"Медтехніку з Краматорська вивозили кількома вагонами"

Російські війська не припиняють обстрілювати Краматорськ, зокрема спальні райони міста. На Донбасі окупанти навмисно завдають ударів по тих населених пунктах, де залишається багато людей. Попри те, що ракети у прифронтовий Краматорськ прилітають мало не щодня, медики, які евакуювалися з міста, продовжують їздити сюди на роботу. Працюють вахтовим методом. "Їдуть на тиждень або довше у Краматорськ, після чого повертаються у Львів, де на них уже чекають пацієнти. Після цього — у Стрий, де ми відкрили філію, і знову: Краматорськ-Львів-Стрий", — розповідає директор Обласного територіального медичного об'єднання м. Краматорськ Олександр Гейко (на фото). Його спеціальність — клінічна онкологія, хіміотерапія. Щодня лікар консультує ракових хворих — переселенців та місцевих.

ОТМО, яке очолює Олександр Гейко, евакуювалося з Краматорська до Львова торік у квітні.

"У березні ми отримали наказ від нашої облдержадміністрації провести ряд заходів, щоб зберегти дороговартісну апаратуру. На той момент у Донецькій і Харківській областях уже велися активні бойові дії й був ризик, що Краматорськ може опинитися в оточенні. Ми бачили, що російські військові коять в окупованих містах, що відбулося з лікарнями у Маріуполі — заходять та виносять геть усе. Тож ми почали шукати, куди можна перемістити медичну техніку. Стукали у всі двері", — згадує у розмові з "Еспресо.Захід" Олександр Гейко.

Через знайомих медики вийшли на керівництво ДП "Центр комплексної реабілітації для осіб з інвалідністю "Галичина". Директор підприємства дозволив краматорцям перевезти їхнє обладнання на львівські склади. Цінну техніку вартістю 700 млн гривень доправили до міста кількома вагонами.

Невдовзі ситуація на сході країни погіршилася, тож на Львівщину вирішив переїхати і медичний колектив. "У структурі нашого ОТМО функціонує кілька центрів: серцево-судинної хірургії, нефрології й діалізу, діагностичний центр, але більшість переміщених медиків — це співробітники Центру сучасної онкології", — додає керівник закладу.

Після того, як краматорське ОТМО перевезло більшу частину апаратури, постало нове питання — де працювати. Знайти приміщення для клініки виявилося непросто. "Ми відвідали практично всі міста Львівської області. Нам усі допомагали з інформацією. З нами поспілкувалися й у Львівській ОДА. Але на той час на Львівщину активно прибували біженці, всі лікарні були переповнені, тож ми не могли знайти місця, щоб працювати на наших умовах, тобто щоб ми могли залишатися незалежними, як окрема юридична особа", — розповів Олександр Гейко.

Допомогли власники Мережі медичних центрів "Родина", які запропонували краматорцям зайняти приміщення верхніх поверхів Медичного центру на вулиці Богдана Хмельницького. Таким чином ОТМО вдалося відкрити першу філію у Львові.

"Сусідство з багатопрофільним медичним центром "Родина" згодом переросло в справжнє партнерство. Наші пацієнти мають можливість за потреби користатись медичними послугами висококваліфіковних лікарів ММЦ "Родина" і навпаки. Лікарі активно обмінюються досвідом і практиками, а також залучаються до різноманітних спільних проєктів. Ми відчуваємо тут себе як вдома, чудова атмосфера та умови для роботи, високий і якісний сервіс для пацієнтів", — відзначив він.

З початком великої війни в Україні зросло безробіття. Згідно із прогнозом НБУ, у 2023 році без роботи залишатиметься 18% українців, і цей показник є вищим, ніж був у довоєнний час. Вам вдалося повністю зберегти свій колектив?

До повномасштабного вторгнення у нас працювало більш як 600 працівників. Тепер — вдвічі менше. Частина людей продовжує працювати, частина — перебуває у простої. Ми їх не звільняємо і як тільки з'являється можливість, запрошуємо на роботу. Невдовзі закінчимо ремонтні роботи у нашій третій філії, у селищі Вигода в Івано-Франківській області, та зможемо набрати туди ще трохи медичного персоналу.

Запросили на роботу лікарів не лише з Краматорська, а й з інших міст Донецької області, із Запоріжжя, Харкова. У нас працюють також місцеві лікарі та медсестри.

Ви відкриваєте третю локацію на заході країни, але продовжуєте їздити у Краматорськ. Плануєте після закінчення війни повернутися до рідного міста?

Відділення, які ми відкрили на заході, — це лікувально-навчальні центри. Наша мета — навчити достатню кількість персоналу, щоб у майбутньому забезпечити ефективну роботу нашого центру в Донецькій області.

Незвичні обставини змусили нас до незвичних кроків. Наприклад, зараз ми активно впроваджуємо телемедицину (дистанційне надання медичних послуг. - ред.). За допомогою ДП "Електронне здоров'я" придбали та привезли у Краматорськ медичного робота. Раніше такі інноваційні девайси застосовували лише в Національній академії медичних наук або у Київській обласній лікарні для одиничних консультацій важких хворих. А ми це обладнання поставили працювати "на потік".

Наш заклад отримав поштовх до розвитку у 2015 році, коли почалася перша війна на Донбасі та найбільш потужні медичні заклади залишилися в окупованому Донецьку. За ці 7 років ми виконали величезний обсяг роботи, відкрили кілька потужних центрів. Зізнаюся: відкрити нові відділення на заході країни було важко. Ми пережили величезний стрес, але ми вже мали досвід налагодження життя з нуля, тож чітко розуміли, що і як робити.

Гроші йдуть за пацієнтом, а пацієнт — за "своїм" лікарем. Ваші пацієнти — це переважно внутрішньо переміщені українці?

Спочатку до нас зверталися головним чином переселенці. На деякі складні операції хворі приїздили із Донецької області та продовжують приїжджати досі. Проте за якийсь час почали приходити місцеві. Безплатну допомогу (згідно з Програмою медичних гарантій. - ред.) ми надаємо всім, хто цього потребує. Сьогодні 60-70% наших пацієнтів — це місцеві.

На Львівщині діє потужна лікувально-діагностична установа — Львівський регіональний онкоцентр. Як вам вдалося поділити пацієнтів?

Як тільки ми переїхали сюди, то почали спілкуватися з керівництвом і колегами Львівського онкоцентру, неодноразово відвідували цей заклад. Нас підтримали, допомогли, щоб ми почали роботу тут, на Львівщині. Якщо ви натякаєте на можливу конкуренцію, то конкурентами ми апріорі не можемо бути, бо масштаби нашої роботи — неспівмірні. Так, ми багато працюємо. Так, наші лікарі є на 100% фаховими, але за об'ємами тих же оперативних втручань ми не можемо зрівнятися (з Львівським онкоцентром. - ред.). Тим паче, що онкологія неможлива без радіології, а наше радіологічне відділення залишилося у Краматорську. На Львівщині ми надаємо лише хірургічну й хімієтерапевтичну допомогу.

Буває, що хворий приходить із Львівського онкоцентру до нас. Буває, що пацієнт, який лікувався у нас, йде туди. Це нормальна практика. Лікуючі лікарі передають один одному інформацію про хворого, консультуються щодо тактики лікування. Як правило, пацієнти прагнуть почути дві думки. Іноді об'їжджають декілька закладів у різних містах. Зрештою, мають на це право.

Є онкопацієнти, які прийняли рішення лікуватися за кордоном. Є хворі, які починають лікування за кордоном та попри війну, продовжують його в Україні, бо тут менші черги до лікарів й можна швидше отримати фахову допомогу. Ви багато спілкуєтеся з пацієнтами — переселенцями, місцевими. Що вони про це думають?

На рішення де лікуватися, впливає багато факторів. Знаю хворих, які лікувалися в Німеччині й повернулися в Україну. Знаю й тих, які залишилися за кордоном. Рівень медичної допомоги тут і там не є принципово іншим. Понад те: медицина у нас у всіх аспектах набагато доступніша, починаючи із черг та закінчуючи спілкуванням з лікарем. Якщо не йдеться про якісь особливо складні випадки, що вимагають застосування особливо складних технологій, лікування в Україні, на мій погляд, нічим не поступається західному. За моїми спостереженнями, хворі у своїй більшості не налаштовані їхати з України. А одним з основних факторів, чому вони обирають іншу країну для лікування, є наявність родичів за кордоном.

На початку війни спостерігався відтік медичних кадрів з України, особливо з тих областей, де велися і досі ведуться активні бойові дії. Зараз ситуація наче трохи стабілізувалася: їдуть менше, а ті, що виїхали, — починають повертатися. Те, що українців скоро не буде кому лікувати, — перебільшення чи все-таки певні підстави так стверджувати є?

Лікарі виїхали за кордон не тільки зі східних областей і тому справді є певний дефіцит медичних кадрів. Тим паче, що виїхало багато фахових лікарів та достатня кількість з них знайшла роботу в інших країнах.

Як буде далі, спрогнозувати важко. Коли ми деокупуємо ті чи інші території (наприклад, звільнимо Донецьк), потрібна буде велика кількість медичних кадрів, і як буде вирішуватися ця проблема, можемо тільки гадати.

Лікарі потроху повертаються з-за кордону. Частково це пов'язано з певними юридичними нюансами. Частково — з ментальністю: вона у нас схожа, але все-таки в дечому відрізняється. Є лікарі, які попрацювали за кордоном півроку-рік, але вирішили, що треба повертатися. Частина вирішила залишитись. Припускаю, що 70% з тих, що виїхали, повернуться. Втім, це не розв'яже проблеми нестачі медичних кадрів після війни. Попри те, що триває медична реформа й скорочується мережа лікувальних закладів, мусимо визнати, що медиків нам і до війни не вистачало. У Донецькій області по штатному розпису у нас було 1000 медпрацівників, а працювало приблизно 600. Після війни цей розрив, ймовірно, буде ще більшим. Буде складно, але це не буде катастрофа.

Ви так гадаєте?

Кожна лікарня намагатиметься якось заохотити лікарів, щоб йшли працювати до них. Приміром, пропонуватиме медикам привабливі соціальні пакети абощо. Переконаний: пацієнти не залишаться без медичної допомоги.

За кордон виїхали переважно жінки з дітьми. Люди похилого віку, люди з інвалідністю у більшості залишилися. Через війну щодня калічаться десятки та сотні цивільних і військових. Відповідно, навантаження на медичну систему зростає. В кінцевому підсумку українські медики можуть зіштовхнутися чи не з найбільшим викликом за всю історію існування незалежної України.

Так воно й буде. Ми постійно відстежуємо, хто залишається у Донецькій області. Виїжджають переважно люди працездатного віку. Залишаються пенсіонери та ті, що вже раніше пробували виїхати, але не змогли знайти на новому місці житло і роботу. Ця категорія хворіє більше й важче. Звісно, ми всі сподіваємося, що молодь буде повертатися.

У розпал пандемії COVID-19 ваші львівські колеги застерігали, що в Україні буде зростати кількість онкопацієнтів, які звертатимуться по допомогу на пізніх стадіях. З початком війни лунають ті самі застереження. Тоді українців боялися коронавірусу, сьогодні — російських ракет.

Ви добре зауважили: пацієнти відкладають візит до останнього. На Львівщині, наприклад, немає труднощів із логістикою, але на сході хворий не завжди має можливість доїхати до лікарні. Проте у всіх регіонах люди не поспішають до лікаря. Впевнений, що після закінчення війни матимемо вибуховий стрибок онкологічних (і не тільки) захворювань й це будуть хворі у дуже занедбаних стадіях.

Як цьому запобігти?

Онкологічна служба в Україні за останні роки дуже змінилася. Ми отримуємо необхідну кількість якісних препаратів. Відповідно, хворі можуть отримати якісне та своєчасне лікування. Але починати треба із вчасного звернення до лікаря. Попри бойові дії, необхідно стежити за своїм здоров'ям, раз на рік проходити медогляд. Якщо українці це робитимуть, кількість задавнених випадків значно скоротиться. На жаль, постійні стреси негативно впливають на організм і коли війна закінчиться, у лікарів буде багато роботи.

Ті філії, які ви відкрили й та, яку плануєте відкрити незабаром, — ви б хотіли, щоб вони працювали й надалі?

Так і я поясню, чому. Ці відділення, як я вже згадував, ми розглядаємо не як лікувальні, а радше як навчально-лікувальні. Якби у нас не було цих філій, ми б не змогли втримати ту кількість висококласних спеціалістів, яка у нас досі працює. Ідея полягає у тому, щоб концентрувати медичних фахівців тут та готувати їх до роботи там. Ми запрошуємо до себе молодих медиків. Готові надати їм дуже якісні умови для роботи й навчання. Готові навчити їх всього необхідного, дати доступ до хворого за скороченою програмою. Але є одна умова. Звісно, не зараз, але коли буде безпечно, щоб ці лікарі працювали також і в Донецькій області. Наприклад, вахтовим методом. Не варто покладатися на сили лише тих медиків, які залишаються там зараз.

Розмовляла Наталія Гелий

Фото надав редакції Олександр Гейко