"Якби рашисти вміли користуватись інтернетом, мене б розстріляли": херсонський волонтер продовжує допомагати фронту, перебравшись до Львова

"Еспресо.Захід" поспілкувався з Фазелем Мананом. 35 років тому чоловік приїхав навчатися з рідного Пакистану до Харкова, там познайомився з майбутньою дружиною і залишився в Україні назавжди. Із 2014 року, з початку війни, займається благодійністю. Допомагав усім – від військових до пенсіонерів з дітьми. Після того, як рашисти розпочали його посилено шукати, Фазелеві довелося покинути рідний край. Тепер разом із родиною знайшов прихисток у львівському містечку для внутрішньо переміщених осіб. 

"Їхали в нікуди, в чому були одягнені, серед ночі, аби об'їхати всі ворожі блокпости. Я, дружина і двоє доньок. Жили в Каховському районі. Вирватись вдалося лише в кінці квітня, в окупації перебували понад два місяці. Далі там жити було вже неможливо. Я – волонтер і депутат місцевої ради, окупанти мене розшукували. Тому виїжджали полями. Від мене до нашого українського блокпоста було 40 кілометрів, а ми проїхали близько 200 кілометрів, щоб оминути окупантів", – пригадує Фазель.

Він розповідає, що залишив на Херсонщині все, чого досягнув з родиною за багато років: будинок, машину, бізнес. Виїхати раніше не міг. Та й не мав бажання – до останнього намагався волонтерити.  

"Ще до того, коли почалась повномасштабна війна, наших хлопців багато було на кримському напрямку. Ми ризикували з колегами й возили їм туди шкільними автобусами свій одяг, переодягали й забирали поранених. Окупанти про це дізналися. Коли мені вперше сказали, що "орки" мене шукають, залишив будинок, забрав дружину, переїхали в село до друзів. Так два тижні переховувався, а тоді вирішили виїжджати. Мій товариш сказав, що знає такі дороги, якими можна буде виїхати, і ми таки вирвалися. Від Каховки до Енергодара на кожному блокпості були мої фото. Ми минали ці блокпости", – розповідає пан Фазель. І жартує, що  дуже добре те, що окупанти живуть ще в 19 столітті, бо якби вони вміли користуватись гуглом і задали б у пошук його ім'я та прізвище, то відразу розстріляли б на місці.

"Вони лише папірцями вміють користуватися. Так, вони мали моє фото. Але на фотографії я тоді не був навіть схожий на себе, бо не мився і не голився кілька тижнів", – додає Манан.

Коли сім'я приїхала в Кривий Ріг, то ще не знала, куди вирушати далі. На вокзалі побачили евакуаційний потяг Запоріжжя – Львів. 

"Так і вирішили сюди приїхати. А поки їхали, то донька знайшла адресу, куди можна піти у тимчасовий прихисток. Це була протестантська церква, в які ми жили майже місяць. У модульне містечко переселилися вже тоді, коли дружина дізналася, що є така можливість", – каже чоловік.

Він зазначає, що зовсім не шкодує за всім, що втратив, бо зараз головне – зберегти українську землю. 

"Ми мали свою фото- та відеостудію. Окупанти все забрали: комп'ютери, фотокамери, відеокамери, всі канцелярські приладдя. Зараз живуть у моєму домі. Крім меблів, повиносили всю техніку, нічого не залишили. Холодильники, морозилку,  мікрохвильовки – геть усе, що було. А ми минулого року ремонт тільки зробили. Та нічого, то набувне. Головне, щоб українську землю повернули", – переконаний волонтер.

Не покинув Фазель волонтерити й у Львові – їздить на передову, возить допомогу. Комунікує з волонтерами з усієї України, бо за 8 років завів уже чимало знайомств. Крім того, чоловік – медик за фахом, закінчив декілька видів курсів із тактичної медицини.

"Хочу йти навчати хлопців тактичної медицини. Пройшов  дуже потужні курси від американських хірургів, як зупинити кров. Окрім того, зараз ще формуємо аптечки за натовськими стандартами, також хлопцям відправляємо. Маємо багато друзів, які нам допомагають це зібрати. Робимо все для того, щоб якомога скоріше повернутись додому. Вірю, що все буде Україна, але боляче дивитися, що все дається такою тяжкою ціною", – підсумував Фазель Манан

"Еспресо.Захід" підготував репортаж з модульного містечка, де проживають вимушено переселені українці. Невдовзі читайте на сайті історію й інших вимушено переміщених осіб, які покинули все, рятуючи власні життя.