"Ніхто тебе в "Азов" бусиком везти не буде": Андрій Лазорко про рекрутинг і специфіку бригади

Про це Андрій Лазорко розповів у гостях в програмі Андрія Жолоба "Без броні" на FM "Галичина", передає "Еспресо.Захід".

Андрію, представся, будь ласка, скажи, де працюєш, де воював, загалом чим займаєшся?

Вітаю. Мене звати Андрій, позивний мій Синевир. Станом на зараз я є діючим військовослужбовцем 12-ї бригади НГУ "Азов". Працюю керівником львівського рекрутингового центру бригади "Азов". До цієї посади займав посаду бойового медика в піхоті. В принципі, пройшов частину шляху на Серебрянському лісництві й у районі Великої Новосілки також брав участь у бойових діях. 

Скажи, будь ласка, а ти якийсь стосунок до медицини взагалі мав у своєму довійськовому житті? 

Абсолютно ніякого. Я встановлював сонячні панелі людям.

Як відбувалося твоє навчання? Зокрема, як в "Азові" навчають військових медиків? І від себе особисто, будь ласка, скажи про специфіку КМБ "Азов".

Підготовка саме бойових медиків – це доволі довгий шлях. Тому що спочатку людині, яка ніколи не була дотична до медицини, треба морально себе налаштувати, що ти будеш виконувати ті чи інші завдання, які пов'язані з доволі неприємними речами. І маєш брати на себе цю відповідальність.

Сама підготовка – це курси. Курси не одні, не два рази ти маєш їх пройти, не три, а кожен день вчитися самостійно, плюс вчити свій особовий склад. Також усі наявні курси, які в нас були на момент навчання, завжди туди залучали.

Були і тижневі курси, і двотижневі, і скорочені на три дні, і різні медичні форуми, де в нас старалися "запихнути" якомога більше інформації. Потім усю інформацію ми намагалися передати нашому особовому складу. Не всю, звичайно, тому що там є певні рівні медицини, ми намагалися дати максимально те, що потрібно звичайним солдатам.

У принципі, це і є така основна підготовка, яка потім дає свої результати. 

Ти спочатку прийшов в "Азов", а потім спеціалізувався на бойового медика? Чи відразу йшов з розумінням, що от, медицина - це моє? 

Не зразу став бойовим медиком, і в принципі не обирав. Це збіг обставин. У нас було переміщення особового складу всередині підрозділу, і відповідно, там деякі місця звільнилися, треба було зайняти цю посаду. Оскільки до цього в мене був бойовий досвід, треба було людину, на яку можна опиратися в тих чи інших ситуаціях, і командир мого відділення призначив мене на цю посаду. Відправив потім на курси, і по закінченню курсів мене вже офіційно затвердили, вручили мені рюкзак бойового медика зі всякими ампулками, шприцами й так далі.

Чи насправді в людини фізичні якості на першому місці й можуть переважати морально-вольові? Чи тут має бути баланс? Як воно працює у вашому підрозділі? 

Це насправді дуже цікава психологічна штука, тому що КМБ (курс молодого бійця) реально пройти практично кожному, якщо в тебе немає проблем зі здоров'ям. Тут проблема не стільки у фізичних здібностях людини, скільки у психологічних. Тому що науково підтверджено: коли людина вже починає здаватися, в неї залишається ще приблизно 60% ресурсів в організмі, які вона може використати.

Але мозок, коли вже використав ці 40%, починає давати задню, думати, що треба здаватися. І от, власне, наш БКБП розрахований на то, щоб зламати цю ланку. БКБП – це базовий курс бойової підготовки.

Намагаємося зламати цю ланку в людині, щоб вона могла себе перебороти й показати, на що вона дійсно здатна. І тут важливіші морально-вольові принципи людини, коли вона не може, але робить далі. Це насправді важливо. 

Після поранення й реабілітації ти займаєшся рекрутингом. Наскільки ефективним є процес рекрутингу? Мобілізація, як бачимо, трохи в нас страждає, але як рекрутинг? І що можеш сказати просто від себе, як ти це бачиш? 

З самого початку заснування "Азов" завжди формувався на добровольцях. Ми звикли так працювати, в нас цей принцип дотримується, і дотримуєтмося цього принципу досі. В нас це працює. 

Тобто захотів в "Азов" - прийшов в "Азов"? Ніхто тебе сюди бусиком везти не буде? 

Ні, абсолютно. До нас люди приходять самостійно, ми зі всіма спілкуємося, людина також має пройти певні наші відбори, критерії і тому подібне. Якщо людина нам підходитиме під певну вакансію, будемо раді її в себе бачити.

І так само людина має змогу вибрати, що основне. Якщо приходить водій, йому 40 років, 20 років свого життя він їздить на фурі - ну то не доцільно запихати його в піхоту. Тому що людина - професіонал своєї справи, він добре їздить на фурі, знає будь-що, що може статися з машиною, може зремонтувати певні поломки. 

Ми за ефективне використання людських ресурсів. Тому якщо людина спеціаліст своєї справи, приходить до нас і каже: я можу робити те і те.

Наприклад, цього я не зможу робити через то, що в мене там проблеми трошки зі здоров'ям, трошки боюся, трошки ще щось. Ми до цього абсолютно нормально ставимося, розуміємо, що не всім бути піхотинцями, не всім бути штурмовиками. Зважуючи всі ці за і проти, визначаємо людині найкраще місце, де вона дійсно буде корисною. 

Я на початку військової кампанії, у 2022-му році, коли прийшов у військо, теж надивився на хірургів вищої категорії, які були взводними в штурмових підрозділах. Дуже тішуся від того, що зараз є вирівнювання і надавання людям можливості продуктивніше працювати. Скажи, як ти бачиш якість змін армії за весь час, що ти є в ній. Ти скільки часу, до речі?

Із 2022 року.

А строкову службу до того мав, чи ти з армією незнайомий, як і я?

Я з армією максимально незнайомий, скажімо так. Старався уникнути строкової служби, що в мене добре виходило, але в підсумку, за іронією долі, долучився самостійно.

Це цікава історія, як "ухилянт мирного часу" прийшов в "Азов". Це просто енциклопедична історія. Скажи, коли ти прийшов у військо, бачив один стан справ. Зараз ти безпосередньо долучений до рекрутингу, спілкуєшся з офіцерами (а офіцери міняються через різні причини - хтось поранений, хтось загинув, хтось демобілізувався...). Як можеш зі свого погляду оцінити, що в армії відбувається зараз на краще чи на гірше? Як ця армія налаштовується? 

Насправді мені дуже подобаються зміни, тому що кадрові зміни, які відбуваються безпосередньо в бригаді, - тільки на краще.

Поясню: людина, яка прийшла в "Азов", стала піхотинцем, відвоювала місяць-два, три, показала себе, розкрила якийсь свій потенціал, лідерські якості. Його командири взводу готові бачити на посаді командира відділення. Він дає йому звання.

Тобто є кар'єрний ріст в армії: тобі дають звання, дають групу людей, певне відділення, і відправляють на курси. Курси, де людина може навчитися правильно керувати іншими людьми, де в неї більше розкриють лідерські якості. Після чого, знову ж таки, якщо все буде добре виходити (а зазвичай так і є), людину призначають далі. Живий приклад – це Редіс, Денис Прокопенко, командир бригади "Азов", який прийшов звичайним гранатометником, а зараз є командиром бригади.

До речі, я тебе запитаю з військово-психологічної, такої суто побутової точки зору. Чому так багато людей бояться стати спочатку з рядового сержантом, або потім сержантом поїхати вчитися на офіцера? Це якесь панічне "та я не хочу, та я не буду". До того, ти ж розумієш, що в людини є потенціал, і її чують, її слухають, вона є лідером. У чому полягає той страх? 

Відповідальність за чужі життя. Як би це не звучало, але це правда. Насправді дуже важко взяти на себе цю відповідальність, тому що ти скажеш людині щось зробити, і від цього залежить її життя, наскільки вона впорається з тим чи іншим завданням. Якщо ти впевнений у своєму особовому складі, а зазвичай так і є, тому що в нас перед тим хлопці готуються місяцями до одного завдання, яке може протривати 20-30 хвилин, саме ця відповідальність, напевно, і тисне. Деякі хлопці готові брати її на себе, деякі – ні. 

Знаєш, у мене як у мобілізованого, коли мене призначили на посаду командира медичної роти, був страх, що зараз людям скажу, що треба щось робити, наприклад їхати на певну точку на евакуацію, а вони не захочуть. У мене як у мобілізованого ще не спрацьовувало в голові, що наказу не можна опиратися. Якщо є наказ, то його необхідно виконувати. Як воно зараз, безпосередньо в "Азові"? Ці накази треба подавати в письмовій формі, щоб, якщо що, то особовий склад міг звернути увагу, що так не було написано, а ми зробили так. Я з цим стикався. Скажи, будь ласка, чи воно зараз якісно змінилося?

Як це відбувається детально - не знаю. Я був звичайним піхотинцем, не був командиром відділення, командиром взводу і так далі. Виконував накази – і все. Що мені казали, те й робив. Але в нас командир роти, командир батальйону заходив на позиції до хлопців, навіть командир бригади заходив на позиції, просто в окоп, подивитися, як у нас справи, щось допомагав, щось підказував, завжди питали, чого не вистачає, що треба, може, довезти.

І щоразу, коли хтось до нас приходив, усе виконувалося. Тобто, прийшли, подивилися: бракує нам мішків, щоб укріпити окоп. Подзвонили, кажуть: ну, чому нема мішків? Через день у нас є мішки. І все.

Вони насправді стараються і дбають про те, щоб у нас все було. А стосовно наказів... Коли командир бачить якусь одну сцену, хлопці, які на місці, бачать іншу, вони можуть сказати: я вважаю, що це можна зробити не так, а так. Або це краще буде зробити по-іншому. 

Наскільки це приймається? 

Абсолютно. Тобто в нас це настільки нормально, немає ніяких бар'єрів між офіцерами й особовим складом. Будь-який солдат може спокійно підійти до командира батальйону, поспілкуватися, розказати про свої проблеми, попроситися в КЗВ – короткострокове звільнення.

Тобто, субординація присутня, але немає страху спілкування?

Так, ми в нормальних відносинах. Тобто все окей.

Як знайти межу між субординацією і дружністю, щоб її не переступити і не казати до командира "чуєш, Андрюха, ну перестань, ми ж з тобою стільки пройшли". Як цього морально не допускати? 

Складно відповісти, тому що не знаю. Принаймні в мене це було завжди на підсвідомому рівні.

Розумію, що я прийшов сюди, у військо, розумію, що мій командир має більше досвіду, він знає, як краще робити ті чи інші речі, і я його слухаю. Я не дозволю собі сказати: "не хочу цього робити, все, до побачення". 

Якщо командир сказав, можу перепитати, навіщо це робити. Він тоді мені пояснює: це треба зробити для того, щоб те й те. Тоді я кажу: ага, окей. І роблю, все. 

Яким мав би бути розвиток армії, щоб компенсувати всі тонни рапортів, звітів тощо, щоб армія працювала продуктивніше? Бо виходить, що в армії дуже багато часу витрачаємо, щоб щось списати, описати, і ті, хто займають позиції бойових командирів, часто мусять сідати і разом зі своїм головним техніком рахувати витрати паливно-мастильних матеріалів і так далі. Просто з людського погляду і з точки зору досвіду твоєї військової роботи, як воно мало б працювати? 

Зараз почали вводити додаток "Армія +", де можна буде подавати електронні рапорти, всю бухгалтерію переносити ніби в електронний формат. Наскільки це працюватиме, ще не знаю, але сподіваюся, що воно буде, хотілося б. 

А в тебе немає страху, що буде паперовий журнал обліку встановлення додатку "Армія +" на мобільні телефони особового складу? 

Не знаю, але хочеться вірити, що ні.

Бо паперова робота деколи настільки гальмує, що не дає тобі часу на планування бойових завдань, і часом є шкідливою. 

Є таке, але з тим наразі навчилися працювати. Так, це гальмує якісь певні процеси, складно обійти це все, воно є, заважає, але з тим навчилися працювати. Це роблять, щоб воно стало такою рутиною, ніби обов'язковою: як зранку прийти, випити кави, з'їсти кусочок якогось пляцка і все. Так само ти прийшов, заповнив ці всі документи, найскладніша робота з самого початку й найнудніша – і все, працюєш далі.

На завершення ще запитаю, чи розглядає Андрій Синевир повернення до встановлення сонячних панелей після завершення бойових дій і після майбутньої демобілізації? Чи, в принципі, ти бачиш десь якийсь просвіт у тому, щоб продовжити свою роботу як військовий? 

Мегаскладне запитання, напевно, найскладніше на сьогодні. Можу тобі зараз сказати, що я не знаю. Банально не знаю. Дуже складно вибрати саме щось. Не хочу працювати на роботі, яка не приноситиме користі. 

Це каже майже кожен ветеран. І яка тобі не буде подобатися...

Так. Дуже складний вибір. Але я ще надіюся, що до цього дойду. 

Ми практично знову з тобою зараз у цьому підлітків'ї, ніби закінчуємо 11 клас і треба зрозуміти, на кого йти вчитися. Це практично загальний стан зараз серед більшості ветеранів. Дуже багато з моїх побратимів, зокрема, які демобілізуються, вже не повертаються на попереднє місце роботи. Кажуть: нарешті я відкрию свій паб, про який завжди мріяв. Або нарешті я почну займатися ветеринарною справою, про яку мріяв. Чи є в тебе така мрія? Мрія дитинства, можливо? 

Про свою справу якусь, можливо. Тобто мрії про відкриття певного бару чи пекарні в мене не було. Але хочеться дійсно свою справу, щоб ти був незалежний. Але щоб вона ще й приносила користь суспільству, загальну. Дуже круто, що зараз формуються різні проєкти, виділення коштів, гранти, підприємства формують, нові можливості для ветеранів. Серед цього всього, я думаю, можна буде щось знайти.

Ти дуже правильно сказав слово "незалежність". Знаєш, до Дня Незалежності України я тобі бажаю бути реально продуктивно-незалежним. Що б ти не робив.