Якби в лютому 2022-го на нас пішли війська з Білорусі, то подумали б, що тут лишилася УПА, – волинська волонтерка

Валентина Ковальчук – директорка Маневицького центру творчості дітей та юнацтва та водночас координаторка Маневицького волонтерського центру ГО "Серце патріота" Маневицької селищної ради. 

Про її волонтерську працю та спогади із початку великої війни із Валентиною Ковальчук поговорив Роман Шадура для "Еспресо.Захід".

Повномасштабне вторгнення військ РФ на територію України 24 лютого 2022 року перевернуло життя кожного громадянина. Як ви пам’ятаєте своє 24 лютого?

Ранок. Повідомлення. Ступор. Автоматично збираюсь на роботу й отримую повідомлення від відділу освіти про те, що потрібно підготувати документацію та зробити запаси води. До 12:00 ми це все зробили разом із технічним персоналом. Було дуже страшно, але перша думка, яка майнула в голові, – треба щось робити! Починаю шукати контакти колег, з якими співпрацювали ще з 2014 року. Тоді у Луцьку була створена громадська організація "Серце патріота", засновником якої є Сергій Балицький. І вже вранці 25 лютого ми дали оголошення про збір продуктів для наших військових. Я не могла сидіти й чекати, потрібні були дії. Це нас і врятувало. Через 15 хвилин після оголошення люди почали допомагати усім, чим могли: сало, тушкованка, закрутки, серветки – люди приносили все. Перші дні ми відправляли продукти КамАЗами. Близько 7 КамАЗів пішло за 2 тижні. Якби на нас наступали війська з Білорусі, ми закидали б їх салом. За перший місяць ми відправили 3 тонни сала. Потім підійшла допомога із-за кордону. У нас були і засоби гігієни, і медицина, і одяг, і підгузки для дітей, і одяг для військових – усе це люди приносили з домівок. Найважче було перший місяць, тому що, коли військових призивали, практично зовсім не було військового одягу. Ми збирали все: від мисливського одягу до одягу працівників тюрми. Коли ми вперше побачили нашу роту охорони, то ми сміялися самі з себе. Ми називали їх "махновці". Але в усьому бачили позитив. Якби на нас тоді наступали війська з Білорусі, вони б подумали, що УПА тут лишилася ще з 1940-х років. А після цього почалась систематизована робота, де все трималось на простій людській довірі. 

Читайте також: Волонтерство – це не просто купити ящик шоколадок і відправити на схід, – Анна Вдовиковська

Що ви думали про повномасштабне вторгнення Росії і чи були ви до нього готовими? 

Чесно кажучи, до крайнього цього терміну не вірилося. Передчуття були, перестороги були, думки були, адже  багато хто говорив, що готується війна. Я впевнена, що варто було готувати людей до повномасштабного вторгнення. Я не вірю в те, що влада не знала. І коли запевняли в грудні, що війни не буде, у мене складалося враження, що це було навмисне, щоб не створювати паніки. З одного боку це правильно, але підготовка була необхідна. Потрібно було укріплювати кордони, проводити більшу мобілізацію, забезпечувати армію всім необхідним. Я не можу сказати точно, чи була я до цього готова. Десь 50/50. Можливо тому ми і швидше спрацювали в плані волонтерства. 

А як давно ви займаєтеся волонтерською діяльністю?

Мабуть, від самого початку своєї трудової діяльності. А взагалі, все почалося ще з дитинства, коли в школах проводили заходи для допомоги ветеранам Другої світової війни. Допомога людям, які цього потребують, має бути завжди. Той, хто може допомогти, потім від Бога отримуватиме набагато більше. 

Активніше ми почали займатися з 2014 року, коли почалось АТО, ООС і коли хлопці туди йшли, ми готували їм подарунки до дня Валентина, Миколая, Різдва, Дня Конституції, Дня Незалежності. Робили патріотичні акції, до яких залучали дітей з усіх навчальних закладів нашого району. А предметне забезпечення почалося уже з 24 лютого 2022 року. 

Пам’ятаю, в перші тижні повномасштабного вторгнення, коли я прийшов до вас у центр допомагати, застав ажіотаж. Для мене переломним моментом став той випадок, коли мама з маленькою дівчинкою отримавши необхідну допомогу, сіла й заплакала. Що для вас є найтяжчим у волонтерській діяльності? 

Перші три місяці ми працювали без вихідних. У мене раз в тиждень був зрив уночі. Ти не спиш. Кричати не можеш, бо всі сплять. Закусивши губу, просто виєш. Переломним моментом для мене було те, коли ми побачили, що наші хлопці вже готові до захисту. Коли пішла переорієнтація на переселенців, хоча військові для нас були й залишаються в пріоритеті, тому що було дуже багато засобів для цивільного населення. Перші продукти ми давали ті, які приносили люди, далі пішли пакунки від фондів. Знаєте, в чому був переломний момент? Недарма Бог карає Україну. Наші люди не були готові захищати свою державу. Це я побачила по людях, які перебувають тут і говорять "скільки можна допомагати армії?!", як і ті, що приїхали сюди й ми їм у всьому зобов’язані. Я відповідаю так: "Ми вам нічого не зобов’язані, ви нам нічого не зобов’язані, чим можемо, тим ми допомагаємо". І вони визнають, що якби сталося так, що нам із Заходу потрібно було їхати на Схід, то ми такої допомоги не отримали б. Для мене це найбільш боляче, бо це наша земля, ми одна країна. Виною всьому є Радянський Союз. Тому що, коли у 1933 році на Донбасі жили українці, то після Голодомору люди стали зовсім іншого менталітету, який дуже відрізняється від нас. 

Читайте також: Курси німецької, дитсадок, церква: як уродженка Волині допомагає біженцям з України в Карбені

Від яких країн ви отримували допомогу?

Найбільше допомоги ми отримали від наших людей з Польщі. Ніхто ніколи не думав, що Польща буде нам як сестра. Але допомога також йшла і з Литви, Франції, Німеччини, Італії. Навіть була допомога з Америки та Канади. Крайній раз надходили автомобілі зі Швеції. У мене склалось враження, що вся Європа нам допомагала. І ми надалі з ними працюємо. 

Читайте також: Є волонтери, які дійсно допомагають, а деякі вдають і шкодять війську, - Ростислав Радиш

А чи сприяла місцева влада вашій волонтерській діяльності?

Сприяла. Ми використовували й користуємося зараз складами інших організацій. У підготовці документів під час переправлення через кордон. У цьому плані вони йдуть нам назустріч, а в іншому нам не заважають. І це дуже добре. 

Як працює волонтерський центр зараз? 

Робота систематизувалася. Ми завели документацію. Зараз працюємо систематично. Допомога приходить не так часто, як в перші дні. Правильно написала одна наша знайома Катерина Хилена із Зеленої Гури для тих українців, які перебувають у Польщі: "Пройшло пів року, ми давали рибу і вудку. Тепер ми дали вудку, будьте ласкаві, вчіться ловити рибу самі".

Дуже багато волонтерських центрів закрилися. Ми вистояли. Ми стараємося допомагати. Зараз орієнтуємось на військових. Допомога йде раз у тиждень. Потреби військових зросли. Робимо усе можливе. Ми навчилися працювати цільово. Зараз маємо 3 бригади волонтерів, які їздять у гарячі точки. 

У нас практично щомісяця відбувається інформаційний вкид про наступ військ Білорусі. Що ви про це думаєте?

Фейків ніхто не скасовував. Залякувань теж. Те, що нелюд хоче захопити країну з різних сторін, він марить цим – це факт. Чому? Тому що в них нема історії. Їм потрібна Україна, заради того, щоб втримати ту історію, яку у нас вкрали, і для цього вони роблять все можливе. Але зважаючи на погодні умови, через велику кількість води з боку Білорусі, я не думаю, що вони підуть. Сама Білорусь не готова до наступальних дій. Якщо будуть іти, то лише за одним принципом, за яким вони вміють – лише вперед, а назад не дадуть змоги повертатись. Якщо і буде наступ, а він буде, то швидше за все, це буде Київщина і Чернігівщина. Можливо, ще на Вараш. Але думаю, що вони на атомну не підуть, бо не знають, що робити з Енергодаром. Усе таки МАГАТЕ свою роботу робить. Я вірю, що вони не підуть. Їм потрібно показати якесь захоплення, тому найбільше завдання – це буде Донецьк і Луганськ. Я не є генералом, але маю свої думки. Розумію, що нам не вистачає зброї, і в тому є наша проблема. Якби весь світ подумав про життя наших хлопців, то нам зараз було б дуже просто повернути Крим. 

І на завершення, що б ви хотіли порадити нашій молоді, нашим людям? 

Ви, молодь, не такі. І це добре. Як би не було, але я виховувалась ще в Радянському Союзі. Але я туди не хочу! У вас є безмежні можливості реалізації. Користайтеся цим. І як говориться в апостольських писаннях: "Краще 10 слів сказати рідною мовою, ніж багато незрозумілою". Бережіть свою землю і нашу країну. У ваших руках – дивитися на цю землю, як на землю ваших дітей і не забувати, що це земля ваших батьків. І все буде Україна!