в тій кінострічці. Мої мама, бабуся і дідусь також зголосилися взяти участь у зйомках. Якщо уважно дивитися фільм, то можна побачити обличчя моїх мами та бабці. Якраз тоді мамі натрапило на очі оголошення, що для участі у зйомках шукають дівчинку віком 3-4 роки, з білявим волоссям і світлими, бажано блакитними очима. У мене – сірі, але це нічого (всміхається). Це мала бути мила, екстравертна дитина з акторськими здібностями. Мама подумала, що я підпадаю під опис.

На кастинг я пішла з дідусем, але, з огляду на вік, цього не пам'ятаю. Кастингів було два. На першому виробники кінострічки відібрали кількадесят дітей. На другому відбір проводив уже сам Спілберґ. Мама каже, що мене вибрали, бо я була дуже сміливою, не соромилася, але водночас поводилася природно. Інших дітей батьки повчали: тримай рівно спину, будь чемним, усміхайся.

А дідусь радив: "Будь собою"?

(Всміхається). Саме так. Я захоплено бавилася нитками пряжі з килиму. Мені не заважали ні камери, ні велика кількість людей навколо. Цим і привернула увагу Стівена Спілберґа.

Кастингу ви не пам'ятаєте. А зі зйомок спогади якісь залишилися?
 

Запала мені у пам'ять сцена, де я ховалася під ліжком. Я дуже не хотіла цього робити, бо боялася павуків. І досі боюся! За сценарієм я мала залізти головою до переду, але я не хотіла і залізла ногами вперед. Спілбергові це дуже сподобалося і він вирішив залишити цю сцену у фільмі

Пригадую, я дуже нервувалася, коли мене рано будили, щоб везти на зйомки. Не знаю, котра це була година. Може, восьма (сміється). Але це був лютий, тож надворі було темно. Їхали ми в центр Кракова і для мене це було надто довго. 

Мені не подобався той плащик, який доводилося носити. Він "гриз" мене, але мусила до цього призвичаїтися. Досі не люблю вовни. 

Запала мені у пам'ять сцена, де я ховалася під ліжком. Я дуже не хотіла цього робити, бо боялася павуків. І досі боюся! За сценарієм я мала залізти головою до переду, але я не хотіла і залізла ногами вперед. Спілбергові це дуже сподобалося і він вирішив залишити цю сцену у фільмі.

Пригадується мені й те, що нам доводилося довго чекати. Стояли розставлені намети і було невідомо, скільки це все триватиме. Ми сиділи й чекали своєї черги. Це мене нервувало, але персонал мене любив, усі зі мною бавилася, тож я доволі мило проводила час. Бавилася навіть із псами, які грали роль охоронців ґетто.

Запала мені у пам'ять сцена, де я ховалася під ліжком. Я дуже не хотіла цього робити, бо боялася павуків. І досі боюся! За сценарієм я мала залізти головою до переду, але я не хотіла і залізла ногами вперед. Спілбергові це дуже сподобалося і він вирішив залишити цю сцену у фільмі. 

Режисер запам'ятався мені як дуже милий чоловік. Ми гралися з ним у театр тіней. За допомогою рук зображав на стіні різні тіні. Про все інше я дізналася з розповідей мами. 

Ви не боялися акторів, убраних як "есесівці" з бутафорною, але все-таки зброєю у руках?

Виробники кінострічки оберігали мене від споглядання таких сцен, як тільки могли. Але навіть якщо я щось таке й бачила, у тому віці ще не усвідомлювала, що таке війна, мундири, солдати. Тож мене це зовсім не лякало.

Стівен Спілберґ узяв з ваших батьків обітницю, що ви не переглянете "Списку Шиндлера", допоки вам не виповниться 18 років. Утім ви цю заборону обійшли.

Батьки пильнували за тим, щоб ані я, ані брат не переглядали жодних страшних фільмів. Тоді не було комп'ютерів чи смартфонів, аби ми могли цю кінострічку самостійно знайти. Коли просила, батьки показували мені фрагменти. Але тільки ті, де я є. Мене це страшенно нервувало, бо дуже хотіла переглянути фільм повністю. Коли щось дитині забороняють, зрозуміло, що їй цього дуже кортить. 

Одного разу батьки пішли з дому. Мені тоді було 11 років. Я поставила собі за ціль переглянути кінострічку й дістала відеокасету. Зізнаюся: дуже тоді злякалася. Перший раз у житті бачила щось подібне. Пообіцяла собі, що більше ніколи не переглядатиму цього фільму. Звісно, в дорослому віці змінила свою думку. Переглядала, і не раз.

Згідна зі Спілберґом: "Список Шиндлера" – не для дітей. Хоча підлітки можуть дивитися цей фільм на уроках з історії, чому ні?

Я кілька разів переглядала ту сцену, де ви, маленька нажахана війною дівчинка, ховаєтеся під ліжком, і скажу щиро: на очі наверталися сльози. Бо я думала про тих дітей з окупованих українських містах, які ось так зараз ховаються під своїми ліжечками. Розкажіть про ваш день, 24 лютого, коли ви дізналися з новин, що Росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну.  

Я дуже злякалася. Мене почало буквально трусити. Така війна у такий час в Європі, біля кордонів Польщі - ніхто припустити такого не міг, що це взагалі можливо. Політики, напевно, могли, але не пересічні люди. Тож ця звістка мене цілковито добила. 

Протягом трьох днів мене мучили панічні атаки. Хотілося лише плакати. Не хотілося нічого чути про війну, водночас я читала всі новини і... боялася ще більше. Але на четвертий день (це була неділя) мала дуже милу, добру розмову з моїм приятелем, який так само, як я, відчуває такі речі. Поговоривши з ним, я зрозуміла, що боятися не треба, а треба діяти. Задумалася: як я можу допомогти? Мені не хотілося обмежуватися Краковом. Тож вирішила збиратися в дорогу. Могла б навіть в Україну поїхати, бо маю закордонний паспорт. Але моя мама такого документа не мала, а саму мене відпустити не хотіла. Оскільки вона має автомобіль і водійські права, то вирішили, що будемо їздити до кордону разом. Ось так і почали допомагати біженцям з України. 

Зараз усе виглядає інакше, ніж було 50 днів тому. Тоді люди найбільше потребували транспорту, бо стояли в чергах по 3-4 доби, мерзли, а рейсові автобуси ще не курсували. Ми з мамою почали їздити на перехід Смільниця-Кросценко – туди, де наша допомога була найбільш потрібною, і вже звідти транспортували біженців до різних міст. 

Ті люди, які рятувалися від війни на початках, були дуже перелякані й змучені. Не дуже хотіли розмовляти. Хтось хотів просто виспатися в авто. А хтось блював через стрес і втому. Це – абсолютно природна людська реакція, коли людина зіштовхується з чимось подібним

Одночасно необхідно було шукати житло, бо часом люди їхали до когось, а часом не мали до кого їхати. Треба було телефонувати, питати, хто б цих людей прийняв. На початках обдзвонювали всіх знайомих. Пізніше я долучилася до групи, в якій я є зараз, познайомилася з великою кількістю волонтерів, тож допомагати стало легше. 

Доводилося також підтримувати морально. 

Ті люди, які рятувалися від війни на початках, були дуже перелякані й змучені. Не дуже хотіли розмовляти. Хтось хотів просто виспатися в авто. А хтось блював через стрес і втому. Це – абсолютно природна людська реакція, коли людина зіштовхується з чимось подібним.

З тими, кого вдалося розговорити, ми розмовляли на різні житейські теми. Везли родину, яка розговорилася після того, як я сказала, що маю пса. А вони їхали з маленьким песиком і почали мені ставити запитання про мого улюбленця. 

Олівія з дівчинкою та песиком, врятованими від війни у Польщі.

Возила зі собою ноутбук. Маю там Netflix і є можливість дивитися його українською. Давала дітям, щоб на якийсь час вони відволіклися. 

В якийсь момент зрозуміла, що мені добре дається координація різних видів діяльності. Крім транспортування й допомоги на місці в пошуку житла, почала організовувати інших людей, які також могли надати допомогу. Так постала волонтерська група GRS UA Pomoc (Grupa Szybkiego Reagowania Ukraina Pomoc), яка займається координацією допомоги для біженців з України.

Потреби біженців є різними і потрібно швидко реагувати на ці запити. Наприклад, коли ми везли мою подругу-українку, волонтерку до Бєльсько-Бялей (я також співпрацюю з Товариством друзів Бєльсько-Бялей і Підбескиддя), вона розповіла, що до неї звернулися італійські меценати, які готові були закупити інсуліни в Польщі для діабетиків з України, але не знали як це зробити, бо ліки потрібні були у великій кількості. Згадала, що в нашій групі є дівчина, яка працює на гуртовні ліків і може це організувати. 

Останні два тижні я 24 години на добу спілкуюся з журналістами. Виявилося, що можу допомагати й у такий спосіб. Трохи винною почуваюся, бо сиджу вдома і балакаю, а могла б їхати й допомагати. Але мої друзі з групи кажуть, що це важливо, що я можу агітувати людей з усього світу, аби вони перераховували нам кошти чи висилали медикаменти для людей з України. 

А ще на місцях організовуємо курси польської мови, сприяємо біженцям в отриманні медичної і психологічної допомоги. 

Польща прийняла найбільше біженців з України– 2,7 мільйона. В українців є страх, що в якийсь момент ви перестанете нам допомагати, бо просто "видихнетеся", адже ресурси (фінансові, психологічні, той же ресурс часу) – не безкінечні.

Коли триває війна в Україні, нам, полякам, складно зберігати психологічний комфорт. Але я, приміром, не боюся, що в певний момент забракне допомоги. Це правда, вже зараз є менше волонтерів, але тому, що все, що вони могли, вони зробили на початку. Проте нас і надалі є багато. Ті, хто лишився зараз, – це ті, хто допомагатиме так довго, як це буде потрібно. 

Для мене це є головною ціллю на цей момент. Я відклала свою роботу. Це стало можливим завдяки моєму чудовому чоловікові, бо в нас є його зарплата, на яку ми можемо жити. 

Думаю, що з часом усе вляжеться. Так, трапляється, що в інтернеті хтось напише щось негативне. Але це – поодинокі особи. Абсолютна більшість має добре серце, сповнене співчуттям. 

З фінансами є певні проблеми, але польська влада запевнила, що надаватиме в цьому плані підтримку своїм громадянам, і це вже починає діяти. Хоча правда така, що більшість допомоги лежить на плечах волонтерів. Відомо, що рішення уряду завжди вимагають часу, а часу немає.

Коли йдеться про приватне фінансування, це те, що я по всьому світу розповідаю і про що прошу. У поляків сутужно з грішми, але в світі є багато заможних людей, які охоче допоможуть. Тільки треба забезпечити їм таку можливість. Багато різних фондів функціонує багато років і завжди знаходиться якесь фінансування для потребуючим. У цьому випадку також знайдеться. 

Згідно з даними звіту "Біженці з України у Польщі", підготовленого Агенцією тимчасової праці та Центром досліджень Східної Європи Варшавського університету, лише 7% біженців з України хоче назавжди залишитися у Польщі. Як ви до цього ставитеся?

Мене це зовсім не дивує. Якби я була змушена втікати з власного дому, також би хотіла до нього колись повернутися.

Як кажуть у нас в Україні: "У гостях добре, але вдома – краще".

Так, бо в Польщі ви не почуваєтесь, як удома. Відчуття – наче вас вирвали з корінням. Кожен потребує свого місця на цій Землі, а не тулитися по чужих кутах. 

З іншого боку, тим українцям, що виїхали і хочуть залишитися тут, у Польщі, ми дуже раді. У нас уже давно живе і працює багато українців. Мої сусіди – з України (всміхається). Немає з цим жодних проблем.

Хочу у вашій особі щиро подякувати всім полякам, які допомагають біженцям з України. 

Ми є сусідами, братнім народом. Це – щось очевидне. Вважаю, що кожна нормальна людина мала б зараз допомогти тим, чим може, аби українці, які приїздять до Польщі, могли повернутися до комфорту й нормальності. І не треба за це дякувати. 

Як гадаєте, чому ви так відгукнулися на нашу біду? Можливо, тому, що добре знаєте, що таке війна?

Моя бабуся народилася під час війни. Моя тітка – перед самою війною. Вчора з нею якраз розмовляли: вона ще цю війну пам'ятає. А якщо ми пам'ятаємо, як це було, то зрозуміло, що допоможемо тих, хто це переживає знову. Українці під час Другої світової також багато горя зазнали.

Ми везли пані, 93 роки. Коли війна закінчилася, їй було 16 років. Вона досконало про все пам'ятала. А зараз переживає те саме вдруге. Ми відвезли її до Зґожельця, на польсько-німецькому кордоні, бо мала там когось, у кого могла залишитись. 93-річну людину війна вигнала з її рідного дому. Я з таким не можу змиритися. Це не по-людськи. Це несправедливо.

Наприкінці нашої розмови Олівія попросила опублікувати реквізити їхньої організації, яка проводить збір коштів для потреб біженців з України:

Towarzystwo Przyjaciół Bielska-Białej i Podbeskidzia

Адреса:

ul. Krasińskiego 5a

43-300 Bielsko-Biała

Призначення переказу:

HOPE for Ukraine

Номер рахунку (це - номер IBAN, якщо переказ здійснюється з польського рахунку, необхідно усунути перші чотири знаки, PL27):

PL27160014621028512290000005

Swift-код:

PPABPLPKXXX

Банк:

BNP Paribas S.A.

ul. Kasprzaka 10/16

01-211 Warszawa

Тож якщо ви вже давно живете у Польщі або деінде за кордоном і готові допомогти, долучайтеся та поширюйте цю інформацію серед своїх друзів.

Розмовляла Наталія Гелий

Усі фото надала редакції Олівія Домбровська