"Подруга зателефонувала, щоб похвалитися, що їй вдалося вивезти свого чоловіка за кордон. В той час, як мій на передовій"...

"Уперше чекати чоловіка з війни — це як чекати перших пологів"

"Після Революції гідності все сприймалося більш романтично: ми з чоловіком щойно побралися, дітей у нас ще не було. Звісно, було важко відпустити чоловіка, але на першу лінію оборони його не поставили. Це мене трохи заспокоїло", – згадує Наталія Попадюк, сімейна консультантка й викладачка симпто-термального методу (природного) планування сім'ї.

Щоб мати куди спрямувати енергію і щоб у розлуці швидше минав час, жінка почала активно займатися волонтерством. Згодом подружжя прийняло рішення стати батьками. 

"Ми запланували цю вагітність, так само як запланували другу. Чоловік час від часу мав ротацію і ми сподівалися, що він приїде додому швидше, бо тоді були хвилі призову. Але вийшло, що його наказ про звільнення затримали й він приїхав майже перед самими пологами", – згадує в розмові з журналісткою "Еспресо.Захід" тернополянка.

Свій перший досвід чекання в тилу в той час, коли її коханий на фронті, Наталя порівнює з першими пологами: "Ти боїшся, бо знаєш, що може боліти, але навіть не здогадуєшся, що тебе насправді чекає". А теперішній – з другими: "Тобі вже відомо, що процес цей болючий і боїшся уже його". Витримавши паузу, тернополянка додає: "Війну на Донбасі та російське вторгнення у 2022-му не порівняти за масштабами й рівнем агресії".

Задовго до 24 лютого жінці почали снитися тривожні сни

"Передчувала, що буде повномасштабна війна і що мій чоловік буде одним із перших, хто піде воювати. У нього чітка проукраїнська позиція. Такі люди в перші години російського вторгнення кинулися у військкомати. Чи боюсь я? Так, бо ніхто не знає реальної цифри наших втрат, і ніхто не скаже, коли це все закінчиться. Сьогодні я вже не одна: на повернення тата чекає двоє наших діток. Деякі подруги зізнавалися мені, що своїх чоловіків добровольцями на фронт вони б не пустили. Саме через дітей, бо тим "потрібен батько". Але в мене є двоє дітей, а в деяких жінок більше, ніж двоє. Проте наші чоловіки на війні. Так, одні пішли добровільно, інших мобілізували, але й ті, й ті розуміли, що стати на захист Батьківщини – їхній конституційний обов'язок, – каже співрозмовниця "Еспресо.Захід". – Подруги, які намагалися "сховати" своїх чоловіків від призову, допомогти їм утекти, виїхати, робили це через страх. Я розуміла, що ми  на різних "берегах", маємо різний досвід, різні переконання та різну життєву історію. Група підтримки – це спроба створити простір для жінок військовослужбовців, щоб ми могли спілкуватися про "наше" і знаходити опору в таких, як ми".   

З початком відкритого російського нападу Росії на Україну тернополянка поїхала з дітьми за кордон. Але пробувши на чужині якийсь час, зрозуміла: треба повертатися додому, адже там на неї чекає багато роботи. Рішення створити групу підтримки для "половинок" наших військових остаточно визріло в Наталі після розмови зі знайомою, чоловік якої на передку. 

"Одна із подруг цієї жінки зателефонувала до неї, щоб похвалитися, що їй вдалося вивезти свого чоловіка за кордон. Для моєї знайомої ця фраза спрацювала як тригер. Звісно, ми не можемо засуджувати людей, які мислять іншими категоріями. Це на совісті кожного. Я, наприклад, нікуди б не хотіла вивозити свого чоловіка, бо це так, наче вивозиш дитину, – каже тернополянка. – У нас із чоловіком зрілі стосунки двох дорослих людей".

Як об'єдналися ті, які чекають

На своїх сторінках у фейсбуці й інстаграмі жінка опублікувала пости про створення групи підтримки "Ті, які чекають". Виявилося, що такий ресурс дуже потрібний українкам. Уже через місяць Наталя організувала першу зустріч. Відтоді дружини й дівчата військових щонеділі о 22:00 збираються онлайн у ZOOM, щоб поговорити про наболіле.

"Наша спільнота складається з 15 жінок – не тільки з Тернополя, а й з інших українських міст. Деякі вимушено перебувають зараз за кордоном, – розповідає кураторка групи. – Ми не проводимо терапевтичних бесід, хоча до наших зустрічей час від часу й приєднуються психологи, які дають фахові поради, наприклад, як підтримати стосунки на відстані. Є з нами священник, тож ми разом ще й молимося. Кожну зустріч починаємо з молитви. Нерідко, крім слів розради та підтримки, жінки потребують правової допомоги, тому запрошуємо юристів. Треба визнати, що система оборони не є досконалою. Багато років вона залишалася радянською, тож трапляється, що мобілізовані та їхні родини мусять голосно заявити про свої права. Звісно, це повинно відбуватися трохи так "за ширмою", бо цією інформацією можуть скористатися наші вороги".

Спілкуються жінки не лише раз на тиждень у ZOOM, а й щодня активно переписуються в чаті. Наталя допомагає своїм посестрам у вільний від роботи й виконання домашніх обов'язків час. "Тому часу мені катастрофічно бракує", – зізнається.

Що відчувають жінки, чоловіки яких боронять Україну

Наталя каже, що багато залежить від того, які стосунки були в парі до війни. Якщо жінка все несла на своїх плечах, то для неї нічого не змінилося. Якщо чоловік зловживав її добротою, був байдужим до її старань, то, можливо, в дечому їй навіть стало легше. 

"Але мені так виглядає, що в більшості на війну пішли свідомі, відповідальні чоловіки. Мені, наприклад, дуже важко. Ми з чоловіком усе робили разом. А зараз моєї "половинки" немає поряд, тож мій тягар став вдвічі важчим. Для жінки спочатку це може бути шоком. Якщо вона немає досвіду самоусвідомлення, може взагалі не розуміти, що з нею відбувається. Добре, коли вміє проговорювати, проплакувати чи навіть прокрикувати свої емоції. Коли ми переживаємо втрату, проходимо через певні етапи. Спершу горюємо, а тоді приймаємо цю ситуацію. Мене війна навчила брати на себе більшу відповідальність. Я подорослішала. З чоловіком я ще могла бути дівчинкою, навіть у дечому легковажною. Для багатьох війна – це про дорослість. На наших очах дорослішає ціла нація. Але важливо, як ми проходимо цей досвід: чи він нас травмує, чи маємо підтримку, чи вчимося давати собі раду", – наголошує співрозмовниця "Еспресо.Захід".

"Реабілітації після повернення з війни потребують не тільки наші чоловіки, а й ми, їхні дружини, батьки та діти"

"У 2014 році одна з громадських організацій провела захід для родичів військових, на яких запросила капеланів і психотерапевтів. Мені дуже добре запам'яталася та зустріч. Нас поінформували про ризики посттравматичного синдрому й психічних розладів, які може спровокувати війна. Порадили, як спілкуватися з тими, хто повертається із зони бойових дій. Пояснили, що, наприклад, різкий рух такі люди можуть протрактувати як прояв агресії. На один із наших етерів ми запросили психотерапевта Мирона Шкробута – заступника голови Християнської асоціації психологів України, який розповів нам про американський досвід, коли чоловік ще перебуває на фронті, а його сім'я вже проходить реабілітацію. Ми з чоловіком пройшли таку постреабілітацію Можливо, тому мені зараз легше, ніж тим дівчатам, які переживають такий досвід уперше", – припускає тернополянка.

"Коли закінчиться війна, чи буде в суспільстві поділ на тих, хто воював і тих, хто так і не став до лав ЗСУ, на тих, хто чекав повернення рідних з війни й тих, у кого нікого з родини не призвали до війська?" – запитую Наталю. 

"Цей поділ буде, але не таким різким, як 2014-го. Тоді тих, хто пішов воювати, в суспільстві нерідко трактували як "нациків", фанатиків, або чоловіків, яким щось бракує. "Пішов на фронт, бо любить перехилити чарку". До атовців ставились, як до людей нижчого сорту. Зараз люди злякалися й побачили, що є реальна потреба в захисті держави. Коли загроза наблизилася до людей, це трохи сколихнуло їхню свідомість. Подивіться самі: сьогодні більшість українців є патріотично налаштованими й згуртованими. Якщо чоловік не воює, бо його ще не покликали, не мобілізували, то виявляє готовність піти. А якщо усвідомлює, що не може воювати, бо боїться і розуміє, що не зможе здолати свій страх, робить вклад у перемогу, займаючись волонтерством. Є, звісно, й ті, кому байдуже, "моя хата скраю". Коли мої діти звертаються до інших із запитанням: "Наш тато на війні, а твій де?", зауважую, що люди відчувають дискомфорт. Це незручна тема. Опинившись серед тих, хто ховається від повісток, усіма правдами й неправдами уникає виконання свого обов'язку, людина, яка прийняла цей виклик, почуватиметься як біла ворона. Однією своєю присутністю нагадуватиме їм про їхнє боягузтво, буде тригером. Волонтери й військовослужбовці, які віддали своє здоров'я, які повертаються і бачать у тилу байдужість, відчувають розчарування. Їм важко адаптуватися до життя у соціумі, бо розуміють, що люди далекі від війни. І тут важливо нагадувати суспільству, що потрібно дякувати цим молодим хлопцям, які віддали дорогоцінні роки свого життя, не побоялися й взяли до рук зброю. Не втікати від них й не ховати очі. "Йде військовий, обернуся в інший бік й удам, що я його не бачу або не чую". Навпаки, треба самому підійти й подякувати. Так ми будемо допомагати тим людям, які повертаються, адаптуватися до мирного життя. Якщо цього не буде, то буде й далі цей поділ", – переконана жінка.

"Війна не обирає. Треба бути готовими до різного"

На щастя, каже, Наталя, ще не було таких випадків, щоб чийсь чоловік загинув на війні. Але було, що чоловіки зазнавали незначних поранень: "Жінки, звісно, досить болісно й гостро на це реагують, бо є невідомість. Жінка отримує звістку, що її чоловік у лікарні, але що з ним, який ступінь поранення – невідомо. Коли є така ситуація, стараємося більше спілкуватися, підтримувати одна одну. Жінки чують, що все буде добре й трохи заспокоюються. Втім, це війна і різне може бути. До цього теж треба бути готовим. Підсвідомо розуміти, що може бути й інакше. Мій чоловік також постійно мене запевняє, що він повернеться. А я йому: "Багато хто так казав і не повернувся". Треба дивитися правді у вічі. Війна є війна, вона не обирає, хто кращий, хто гірший. Але ми закликаємо жінок, що б не трапилося, не зникати, не йти з групи".

Чому в спільноту не приймають чоловіків, дружини яких воюють

"Та група, яку я веду, – для жінок. Я жінка і я не знаю, як підтримати чоловіка, – зізнається тернополянка. – Проте я створила окрему сторінку на фейсбуку, яка так і називається – "Ті, які чекають". Звідти зможуть щось почерпнути для себе й батьки (особливо мами, бо вони дуже важко це сприймають, інколи більш болісно, ніж дружини, бо це їхній син, їхня "кровинка"), і дочки, тати яких воюють, і чоловіки, дружини яких служать у війську. До групи я так легко не допускаю. Людина мусить пройти реєстрацію, ми з нею спілкуємося, адже наша спільнота закрита, ми ділимося особистим. Наразі до групи можуть приєднатися тільки жінки й теж не всі, бо якщо жінка в глибокій депресії, їй краще звернутися до психолога чи психотерапевта".

Про плани на майбутнє

"Ми всі дуже здружилися, переживаємо одна за одну. Протягом тижня ловлю себе на думці, що думаю про цю чи про цю жінку та її ситуацію, – зізнається Наталя. – Не дочекавшись недільної зустрічі, поспішаю запитати, як у неї справи". Оскільки тернополянка все робить на волонтерських засадах, ресурсу, каже, недостатньо, щоб група переросла у щось більше. Але сподівається отримати грантову підтримку чи налагодити співпрацю з однією з громадських організацій. 

Розмовляла Наталія Гелий.

Усі фото надала редакції Наталя Попадюк

• "Річки в Карпатах стали сміттєпроводами". Як загиблий на війні захисник України разом із дружиною врятували "Закарпатське море" від екокатастрофи.