Курси німецької, дитсадок, церква: як уродженка Волині допомагає біженцям з України в Карбені

Про свою волонтерську діяльність Оксана розповіла в інтерв’ю Еспресо.Захід.

Як ви потрапили до Німеччини?

За обміном. Я вивчала німецьку мову, а щоб краще її вивчити, потрібно було кудись поїхати, в якусь іншу державу. Оскільки вивчала німецьку, то й поїхала до Німеччини. Рік була там, вчила мову, а перед тим, як їхати додому, познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком. Тоді ми ще просто дружили. Я навчалася в університеті в Україні, а в Німеччину приїжджала на підробіток на канікулах. Працювала в сім’ї, доглядала за дітьми й паралельно вчилася в німецькій школі на курсах німецької мови. Потім знову поїхала до України, закінчила університет. А вже після цього переїхала в Німеччину і вийшла заміж. У шлюбі народила двох хлопчиків, пішла працювати в дитячий садочок, уже 16 років працюю тут директором дитсадка.

Як ви зустріли 24 лютого 2022 року? Як дізналися, що почалася велика війна? 

О сьомій годині ранку зателефонувала моя сестра й зі сльозами повідомила, що в Україні почалася війна. Я її заспокоїла, сказала, мовляв, ні, цього всього не може бути, все нормально. Звичайно, пішла собі на роботу з думками, що все дійсно нормально. Просто не вірили у те, що сталося, не могла уявити, що це реальність.

Потім саме на роботі мені стало зле. Я зрозуміла, що це все насправді, що в Україні війна. Перший день дуже сильно плакала. Не знала, що і як робити. Зідзвонилася зі своєю подружкою, яка також мешкає в Німеччині. Вона мені сказала: "Оксано, як це так – сидіти і плакати? Ми не можемо собі це дозволити, нам потрібно діяти. Плачем горю не допоможеш".

Перше, що я зробила, – це написала лист до нашого мера міста Карбен про те, що в Україні почалася війна й ми просимо вашої допомоги. 25-26 лютого в нас була Служба божа в Карбені, де було багато священників католицької, православної, євангелістських церков, і ми всі молилися за мир в Україні.

Тоді ж уже прибули перші біженці, мер представив мене як помічника українцям. Відтоді все почалось. У нашому місті є близько 10-12 різних організацій, я зв’язалася з ними й попросила допомоги. Потім ми регулярно збиралися з мером і директорами цих усіх організацій. Спочатку створили безкоштовні курси німецької для українців, які приїжджали. Потім щотижня до нас присилали біженців, які жили в притулках, і ми селили їх у нашому місті. Тобто я пів року розселяла сім’ї. Кожного вівторка до нас присилали якусь сім’ю, і ми з містом вирішили, що не будемо селити їх у якісь гуртожитки чи ще кудись, а будемо відразу надавати їм квартири.

Фото: facebook-сторінка Оксани Еберт

Тобто ви шукали саме вільні квартири? 

Так. До мене дзвонили всі німці, які мали тут якусь квартиру й мали мій номер телефону. Місто просто дало всім цей номер. Я першою в нашому місті відповідала на всі запитання. Наприклад: як з українцями обходитися, що з ними робити, куди звертатися. Тобто і німці, й українці – всі дзвонили й розпитували.

Потім ми вирішували питання з містом: що нам потрібно? Як нам це все оформляти? Що потрібно людям? Адже потрібно людину прописати, потім ми ходили записували дітей до школи, оскільки майже в кожній сім’ї є діти. Тоді робили медичне страхування. Й обов’язково надавали людям курси німецької.

Для проходження цих курсів євангелістська церква безплатно виділила приміщення. У нашому місті зараз приблизно 280 переселенців, а населення міста приблизно 20 000. Майже всі українці ходили на ці курси. Також була проблема з дитячим садочком, адже батьки через дітей не могли ходити на курси. У нашому місті є 6 чи 7 дитсадків, але ніхто не брав туди українців, і в мене з’явилася ідея – відкрити український садочок. Нам дуже допомогла в цьому католицька церква, яка надала приміщення. Виявляється, я перша в Німеччині, хто втілив цю ідею з дитсадком, після мене група відкрилася вже у Франкфурті.

Розкажіть докладніше про цей дитсадок.

Садочок розміщений у церковному приміщенні, у залі, в якому років десять тому був інший дитсадок. У них це приміщення було вільне. Я знайшла двох біженок, які погодилися працювати вихователями. І домовилася з містом, щоб воно платило їм зарплату.

Фото: facebook-сторінка Оксани Еберт

Скільком сім’ям ви допомогли?

Ось ці всі люди, які приїхали в наше місто – всіх їх знаю особисто. Навіть тих людей, які приїхали приватно до когось у сім’ю і я їх не бачила й не селила. Але з німецьких сімей дзвонили, я з ними розмовляла про школу чи про інші проблеми. Це ж дві різні культури, ще й із мовним бар’єром. Згодом ми створили дві групи: "українці в Карбені" – для українців, а також я попросила знайому німкеню створити схожу групу для німців. Тобто всі німці, які мали якісь питання щодо біженців з України, зверталися до нас і ми на них відповідали: що потрібно зробити, як, куди потрібно зводити сім’ю, які в нас є можливості, в яку школу віддати дітей тощо.

З якими труднощами ви зіштовхнулися, коли це все організовували?

Дуже сильно дякую всім німцям за те з якою любов’ю, щирістю та теплом вони зустріли наших біженців. Адже коли переселялися сирійські біженці, все було по-іншому, це навіть не можна порівнювати.

Але мене вразили одна сім’я з Харкова, яка обурювалась і була розчарована в тому, що це невелике місто, їм тут нудно, немає що робити. Ось ця ситуація мене найбільше вразила й вибила з колії.

Чи траплялися такі випадки, що вам погрожували через вашу волонтерську діяльність?

На щастя, такого не було. Але з початком війни перестала спілкуватися зі своїми друзями з Росії. Навіть із хресною моїх двох синів, яку знаю 22 роки, адже вона сказала, що в нас в Україні не війна і, мовляв, "що ти хочеш і чому ти плачеш, у тебе нічого не сталося" – та ще й присилала мені ті фейки про "распятого мальчика" й тому подібне.

Фото: facebook-сторінка Оксани Еберт

Робота волонтера доволі тяжка. Що вас надихає і не дає опускати руки?

Надихає те, що я як українка хочу хоч чимось допомогти своїй батьківщині. Також допомагає сім’я. Якби чоловік і діти мене не підтримували, то рано чи пізно в мене закінчилися б сили. А так коли ти бачиш, що за тобою сім’я і друзі, усі тебе підтримують, коли ти бачиш результат, коли до тебе в школі, де ще викладаю німецьку, біжать і обіймають 20 дітей і кричать: "Ми тебе любимо й ми раді, що ви приходите", то ледве не плачу зі щастя.

Коли допомагаємо сім’ям, просимо в них, щоб вони також комусь допомагали, щоб ми єдналися. Поки що в нас усе вдається: організовуємо концерти, співаємо разом, виступаємо, зустрічаємося. Зараз купили два генератори, які поїхали кілька днів тому вранці до Бахмута у воєнну поліклініку, передали інші речі. Також ми придбали автомобіль для медичної допомоги, який відправили в Київську область. Коли хоч чимось допомагаєш Україні, це вже радість.

Так само наша церква. 2014 року ми організували відкриття храму Української православної церкви в місті. Цього року 22 січня ми були там, відбувалася посвята водою. 22 січня – через те, що 19 січня в нас не вихідний і священник не може приїхати. Коли дивлюся на нинішню кількість людей і згадую, як на початку нас було лише двадцятеро, як ми з сестрою дарували церкві ікони, розумію, що теж це створювала й комусь це подобається, – то я просто щаслива.

Стежте за найважливішими новинами Львова, регіону, України та світу разом з "Еспресо.Захід"! Підписуйтесь на нашу facebook-сторінку, телеграм-канал та твіттер.