Завжди гордився, що був українцем: Миколі Бідняку нині виповнилося б 93 роки

Про це інформує  Еспресо.Захід.

Напевно, сьогодні, коли стільки покалічених і їхня кількість безупинно росте, варто особливо цілеспрямовано розповідати про тих людей, чиї історії дають іншим надію. Таким був український митець з Канади - лауреат Державної премії України ім. Т. Шевченка, член Спілки художників України й Асоціації митців, які малюють устами або ногами (з центром у Ліхтенштейні), володар Ордена князя Ярослава Мудрого та цілої низки дипломів і медалей, автор не лише великої кількості живописних і графічних творів, а й розписів у декількох канадських церквах. Митець, що останніх десять років свого життя прожив у Львові і який належить до найдраматичнiших постатей другої половини ХХ столiття.

Микола Бідняк втратив обидві руки  від вибуху міни у своїх п'ятнадцять і постав перед необхідністю заново пристосовувати до себе навколишній світ і самому намагатися якось існувати в ньому. І почав з листа до батька, який жив у далекому Торонто і де свого часу в сім'ї українця й фінки з'явився на світ і маленький Миколка. Малолітнім привіз хлопчика батько в рідні Ленківці на Чернівеччині, куди із далеких мандрів за хлібом пригнала його туга за батьківщиною. Однак треба було вертатися до Канади. І батько поїхав (до наступної зустрічі з сином він не доживе тільки тиждень), а Миколка зостався у своїй новій родині - сім'ї рідного дядька, з якою пройде всі злигодні, що випадуть на їхню долю.

Тоді, намагаючись сформувати подобу літер і раз, і вдруге, і втретє, він усвідомив - письменника з нього не вийде. Як не буде і скрипаля, яким мріяв стати. Чи капітана далекого плавання, що до вибуху міни видавалося йому не менш притягальним варіантом. З отого величезного душевного болю, який не притишували навіть здатність до іронії над світом і над собою, народилися завзятість і впертість, які змусили юнака день у день, від ранку до вечора класти на чистий папір кольорові мазки, поки з них не почали виокреслюватися силуети предметів. Відтак він підійшов належно підготовленим до чотирирічних студій прикладного мистецтва в Едмонтоні, далі - Провінційному інституті технології і мистецтва в Калгарі, а на початку 60-х - до продовження навчання в Онтарійському мистецькому коледжі, що його поєднав із працею на прожиток. 

Це вже коли Миколи Бідняка не стало, у вітчизняному мистецтві місце цього художника визначили такими словами: "Коли вершиною сакрального мистецтва першої половини ХХ століття є творчість Михайла Бойчука, то другої – лише Миколи Бідняка". Творця, що працював по 16-18 годин на добу, малюючи картини вустами у повен зріст, який настінні композиції творив спочатку на полотні з подальшим наклеюванням на стіну, щоразу особисто піднімаючись по небезпечному риштуванню. Живописця, появу якого у Львові свого часу порівняли з появою у місті Лева Івана Труша та Олекси Новаківського, які багато що у духовному і мистецькому житті змінили. 

Адже вже тут, в Україні, він з власної кишені підтримував учнів дитячої Академії  мистецтв у Підбужжі  на Львівщині, одержану Шевченківську нагороду поділив між Львівським фондом культури, журналом "Українська культура" та музеєм у Лаврі, під час чергової фінансової кризи підтримав Наукову бібліотеку ім. В. Стефаника у Львові, а найголовніше – започаткував престижну стипендію для найздібніших студентів Академії мистецтв у Львові та мав мрію створити фундацію для здібних студентів-інвалідів, однак не  встиг…

Миколи Бідняка не стало у 2000 році. Чоловік, який ніколи не скаржився на долю і який щедро  і ненав'язливо ділився з іншими власною внутрішньою силою, відійшов з цього світу у віці 70 років від важкої хвороби. По ньому зосталися його картини та церковні розписи. А ще розкішний кольоровий майже 5-кілограмовий альбом-монографія "Микола Бідняк. Живопис, графіка" - тримовне (українсько-німецько-англійське) видання, що побачило світ у  видавництві "Мистецтво" ціною величезного бажання його ангела-охоронця в особі відданої дружини Марії Бідняк, її терпіння, здоров'я, фізичних і духовних сил, а головне - розуміння, ким є для України її чоловік. Варте уваги, що книгу Марії Бідняк допомогли упорядковувати її сини - Остап і Тарас Майчики, текст до книги написав доктор мистецтвознавства Володимир Овсійчук  і передмову - Іван Дзюба…

А ще по Миколі Бідняку уже не тут, в Україні, а там, під канадським небом, зосталося дві тисячі молодих ялинок, що їх він з допомогою невеличкого тракторця власними устами, обдираючись до крові, садив у землю. Ті, що часом відвідували його у снах, бо вважав їх тим найдорожчим, що в Канаді залишив…

Упродовж усього свого життя він щемко плекав свою українськість. І коли уже здобув у світі славу, наголошував у розмовах  з чужинцями: "Бути українцем - це коштовне дiло. За приналежнiсть до української нацiї доводиться весь час платити кров'ю i посиленим трудом. Я гордий, що звуся українцем!"

• Микола Бідняк. З пензлем в устах