Загинув як герой, захищаючи те, що йому дороге — рідну землю й вільне майбутнє для наступних поколінь. Дружина, переживаючи біль непоправної втрати, продовжує справу свого коханого.

Два роки тому подружжя (на фото) заснувало волонтерський проєкт Chysto.de, поставивши перед собою амбітну мету — очистити від сміттєвих завалів береги Вільшанського водосховища, яке в народі називають "Закарпатським морем". І їм майже вдалося.

Першою була думка: "Як можна цього не помічати?!". Другою: "Як можна було завдати природі такої кривди?!"

Вперше родина потрапила на Вільшанське водосховище у жовтні 2020 року, коли святкували день народження молодшого сина. Подружжя обожнювало активний відпочинок й часто організовувало сімейні походи в ліс. А уродини найменшенького з Жуків — чим не привід, щоб поїхати в гори й позайматися там скелелазінням? Вже по дорозі додому Роман запропонував дружині звернути трохи вбік. Запевнив: таких мальовничих краєвидів вона в житті ще не бачила.

Вільшанське водосховище — це штучна водойма, яка живить тамтешню гідроелектростанцію. ГЕС унікальна в Європі, адже стоїть вона відразу на двох річках — Тереблі й Ріці. Збудували її майже 70 років тому. Водосховище, яке виникло в результаті спорудження греблі, — 35 м завглибшки та займає площу 80 га. "Це справді дуже гарна місцина, яка різко дисонує з тим, що можна побачити на березі. Були шоковані, коли верше побачили ті велетенські купи сміття. Першою була думка: "Як можна цього не помічати?! Адже сюди на відпочинок приїздять сотні людей". Другою: "Як можна було завдати природі такої кривди?!"

Сім'я не розгубилася й дістала зі своїх рюкзаків мішки для сміття та рукавиці. Навчені досвідом, завжди брали їх зі собою, коли виїздили за місто. Проте непотребу довкола було так багато, що не зібрали навіть десятитисячної її частини. Олена розгублено роззиралася довкола й не могла повірити, що люди тут купаються. "Чого там тільки не було: і скелети тварин, і пляшки з-під алкогольних напоїв, і шприци, й крапельниці, і підгузки, й жіночі прокладки", — перелічує жінка.

Через три тижні мало бути її день народження. Олена на мить заплющила очі й уявила, як з берегів штучного озера зникають побутові відходи. Це було б для неї найкращим подарунком. "Однак ми розуміли: крім сміття, цю локацію треба рятувати ще й від людей. Тож опублікували на Facebook оголошення про організацію екопікніка в "секретному" місці. Відгукнулося близько 20 наших знайомих. Купили для всіх рукавички для прибирання і мішки різного кольору, щоб на місці сортувати відходи, бо ще тоді, коли були тут вперше, побачили багато пластику й скла, яке можна віддати на переробку. Не задача — перекласти сміття з одного місце в інше, перемістити зі стихійного сміттєзвалище на полігон. Задача — звільнити від нього планету, давши йому друге життя. А оскільки це хоч і еко, але пікнік, подбали й про частунок для наших помічників. Для дорослих купили ковбаски. Для діток — маршмелоу і печиво", — згадує Олена.

За годину екоактивісти наповнили всі пакети, які в них були. Друг родини зі Львова згадав, що у нього у багажнику завалялася упаковка з-під крісла-подушки. Наповнили ще і її. Дорослі жартували з дітьми: якщо будуть нечемні, Святий Миколай завітає до них з мішком ось таких "подарунків".

За розмовами біля багаття домовилися приїхати сюди наступного тижня і привезти ще більше пакетів для сміття. "Роман дуже радів, коли до наших екопікніків долучалися нові люди, — згадує жінка. — Адже тоді кожен на власні очі може переконатися, як його побутові відходи засмічують природу. Побачене змушує замислитися. Повернувшись додому, людина починає по-іншому поводитися зі сміттям. Шукає пункти приймання вторсировини, де може здати ті чи інші відходи, а не просто зсипає все в один контейнер, як робила до цього".

Олена розгублено роззиралася довкола й не могла повірити, що люди тут купаються. Чого там тільки не було: і скелети тварин, і пляшки з-під алкогольних напоїв, і шприци, й крапельниці, і підгузки, й жіночі прокладки

Спершу волонтери домовилися, що кожен забере сміття у багажник свого авто, але вже на місці зрозуміли — потрібно шукати вантажівку, яка "одним махом" вивезе всі зібрані відходи. Втім, всі, до кого зверталися екоактивісти по допомогу, відмовляли їм. Далеко везти — не вигідно, та й дорога погана. Погодився лише один власник пункту приймання вторсировини у Мукачево. "Кожного разу дає нам машину або й відразу дві, щоб вивезти відходи. Часом дві машини їдуть двічі — стільки є сміття. Але забирають лише вторинну сировину: вона хоч і більша в об'ємі, проте легша. Інші відходи доводиться залишати на березі. Розвести їх по своїх містах учасники екопікніків не можуть, бо їх за це оштрафують. За два роки влада так і не знайшла рішення, — розводить руками співрозмовниця "Еспресо.Захід". — Досі не виділили машини, не визначили, на який полігон можна везти. Забирає відходи у свій сміттєвоз і везе на полігон сільський голова Колочави".

Ситуація на Вільшанському водосховищі — це мікромодель ситуації в усіх Карпатах

Через пів року до ініціативи долучився знайомий подружжя Жуків, пілот дрона. "Бачили лише частину берега і не бачили цілої картини, — розповідає Олена. - А нам важливо було знати, яку площу території потрібно прибрати. Сміття виявилося катастрофічно багато. Тоді ж і відкрилася правда: відходи скидають у воду жителі сіл, розташованих вверх по течії річки. Це підтвердило й двоє місцевих, яких дуже здивувало, що хтось приїхав автомобілем забрати їхнє сміття. Вільшанське водосховище розташоване на рівнині й весь непотріб, який викидають люди, скупчується тут. Це — мікромодель ситуації в усьому Карпатському регіоні. Українці "експортують" побутові відходи до Угорщини та Словаччини, що не може не викликати обурення у наших сусідів. Моя бабуся живе на Львівщині й там така сама проблема. Люди чомусь завжди несуть своє сміття до води. Не просто до лісу, а туди, де починається струмок. Водних запасів у світі стає щораз менше. Всі кричать про те, що будуть серйозні проблеми з питною водою, а ми у першу чергу засмічуємо наші водойми".

"Ви зверталися до представників органів місцевої влади?" — цікавлюся. "Спілкувалися з ними від першого нашого візиту на Вільшанське водосховище. Це було відразу після виборів. Пояснили, що не мають куди вивозити сміття, бо це територія Національного природного парку. Ні Хуст, ні Мукачево, ні Ужгород, ні Свалява — ніхто не хоче забирати їхнє сміття, бо сміттєзвалища переповнені у всіх містах. Тоді ми й пішли ва-банк, поставивши сільського голову перед вибором. Сказали, що зробимо його знаменитим: або як людину, яка розв'язала проблему, або як, перепрошую, засранця. Людина розумна, з почуттям гумору — зрозумів нас, — згадує екоактивістка. — Тепер сміття з території Вільшанського водосховища возять аж у сусідню область. За чималі кошти, але возять".

А що ж місцеві? Спершу відмовлялися купувати сміттєві баки. Не хотіли платити за вивіз сміття. Аргументували це тим що сміття у них немає, бо річка... забирає його безплатно. Були переконані: прибирати територію Вільшанського водосховища повинен сільський голова, бо вони ж його обрали. “Потрібен був час, щоб люди усвідомили проблему, хоча залишилися ще такі, що впираються. Складніше з Синевиром — у Колочаві дійсно зараз багато роблять, щоб не засмічувати довкілля. Друзі та знайомі радили нам з чоловіком тегати в дописах владу. Але сміття не президент і не депутати накидали. Розуміння повинно йти знизу. У мене, як у жительки цього села, має виникнути бажання не нести сміття до річки чи лісу, а принести його під сільраду і сказати: "Я маю проблему. Допоможіть мені її вирішити, адже я вас обрала". Так це повинно працювати".

Олена переконана: розв'язувати проблему неправильної утилізації сміття в Україні треба не після перемоги, а вже зараз, під час війни. Має моральне право так казати, адже її чоловік віддав життя за Україну та її людей. "Не всі українці перебувають зараз на фронті. Наші військові, які стоять там за нас, повинні повернутися в іншу країну. А для цього потрібно змінювати нашу ментальність, — вважає волонтерка. — Коли до нас зверталися із запитанням, де можна віддати на утилізацію ртутний термометр і дізнавалися, що за це потрібно заплатити, то щиро обурювалися. Але ж ви це сміття продукуєте! Це — ваша відповідальність! У цивілізованих країнах вивіз сміття дорого коштує і це стимулює людей зменшувати його обсяги та сортувати. Закарпаття часто називають "маленькою Швейцарією", тож мене зацікавив досвід цієї гірської країни. Виявилося, що там забирають з помешкань тільки органіку, а вторсировину люди вивозять самі".

Наймасовіший екопікнік зібрав понад три сотні людей

Олена розповідає: прибирання триває зазвичай не довше трьох годин. Тільки дорога з Мукачево до локації займає три години (і це — в один бік). Місцеві жителі можуть спуститися до берега за 15 хвилин, але, на жаль, вони є більш пасивними. А от свідомі екоактивісти з'їжджаються звідусіль: Львова, Чернівців, Тернополя... Комусь, щоб встигнути на толоку, доводиться виїжджати з дому навіть о 4-5 ранку. Через комендантські години час зсунувся і до збору сміття волонтери приступають ще пізніше. А дні стають чимраз коротшими, швидше сутеніє.

Екопікніки влаштовують цілорічно, навіть в березні та листопаді, якщо не лежить сніг. Не прибирають території лише взимку.

Щоб випадково не поранитися, учасники заходу одягають спершу гумові, а тоді будівельні рукавички. Крім інструктажу з сортування сміття, проходять інструктаж з техніки безпеки. Організаторка закликає людей не втрачати пильності, щоб не вколотися ненароком використаним шприцом чи не наступити на бите скло або іржавий цвях. На кожному екопікніку чергує лікар, який має зі собою аптечку і в разі чого може надати першу допомогу. Олена згадує, що за 15 екопікніків лише раз трапився неприємний випадок, коли чоловік підіймав важкий мішок зі сміттям і випадково поранив ногу. Довелося накласти два шви.

"Останні два екопікніки були суперпродуктивними, оскільки з водосховища спустили воду. Обидва рази було понад 200 людей і обидва зібрали по 10 тонн сміття. За весь час вивезли приблизно 52 тонни вторсировини і приблизно стільки ж тонн сміття", — розповідає "Еспресо.Захід" жінка.

“Місцеві спершу відмовлялися купувати сміттєві баки. Не хотіли платити за вивіз сміття. Аргументували це тим що сміття у них немає, бо річка... забирає його безплатно. Були переконані: прибирати територію Вільшанського водосховища повинен сільський голова, бо вони ж його обрали”

Громади бояться будівництва сміттєпереробного заводу. Але що не викидають у воду, спалюють на городах

"Вільшанське водосховище — не поле, де ти прийшов і прибираєш, — каже. — Місцями є круті схили. Місцями сміття застрягло в кущах. Місцеві не лише викидають мішки з відходами в річку, а й у лісові хащі вздовж берегів. Того сміття не видно, але коли заходиш в нетрі, жахаєшся. Хто соромиться скористатися річкою, як сміттєпроводом, палить непотріб на городах і дихає тим пластиком. Ми були свідками: горить багаття, а в ньому плавиться чобіт і пластикова пляшка. Потребуємо сміттєпереробних заводів, де будуть стояти якісні фільтри, але громади часто проти, щоб їх розміщували поблизу, і замість того, щоб дихати свіжим повітрям, дихають тим, що спалюється взагалі без жодних фільтрів. На нас спершу ображалися, що ми "виносимо сміття з хати", але, на жаль, його вже винесли до нас. Ми мовчали 30 років. Якщо будемо мовчати ще 20, ці відходи вже ніхто не прибере. Виросте покоління людей, для яких буде нормою жити посеред смітника. Як розповів нам один із місцевих волонтерів, коли він йшов прибраним берегом, то не міг зрозуміти, що не так. У дитинстві ловив тут з татом рибу і на березі ще тоді було повно сміття. Коли зайшов за ріг, побачив напаковані мішки й тих, хто прибирав територію. У цьому й полягала проблема: звик до сміття довкола і не бачив у цьому чогось надзвичайного. А цьому чоловіку — лише 30 років з "хвостиком". Належить до покоління, яке виросло за незалежної України та звикло бачити сміття під ногами. Не можемо допустити, щоб до цього звикли наші діти".

Своїх дітей екоактивісти також залучають до толоки. Дорослі розкручують пляшки, виливають з них рідину і скидають на окрему купку. Дітлахи пресують тару ніжками й складають у свої мішки. "Найкраще вчити на своєму прикладі", — переконана Олена. Своїх синів вони з Романом так і вчили.

Звісно, жодна дитина не зможе прибирати три години поспіль. Не вистачить терпцю. Тож 20-30 хвилин допомагають, а потім бавляться. Імітують риболовлю, закидаючи палички у воду. Смажать маршмелоу на багатті. В той час за ними завжди наглядає хтось із дорослих. Екотренерка проводить заняття для дітей, розповідаючи їм про природу та екологію, й завжди має для них цікаві екоподарунки. Батьки тим часом можуть поспілкуватися один одним і присвятити себе спільній справі.

"Є сміливці, які садять дітей в "кенгурушку" і приїздять аж з іншої області прибирати. Таким завжди тисну руку. Не знаю, чи сама б наважилася на таке, — зізнається Олена. — Кажуть, що то я їх надихаю. Але кожен з цих людей насправді надихає мене. Ті, що їдуть з Києва, Ужгорода, у свій єдиний вихідний. Тому ми з чоловіком й створили такий формат, щоб хоч якось віддячити цим людям. Хотіли залучати місцевих, адже в селі не так багато розваг. Відгукується кілька молодих, кілька старших людей, власники кількох садиб, але більшість не виявляє зацікавлення. Добре, що купили контейнери та що їздить сміттєвоз. Це вже наша маленька перемога. Влада нас також до кінця не розуміє. Пропонували найняти техніку і засипати відходи землею. Або залучити до прибирання людей ромської національності. Не розуміють, що це не тільки екологічний, а й соціально-освітній проєкт, який вчить людей прибирати за собою. Не зупиняємося, бо розуміємо, наскільки це потрібно. Вчимо людей сортувати сміття, розповідаємо про свідоме споживання, що можна мати одну пляшку для води і не купувати постійно ці пластикові пляшки. Один чоловік мені сказав: "Це надто складно. Навчіть людей спершу донести цю пляшку до смітника". У чомусь він правий. Ми провели 15 екопікніків, щоб навчити людей доносити відходи до смітника. Зараз проводимо різні освітні лекції, де розповідаємо про свідоме споживання".

"Є сміливці, які садять дітей в "кенгурушку" і приїздять аж з іншої області прибирати. Таким завжди тисну руку. Не знаю, чи сама б наважилася на таке"

Волонтерів з Chysto.de кличуть у різні локації, але вони принципово не їдуть прибирати інші місця. Погоджуються лише поширювати інформацію про акції з прибирання. "Можна як білка кидатися і прибирати то тут, то там, — каже Олена. — А можна показати успішний кейс, що можливо зробити неможливе, якщо не здаватися. Хочу жити в Україні. Мої діти хочуть жити в Україні. Не можемо чекати, поки зміниться ще три міністри. Повинні об'єднуватися довкола проблеми та створювати попит у влади на рішення. Тільки тоді, коли виховаємо таке суспільство, прийдуть зміни. Вільшанське водосховище може стати як об'єктом естетичної цінності, бо воно суперкрасиве, так і об'єктом суспільно-екологічної цінності, на прикладі якого можна показувати, як розв'язувати подібні проблеми".

На цих вихідних, 17-18 вересня відбудеться вже 16 екопікнік від ГО “Chysto.de”. Детальніше про захід — за цим посиланням.

Розмовляла Наталія Гелий

Фото Романа Жука, Ірини Сулик та із Facebook Chysto.de

• За інформацією Міндовкілля, окупанти завдали екології України збитків на майже 1 трлн грн

Стежте за найважливішими новинами Львова, регіону, України та світу разом з "Еспресо.Захід"! Підписуйтесь на нашу facebook-сторінку та телеграм-канал.