Життя переселенців у модульному містечку у Львові: працюють, волонтерять, але бояться вкоренитися

Як їм вдалось адаптуватись, в якому психоемоційному стані вони перебувають та чи готові до прогнозовано найскладнішої зими, "Еспресо.Захід" запитав у переселенців одного з модульних містечок. 

Зайшовши на подвір'я, бачу розташовані один попри одного невеличкі модулі, що утворюють цілий комплекс помешкань. Охайне подвір'я, лише де-не-де розкидані дитячі іграшки чи м'ячі, а на сушарках висить випрана білизна. Мене зустрічає кремезний охоронець містечка пан Олександр, одразу починаючи свою розмову. Він також є переселенцем.

 "Я з Лисичанська сюди в спортивному костюмі приїхав. Зі мною вся моя родина. Ми вже другий раз від війни тікаємо. Вперше з Горлівки переїхали ще у 2014 році. Все там залишили (і будинок, і квартиру), але так жити не могли. Пів року тому так само все в Лисичанську лишили, приїхали сюди. А 10 жовтня вже думав про те, що війна і тут наздогнала, коли вибухи були у Львові і дим виднів звідусіль.", – пояснює чоловік.

Попри сумні спогади, він у доброму гуморі, і створюється враження, що й справді йому зовсім не шкода покинутого матеріального майна. У містечку, каже, є кого охороняти. Тут живе 280 людей, сотня з них – діти.

Виїхали з Донеччини лише тому, що просив чоловік-військовий

Поміж будиночків зустрічаю молоду жінку, звати її Оля. Комендант гуртожитку  представив мені її як одну з найбільш зайнятих осіб у містечку. Пані Оля є вчителькою початкових класів, приїхала до Львова у квітні з Костянтинівки Донецької області. Каже, що й гадки не мала виїжджати, але наполіг чоловік-військовий.

"Мій чоловік воює. Якби він не дзвонив і не просив кожного разу, щоб ми виїжджали, то я б і не їхала. Він зв'язувався з хлопцями, які захищали Маріуполь, то знав багато жахливих речей, які окупанти коїли з родинами азовців. Тому просив весь час нас їхати. А я не за себе хвилювалась, а за 14-річну донечку", – розповідає Ольга.

Покидали рідне помешкання з батьками чоловіка і бабусею під звуки вибухів, а у Лозовій їхній поїзд потрапив під обстріл. В останньому вагоні повибивало вікна. Тоді, на щастя, ніхто не постраждав. 

"Ми їхали в нікуди. Прибули евакуаційним потягом до Львова ввечері 7 квітня. Тут не маємо ні знайомих, ні родичів. Але вже все потрохи налагодилось. Маємо достатньо ресурсу, щоб самі себе забезпечувати усім необхідним", – веде далі жінка. 

Вона пояснює, що не поспішає шукати у Львові постійну роботу та винаймати квартиру, адже це стане першим кроком до того, щоб тут і залишитись.

"Я проводжу уроки онлайн у своїй школі, донечка також відвідує онлайн-заняття зі своїм класом у зумі. Тут доволі добрі умови, є все необхідне – обігрівачі, світло, гаряча вода, інтернет. Але ми хочемо додому. Хоч розумію, що важко всім українцям, але так сильно, як ми, переселенці, ніхто не чекає закінчення і перемоги в цій війні. Туга за домом – вона нестерпна. Хоча, до речі, коли чоловік до нас приїжджав у відпустку, то сказав, що хотів би, щоб усі міста України були такими, як Львів", – додала пані Оля.

У день публікації репортажу журналістам "Еспресо.Захід" стало відомо, що чоловіка пані Олі наступного дня після нашої розмови вбили на війні рашисти... 

Сотні кілометрів таємних шляхів, щоб оминути блокпости окупантів

Пройшовши в іншу частину модульного містечка, зустрічаємо пана Фазеля. Він – один із найвідоміших волонтерів Херсонщини, який допомагає ЗСУ і пересічним українцям ще з 2014 року. 

Після повномасштабного вторгнення допомагав українським військовим, які не змогли вчасно відійти, таємно виїжджати на підконтрольну Україні територію. Про цю діяльність дізналися рашисти й почали усюди шукати чоловіка. Фазелеві довелося покинути рідний край і тепер він разом із родиною знайшов прихисток у львівському містечку для внутрішньо переміщених осіб. 

"Їхали в нікуди, в чому були одягнені, серед ночі, аби об'їхати всі ворожі блокпости. Я, дружина і двоє доньок. Жили в Каховському районі. Вирватися вдалося лише в кінці квітня, в окупації перебували понад два місяці. Далі там жити було вже неможливо. Я – волонтер і депутат місцевої ради, окупанти мене розшукували. Тому виїжджали полями. Від мене до нашого українського блокпоста було 40 кілометрів, а ми проїхали близько 200 кілометрів, щоб оминути окупантів", – пригадує Фазель.

Не покинув Фазель займатися благодійністю й у Львові: їздить на передову, возить допомогу. А ще закінчив декілька видів курсів із тактичної медицини.

"Хочу йти навчати хлопців тактичної медицини. Пройшов  дуже потужні курси від американських хірургів, як зупинити кров. Окрім того, зараз ще формуємо аптечки за натовськими стандартами, також хлопцям відправляємо"- поділився планами чоловік.

Докладніше прочитати про історію пана Фазеля можна тут: "Якби рашисти вміли користуватись інтернетом, мене б розстріляли": херсонський волонтер продовжує допомагати фронту, перебравшись до Львова 

Контингент містечка: жінки, діти та навіть поранені воїни

Знайомив мене з мешканцями містечка пан Віктор Габітов. Він також є переселенцем. Перебравшись із сім'єю з Одеси, знайшов роботу коменданта містечка. Розповідає, що здебільшого тут живуть мами з дітьми та літні люди. Затримуються хто на трішки, хто на довше, здебільшого – на пів року.

"Договір на проживання становить пів року. Але він, за потреби, може бути продовжений, залежно від ситуації в державі. Чимало людей тут надовго не затримуються. От свого часу повернулися додому мешканці Київщини, Запоріжжя. Дехто повертався навіть в Харків", – пригадує пан Віктор.

Однак є й такі, які повертатися до Харкова можливості не мають. До прикладу, пан Роман з родиною. Його колісне крісло стоїть на доріжці під дверима модуля. Роман – військовий, який після поранення і реабілітації у госпіталі виписався сюди, до своїх рідних.

"Він має дуже багато скалок в нозі від снаряда, поранена рука. Близько 30 змогли витягнути, а ще стільки ж дрібних залишається. Благодійники подарували нам два візки, от один з них став у пригоді", – пояснює мені Віктор. 

Щодня мешканці модульного містечка прислухаються до новин, до рідних географічних назв, чекаючи на добрі новини з передової. Адже, попри надані чи то містом, чи то благодійниками всі блага цивілізації, попри тепло в помешканнях, кожен із тих, із ким я спілкувалася, боїться тут вкорінитися. Бо тоді, кажуть, їм важче буде повертатись. А так хочеться після перемоги знову опинитися вдома.

Стежте за найважливішими новинами Львова, регіону, України та світу разом з "Еспресо.Захід"! Підписуйтесь на нашу facebook-сторінку та телеграм-канал.