Усе наше перебування у Німеччині я сприймала як тимчасове, – художниця Олена Поліщук

Про складні рішення, життя в Німеччині та повернення з Оленою Поліщук поговорила журналістка "Еспресо.Захід".

"Ми були в Києві на початку повномасштабного вторгнення. І залишалися там перші три тижні. Але вирішили їхати, тому що на той момент була ще загроза захоплення столиці. Страх у якийсь момент переважив, і на домашній нараді ми вирішили, що я вивезу дітей, а мої батьки та Богдан (чоловік, - ред.) залишаться в Києві. Єдине, що Богдан провів нас потягом до Львова.  Я знала, куди їхатиму, відразу спланувала, що їду через Львів та Польщу до Берліна. Там уже давно живе моя двоюрідна сестра зі своєю сім’єю, донька якої також має аутизм. Відповідно, вони мають досвід існування із цим у Німеччині", – згадує Олена.

Двійнята художниці Устим та Ярема через аутизм важко сприймають порушення свого буденного розпорядку, тому всі зміни у зв'язку із повномасштабною російською агресією стали для сім'ї окремим випробуванням.

Читайте також: Російським танкам завжди передують російські пісні, поезія, музика, – Богдан Поліщук

"Ми живемо у приватному будинку і маємо свій підвал. Облаштували його собі як бомбосховище. І так виходило, що на той момент між цими тривогами вдавалося вийти, щоб приготувати їсти, а тоді чергова тривога – і ми знову ховалися. Було таке, що ми там і ночували разом із дітьми. У такому стані я зрозуміла, що діти довго так не зможуть, ми так не зможемо довго, бо їм важко пояснити, що відбувається, важко їх чимось зайняти. Через аутизм вони важко сприймають порушення свого буденного розпорядку, а перебування в підвалі, звичайно, було абсолютним порушенням їхнього денного режиму", – додає вона.

Тож разом із дітьми Олена подолала довгий та непростий шлях до Німеччини. Спочатку – до Львова електричкою, в якій практично не було місць.

"Це була, напевно, найважча ділянка нашого шляху, бо їхали такою звичайною старою електричкою. Коли ми туди зайшли, вільних місць було два. Ми сіли, тримали дітей на руках. Там була повна електричка дітей – і старших, і молодших, ніж наші. Поїздка тривала понад 11 годин, було складно, бо ні наші діти, ні діти сусідів не могли заспокоїтися, всі хвилювалися, в них була підвищена активність. Та й усі люди хвилювались, були напружені", – пригадує Олена.

Читайте також: Рідні прапори, житло та фінансова допомога: як приймають українців у Данії

Згодом була ще поїздка до Перемишля, тоді до Вроцлава, знову переповненим потягом, де і сісти, і стояти було складно. Нарешті в Берліні сім'ю зустріла сестра й допомогла зорієнтуватися, проте жити там вони не залишилися, потрапили до Нижньої Саксонії, в маленьке місто Мепен. Олена планувала використати час перебування тут для реабілітації хлопців, для додаткової діагностики, проте німецька система в цьому плані виявилася дуже довготривалою, а залишатися жити в чужій країні на роки вони не планували. Знали, що за першої ж нагоди поїдуть додому.

"Лише через місяць після того, як прийшли документи, ми змогли нарешті потрапити до педіатра, записатися до стоматолога, бо мали на той час таку потребу. Педіатр сказав, що у фізичному плані діти здорові, але для проходження реабілітації за їхніми потребами треба подати анкету в Центр аутизму, який якраз є в цьому місті. Власне, чому ми й потрапили туди – бо тут є центр реабілітації для дітей з аутизмом. Ми заповнили анкету, подали, але нам дали відповідь, що тільки на діагностику можна потрапити не раніше, ніж через 8-9 місяців. Відповідно, якщо навіть ми її пройдемо й отримаємо призначення на реабілітацію, це займе роки. Фактично для цього потрібно було залишатися на тривалий час. Але такого я не планувала, хоч і намагалась час перебування зробити ефективним для дітей. На жаль, не вийшло, бо ні звичайного, ні спеціального садка, ні занять організувати не вдалося, ними повністю займалась я, тому ці пів року були для їхньої реабілітації зовсім непродуктивними. Але в них така система, так вона працює, і тому це довгий процес", – пояснює Олена.

Читайте також: Щоб люди звертали увагу та приходили, потрібно щоразу робити щось нове, – Альбіна Позднякова про українські акції у США

Поряд із тим, як зазначає Олена Поліщук, прийняли їх дуже привітно та добре. Організували житло, допомогли з речами та фінансовою виплатою. Місцеві мешканці делікатно висловлювали свою підтримку, і дорослі, і діти. На вікнах місцевих шкіл їх зустрічали жовто-блакитні голуби, сусідка відразу ж після приїзду принесла місцеві солодощі та все необхідне дітям для малювання. Також місцеві подарували їм велосипед, до якого вже Олена знайшла і придбала причіп, щоб возити хлопців. 

"Ми старалися дуже багато їздити. Наші прогулянки рятували. Дітям і мені вони подобаються. Це психологічно відволікає, знімає стрес. Ще ми користувалися проїзним і каталися потягом у сусідні містечка. А коли було зовсім тяжко, я починала бігати, хоча ніколи раніше цим не захоплювалась", – ділиться вона.

Читайте також: В Італії понад усе ставлять права дітей, – львів’янка про життя у П’ємонті

Від початку повномасштабного вторгнення Олена довгий час не могла малювати. Але коли спільнота в їхньому німецькому місті дізналася, що вона художниця, то відразу ж вирішили її підтримати: принесли цілу коробку з різними фарбами та пензликами.

"Тільки зараз почало потроху вдаватися знову. Раніше відчувала велике безсилля, ступор і страх. Але вирішила, що не маю захоплюватися стражданням і відчаєм. Я не для того вижила, щоб здатися морально. Намагаюсь отримувати задоволення від кожної миті й від кожної можливості, яку дає життя. Є гроші – купую щось смачненьке, є вигідний проїзний – мандруємо", – каже художниця.

Каже також, що ще від травня хотіла повертатися додому, проте остаточне рішення прийняли восени. Знову через Польщу, тоді до Львова, де нарешті вся сім'я зустрілася й разом поїхала до Києва, до своєї домівки та рідних: "Повертатися вирішили з багатьох причин. Хотілося додому, до рідних, де є підтримка. Вже навіть наш спеціалізований садочок відкрився у Києві, спортивна секція хлопців починає працювати. Для них зараз це буде продуктивніше, адже мені одній просто не вистачає ресурсу, щоб повноцінно займатися з дітьми. І я дуже сподіваюсь, що ми зможемо увійти хоча б у якийсь ритм вдома".

А поки Олена з дітьми адаптовуються до домашніх ритмів і київських буднів, є кілька моментів, які б вона хотіла запозичити у Німеччині для України. Зокрема, йдеться про інфраструктурні зручності та про ставлення до іншості.

"Дуже відчувається людяне ставлення в урбаністиці. Від самих людей багато такого, чого хочеться в Україні. Це така терпимість до іншості. У нас інколи хлопці можуть закотити істерики на рівному місці, наприклад, печивко зламалось, а вони це дуже імпульсивно сприймають. Вдома дуже відчувалося, що тебе просто хочуть пронизати поглядом і сказати, як погано ти виховуєш дитину, або і справді це кажуть. Німці собі цього не дозволяють. Звичайно, в нас теж є позитивні зрушення й прояви, але над цим потрібно ще дуже багато працювати", – підсумовує Олена Поліщук.

Стежте за найважливішими новинами Львова, регіону, України та світу разом з "Еспресо.Захід"! Підписуйтесь на нашу facebook-сторінку та телеграм-канал.