Микола Бідняк. З пензлем в устах

Сьогодні – 1 лютого – день народження художника, появу якого у Львові свого часу порівняли з появою у місті Лева Івана Труша та Олекси Новаківського, які багато що у духовному і мистецькому житті змінили. Микола Бідняк. Український митець з Канади, що належить до найдраматичнiших постатей другої половини ХХ столiття, лауреат Державної премії України ім. Т. Шевченка, член Спілки художників України й Асоціації митців, які малюють устами або ногами (з центром у Ліхтенштейні), володар Ордена князя Ярослава Мудрого та цілої низки дипломів і медалей, автор не лише великої кількості живописних і графічних творів, а й розписів у декількох канадських церквах, що останніх майже десять років свого життя прожив у Львові. І саме тут – у Львові – на Личаківському цвинтарі знайшов свій останній спочинок.

Я дуже не люблю писати про когось: "йому могло би виповнитися стільки-то літ". Особливо, коли справді могло би. І коли йдеться про тих, кого знав особисто, шанував, ким захоплювався, чиє життя, справи, внутрішнє наповнення і зараз (попри фізичну відсутність людини) викликають не тільки теплий спогад, а й певне – якоюсь мірою навіть сакральне – благоговіння. За духовну глибину, силу духа, здатність змінювати світ навколо себе. І за щось незбагненне, непідвладне вербалізації, однак що збагачує магію людської особистості особливими відтінками. Для мене таким  був і є художник Микола Бідняк.

Увесь цей час, що минув від невідворотності втрати (а не стало цього дивовижного чоловіка 28 листопада 2000 року),  не перестаю дивуватися іще одній людині – дружині художника Марії Бідняк, яка  не втомлювалася працювати на те, щоби пам’ять про Миколу Бідняка не згасла. До речі, саме  вона – усупереч усім заздрісника і злозичливцям (а їх у цієї родини, навдивовиж, не бракувало) – покликала до життя розкішний тримовний (українсько-німецько-англійський) майже 5-кілограмовий кольоровий альбом-монографію "Микола Бідняк. Живопис, графіка", який свого часу побачив світ у видавництві "Мистецтво". (До слова, видання дружині митця допомогли упорядковувати її сини – Остап і Тарас Майчики, текст до альбому написав доктор мистецтвознавства Володимир Овсійчук  і переднє слово – Іван Дзюба.) 

Отож Миколі Бідняку випало величезне щастя не помилитися, ні коли писав ці слова: "І все-таки найважливіше – це друг, що поруч з тобою! Життя було б зовсім іншим, якби в мене не було Марії. Вона допомогла мені знайти смисл життя і вернула мені Україну!". Ні коли писав інші: "Дорога Марійо! Україна – це ти! Стрінувшись з Тобою, не лише погляд, але і світ змінився. Ти змусила мене думати. Думати інакше, ніж дотепер я робив. Найдорожча! Прохаю тебе... Єдина, вимріяна назавжди! Без тебе все невеселе, все мертве. Ти – моя остання надія... Ти в мене, як Молитва... Найдорожчий, близький та вірний товаришу..."

Адже якби не Марія Бідняк, яка свого часу не побоялася взяти на свої тендітні плечі турботу про цього надзвичайно талановитого і непересічного митця (пожертвувавши в ім’я його таланту своєю родиною, кар’єрою, життям, вивільнивши його від неминучого спілкування з усіма чиновниками України і світу та з власної волі зрікшись уваги преси і належної їй слави. "Не я, а Микола Бідняк вартий статей і багатотомних досліджень", як часто відповідала заінтригованим журналістам), а після його смерті опіку над людською пам’яттю про нього, для України Микола Бідняк залишився б загубленим у світах українцем, велич якого батьківщина навряд чи колись би осягнула. Та і навряд чи намагалася б, бо належимо до народу, який не має звички – як найдорожчі скарби – плекати свої таланти, їх леліяти і віддавати їм заслужену шану. Мовляв, що нам із того, що десь на далекому закордонні незнайомий співвітчизник Микола Бідняк, посилаючись не лише на досвід свого народу, а й на власний, казатиме чужинцям: "Бути українцем - це коштовне дiло. За приналежнiсть до української нацiї доводиться весь час платити кров'ю i посиленим трудом. Я гордий, що звуся українцем!"? Як що й із того, що про нього справді говоритиме світ, багато писатимуть у пресі і зніматимуть фільми, лише ми не уявлятимемо, про кого йдеться? 

Це вже коли його (який у 15 років утратив обидві руки, але зумів стати першокласним митцем) не стало, у вітчизняному мистецтві місце цього художника визначили такими словами: "Коли вершиною сакрального мистецтва першої половини ХХ століття є творчість Михайла Бойчука, то другої – лише Миколи Бідняка". Творця, що працював по 16-18 годин на добу, малюючи картини вустами у повен зріст, що настінні композиції творив спочатку на полотні з подальшим наклеюванням на стіну, щоразу особисто піднімаючись по небезпечному риштуванню.

Уже тут, в Україні, він з власної кишені підтримував учнів дитячої Академії  мистецтв у Підбужжі  на Львівщині, одержану Шевченківську нагороду поділив між Львівським фондом культури, журналом "Українська культура" та музеєм у Лаврі, під час чергової фінансової кризи підтримав Наукову бібліотеку ім. В. Стефаника у Львові, а найголовніше – започаткував престижну стипендію для найздібніших студентів Академії мистецтв у Львові та мав мрію створити фундацію для здібних студентів-інвалідів, однак не  встиг…

Микола Бідняк мав ще одну мрію. Уже сокровенну – стати громадянином України. Десять років чекав на це громадянство, але так і відійшов із життя громадянином Канади – держави, яку до кінця не відчув своєю. Із землі, яка за його життя офіційно до кінця своїм не відчула його.

В останні тижні свого життя, коли вже знав, що смертельно хворий, Микола Бідняк приїхав на відкриття своєї виставки (яку перед тим експонували в Києві) до Канева. Сам піднявся на Чернечу гору і, дивлячись на Дніпро, заплакав. “О, тепер я знаю, як малювати Україну, – поділився сокровенним із дружиною. – І церква Юра, і митрополит Шептицький мають бути інакшими. Тут, над Дніпром, я поставлю хату-малярку, і ми з тобою  плаватимемо по воді, а я всі ці краєвиди змальовуватиму”. Що відкрилося тоді художникові, людині, за якою закріпилося окреслення "герой нашого часу", ми, на жаль, уже не знатимемо ніколи...

Кілька цитат Миколи Бідняка

"Я хотів би знищити в собі будь-який романтизм. Проте, уже висловлюючись поетично, із ним сотворив нас Господь, або - більш прозаїчно - так хрестив нас піп. Хоча все ж особисто я хотів би вважати себе абсолютним прагматиком і поставити свій підпис під кожною тезою Чарльза Дарвіна. Утім дійсність інакша. Але не хочу про це признатися, отже, я брешу".

"Брешуть усі: хтось більше, а хтось менше. Найкраще це виходить в англійців. Скажімо: відступи в бою сьогодні, щоб зміг воювати завтра. Хіба можна тут щось їм сказати всупереч?"

"Фортуна відвернулася? Які дурниці! Доля - вигадка поетів та романтиків. Вона існує, але особисто я хотів би, щоб вона мене не чіпала".

"Отже, питання, як абсцес: що відчув би, коли б одержав Нобеля? Я б цього не хотів. З підозрою ставлюся до всіх потенційних героїв. Адже герої, коли стануть такими, занадто багато вимагають від навколишніх. А з огляду на це - моя хата з краю".

"Я не знаю, чи знайшов себе, але наблизився до того стану, в якому почуваюся вільним, розкутим, де опускаю якісь інтелектуальні обмеження і входжу в емоційну сферу. Це свого роду природна безконтрольність людини стосовно себе самої. Дехто вбирає це в інші форми: скажімо, в євшан-зілля, кулешу чи, може, інші близькі душі речі".

"Легке життя нічому не вчить нас. Урешті, має значення тільки знання: чого ми навчились і як ми виросли"

"Ви не створюєте своєї власної дійсності. Ви створюєте свій образ".

Фото з відкритих джерел, з сайту biblioteka120.blogspot.com, з сайту Інститут енциклопедичних досліджень НАН України.

Стежте за найважливішими новинами Львова, регіону, України та світу разом з "Еспресо.Захід"! Підписуйтесь на нашу facebook-сторінку.