"Ляжу на землю, розкину руки і ні капельки своєї землі нікому не віддам", – художниця, скульпторка та письменниця Катерина Немира 

У програмі "Вечір з Миколою Княжицьким" вона поділилася своїми роздумами про любов до України, радянський Львів, українську діаспору та переїзд в Америку, повідомляє "Еспресо.Захід".
 

Ви народилися у 1952 році біля Львова, радянського Львова. Той Львів був для когось містом комуністів, які будували щасливе майбутнє, для інших – містом пристосуванства. А яким для вас він був?

Почнемо з того, що у нашій родині від дітей нічого не приховували. Я росла в родині, де чітко знали, кому сказати: "Слава Ісусу Христу", хто похований на Янівському та Личаківському кладовищі, та куди періодично поверталися люди з тюрем. Тоді мого батька забирали на ніч в КДБ, і він писав "пояснювальні". Я пишаюся тим, що одна з тих "пояснювальних" звучала так: "Радянська влада і комуністична партія реабілітувала тих людей, і я не беру на себе сміливість ревізувати їхнє рішення".

Олена Степанівна, Смаглюки, дід та тітка верталися додому, і ми їх зустрічали. Ми знали, за що вони сиділи. Таким для мене був Львів.

Львів був середовищем вашої молодості. Це Чубай, Калинці, Морозов та багато інших людей. Так от, воно було унікальним для тогочасного Радянського Союзу? Бо, наприклад, зі спогадів ніяких білоруських дисидентів не існувало, натомість українські були. 

Я пам'ятаю, що коли поїхала у Вільнюс і познайомилася з прибалтійськими дисидентами, то вони мені чітко озвучили, що в Україні таке ж середовище, що й в Білорусі. Тобто не сформоване, не цікаве і абсолютно радянське. Мені доводилось тоді заперечувати це. Я описала цей випадок у своєму романі "Іногда". 

Сам Львів був для мене унікальним тим, що, по-перше, тут були родичі та друзі батьків, а, по-друге, я потрапила молодою у середовище надзвичайно цікавих людей, кожного з них пам'ятаю. Я пам'ятаю свою першу зустріч з подружжям Калинців, з Шабатурою, пам'ятаю Стуса, який сидів у нашій хаті і читав свої вірші. Я мала щасливі юнацькі роки, адже познайомилася з такими людьми. Це сформувало мене як людину, і намітило мій шлях надалі.

Що злякало тоді кагебістів, які фактично це середовище знищили? Я маю на увазі арешт Калинця, трагедія з Грицьком Чубаєм.  

Кагебісти – це та гілка "совєтських" людей, які робили собі кар'єру, не дивлячись ні на що. Не дивлячись на те, що ламали людські долі та нищили чужі життя. Я думаю, їх злякало пізніше те, що вони побачили, що ніщо не припиняється. Що, навпаки, кожен їхній тиск на інтелігенцію дає зворотній ефект – розголос. А вони ж просто хотіли мати лички на погонах. 

Тобто вони робили це лише для того, щоб показати, що з кимось борються. А боролись насправді з молодими людьми, які виховувалися радянською системою, мали свої ідеалістичні хороші прагнення, любили свою культуру, але, водночас, не були терористами чи підривниками, не проводили та не закликали до мітингів.  

Тоді найбільшим злочином було співати біля ялинки. Ще мій спогад з юнацьких літ: батькові ввечері телефонували, і він їздив визволяти студентів, які зібралися на Різдво біля ялинки і колядували.  

А чому це було злочином? Це вважалось пропагандою церкви, буржуазних чи націоналістичних традицій?

Не думаю, що це була пропаганда націоналістичних традицій, і не думаю, що ті, хто ловили тих студентів, теж так говорили. Мені здається, що все зводиться до банального – кар'єри. Це було щось схоже до розповідей мого батька, коли за УПА молодих юнаків скликали біля річки боротися за Україну. Молодики приходили, а там їх арештовували. 

Така методика була і тоді. 

Тобто були провокатори або стукачі, які виявляли активних і щирих молодих людей, для того, щоб зачистити поле?

Так, і в принципі ми знали їх і те, як вони оселялися в гуртожитках. Це був страшний час, бо їх усі знали, вони були у твоєму середовищі, але не було доказів. Коли тепер це все аналізуєш і зустрічаєш тих людей в житті, то стає цікаво як склалася їхня доля.

Сьогодні вдома ми навіть говорили про те, наскільки виграють ті люди, які, "щоб жить ні в кого права не питають". 

Ви – мисткиня. Коли ви вперше представили свої роботи на Заході?

Моя перша мистецька робота поїхала на Захід через Москву. Я у момент, коли дізналася про це, мила вікна у хаті. У телевізійній передачі показували мій дипломний проєкт, який поїхав на виставку до Парижа, і згодом його покажуть в Амстердамі. Я тоді ледь з вікна не впала, бо ж нам не можна було десь їхати з своїми роботами.

Коли ми з чоловіком переїхали, то тоді мої роботи виставлялися в Америці, Нью-Йорку, також у Канаді.

Читайте також: Як панк-рок поєднав лікаря, архітектора й політолога – гурт "Бетон"

У якому році ви виїхали в Америку?

Це був 1992 рік. Було цікаво відкривати Америку для себе. Та й сама Україна тоді була у цікавому стані.

А чому ви вирішили податися туди? 

Я не вирішила переїжджати в Америку, я просто виступила у Верховній Раді і сказала усе, що думаю про депутатів. Потім у мене була зустріч з Кравчуком, де я сказала йому також декілька слів. Після цього зрозуміла, що потрібно кудись зникнути.

Мені телефонували і пропонували посаду у Верховній Раді, квартиру, телефон. Але це було точно не для мене. 

Що саме ви сказали Кравчуку?

Мені здається, що після цієї розмови саме я придумала йому кличку "хитрий лис". Нашу зустріч організували Ігор Юхновський та Левко Лук'яненко. Розмова була про проблеми Галичини. Кравчук тоді почав розповідати мені свою теорію. Але я відповіла, що ми і так слухаємо його щодня, тож нехай він послухає і нас. Я сказала, що не треба налаштовувати одних українців проти інших, і якщо він дійсно хоче бути керівником цієї держави, то повинен бути керівником усього народу. Він у відповідь хитро на мене глянув.

Я тоді не розуміла, чому він займає однобічну позицію, але потім збагнула – він так поборював Чорновола. Займаючи таку нейтральну позицію і не втручаючись у непорозуміння, які тоді тривали на Галичині в релігійному плані, він дав можливість В'ячеславу Максимовичу втрутися у це і, таким чином, програти вибори.

Чому українська діаспора живе і досі окремо від України?

Якщо відповідати чесно, то я особисто вважаєю, що наша діаспора, в Америці особливо, контрольована. Я це побачила по тому, як зараз діаспора отримує нагороди. Я в жодному разі не говорю, що вони не гідні того.

Я познайомилася з Надією Світличною, Валентиною Євич, Борисом та Ларисою Антоновичами, і це дало мені можливість більше зрозуміти, якою є діаспора.

І навіть коли ми привезли фільм Іллєнка "Молитва за гетьмана Мазепу", то я вже знала, що не треба робити реклами. Потрібно просто подзвонити і зібрати людей, які дійсно спраглі до українського кінематографу і зустрічі з Іллєнком.    

Коли ви кажете, що діаспора контрольована, то це означає, що ці люди не готові ризикувати стосунками з урядом держави, у якій живуть, і приїхати в Україну, щоб поділитися своїм досвідом життя в демократичному суспільстві?

Ні, таких людей, які хочуть допомогти, є дуже багато. Я знаю багатьох, які приїхали з 

Америки та Канади сюди, щоб працювати для України.

А чому ви вирішили повернутися?

Ми не їхали назовсім. Я навіть думала, що ми швидше повернемось. Але наша донька працювала тоді у Принстоні, в Каліфорнійському університеті, і їй потрібно було допомогти. Тому ми затрималися ще на один рік. 

Насправді ми щасливі, адже відкрили Америку для себе, побачили її, побачили життя там і збагатилося досвідом. Коли ж ми повернулися в Україну, то вона стала зовсім іншою, і ми знову збагатилися досвідом, знову наше життя стало насиченим та цікавим. 

Ваша донька – це Мар'яна Садовська?

Так. Вона тепер грає роль у спектаклі за мотивами книжки Ольги Токарчик "Життя Якова" в Гамбурзі. 

Вона фантастично красиво співає. Як ви сприймаєте її творчість? 

Колись у школі вона написала: поволі товариші моєї мами стають моїми друзями. Тепер я це говорю: поволі товариші Мар'яни стають моїми друзями.

Нещодавно у Львові відбулася прем'єра вистави нашого зятя. Вона про війну в Рондо. Вистава розрахована на дітей та на їхню психологію.

Фактично ми усі живемо однією великою творчою родиною, взаємно збагачуючись. Вони формують наші музичні уподобання, а ми ділимося з ними книгами та новинами. 

Читайте також: Творчість Франка – це база, на яку можемо нанизувати сучасний світ, – Ragapop

Коли ви повернулися в Україну, то почали багато працювати з дітьми. Чому саме з дітьми? І наскільки, на вашу думку, система освіти в Україні готова до того, щоб виховати сучасних молодих людей? 

Коли я закінчила інститут, я не мала роботи, та ще й залишилася з донькою. Мені було дуже важко. Згодом я пішла працювати у тодішній Палац піонерів та школярів, в студію образотворчого мистецтва. І коли я відкрила двері студії, побачила дітей і їхні перші заняття, то зрозуміла – так навчати я не буду. І придумала свою методу праці.

Мені важко сказати, що я педагог, але я дійсно багато працюю з дітьми. І це швидше не від великої любові, а від жалю, бо всі помилки дорослих, всі наші недовчення, вся лінь – позначається на наших дітях. Я це побачила, і тому написала такий порадник "Кожна дитина художник". 

Коли я працювала над програмою для Нової української школи, то зрозуміла, що у нас є чудові педагоги, які навчають мови, які можуть організувати пізнавально будь-яку лекцію. Але у нас немає зовсім людей, які б навчили розуміти мистецтво. І від того у нас таке засилля російської попси, невміння вслухатися у поетику української народної пісні, у її поліфонію. У нас немає людей, які б пояснили, що твори живописні чи скульптурні треба розглядати так, як ми слухаємо джазову музику, тобто розслабитись і віддатися на волю звукам, а не вишукувати сюжетні лінії. 

До мене нещодавно потрапили 4 книги "Як розмовляти з юнацтвом про живопис", які мене страшенно обурили. У них йде мова про опис ситуації, яка зображена на картинці, і повчання як на це реагувати. Там не розповідають, що потрібно звернути увагу дітей на смак кольору, навчити розуміти, чому художник так передавав світло. Яскравий приклад – картина Шевченка "Катерина". Одна пані, котра займається мистецтвом, розповідала, що на картині Шевченко зобразив Катерину, яка згрішила, селянина, який дивиться на грішницю і думає: що ж ти наробила? І москаля, який радіє, що кидає дівчину. Я не витримала і запитала: а звідки ви знаєте, що вони всі думають? 

Треба ж розповісти, чому Шевченко лоно дівчини прикрив червоним, як саме він написав білий рукав. Розповісти, що задній план картини блакитний, і через це червоний колір світиться. Бо ж Шевченко був поетом в живописі. Був поетом кольору. 

Ви з чоловіком об'їздили міста для підтримку акції "Схід і Захід разом". Що ви хотіли цим проєктом показати?

Я зустрілася в Америці з харків'янином Дмитром Трумсом. І він сказав мені: "Хай ваші галичани йдуть собі до Польщі, а ми будемо будувати велику Україну". Я ж відповіла, що ляжу на землю, розкину руки і ні капельки своєї землі нікому не віддам. 

Цим проєктом я хотіла показати, що насправді на Сході живуть надзвичайно цікаві люди. Це неправда, що усі вони російськомовні і не бережуть своєї культури. Як приклад, ансамбль з Волновахи "Заграярочка". 

Схід і Захід розмежовували роками штучно, і ми мусимо це подолати. Мусимо подолати цей бар'єр. Там я зустріла людей, які розмовляли зі мною українською мовою. Бо говорити російською до українця – це означає зневажати його розумові здібності. 

Мені хотілось показати, що ми такі ж люди, як і вони. Що ми з повагою відносимося до них. 

Довідково. Скульптури Катерини Немири виставлялися в галереях Голландії, Італії, Франції та Сполучених Штатах Америки, де жінка жила 16 років. Там вона разом з чоловіком провадила галарею і студію, організували школу українознавства, заснували україномовну радіопрограму, влаштовували гастролі в США ансамблю Вірського, львівських театрів імені Заньковецької та Курбаса. 

Після повернення в Україну, жінка організувала мистецьку студію для дітей Нового Яричева, де вона тепер живе, та видала посібник з викладання. 

Стежте за найважливішими новинами Львова, регіону, України та світу разом з "Еспресо.Захід"! Підписуйтесь на нашу facebook-сторінку.