Я плакала до Бога й питала, який мені сенс молитись, якщо Він забирає кого хоче, – військова капеланка Олександра Андріяшина

Розкажіть про себе. Як, коли та чому ви вирішили стати капеланом?

Я народилася, виросла та жила в Києві, мріяла бути вчителькою і в принципі вивчилась на неї - я соціальний педагог, психолог, також знаю англійську мову. Навчалася в університеті Франка у Львові, маю дві вищі освіти. 

Свідомо почала вірити в Бога та служити Йому десь 30 років тому, коли побачила конфлікт між тим, що таке добре і не дуже добре. Захотілося змінити стиль життя, почала читати Біблію, ходити до протестантської Євангельської церкви, дружити з гарними людьми, які теж стараються любити Бога та людей. Працювала в різних благодійних фондах, громадських організаціях. На початку Майдану ми поставили з друзями молитовний намет, проводили духовну діяльність і не лише. 

Потім, коли почалась війна, друзі відразу поїхали на фронт, а я ще трошки працювала, викладала англійську. Це була робота-мрія. Крім того, допомагала військовим: купувала шоломи, ліки й різні корисні речі. Згодом мене почали запрошувати у Слов’янськ, Гранітне під Волновахою, Маріуполь, Попасну, почала потроху їздити на тиждень-два. З роботи мене відпускали.

Ми возили до Широкиного (Донеччина, - ред.) турнікети у 2015 році, там ті 20-30 штук були на вагу золота. Коли я побачила, що Бог дає мені такі можливості, то вирішила, що буду волонтером, і залишила роботу. У мене були друзі, які підтримували різні мої соціальні проєкти. Тому спочатку просто їздила на фронт, але у 2015 році знайомі вирішили відкрити у Станиці Луганській християнський волонтерський центр і поставили там намет. Запросили мене приїхати, це був листопад 2015-го. Тоді зрозуміла, що там залишуся. Прожила там 4 роки, потім переїхала до Авдіївки, де жила фактично до повномасштабного вторгнення. 

Фото: соцмережі Олександри

Після 24 лютого 2022-го вивезла маму з Києва на Львівщину і пробула з нею тут до літа, аж поки не почала повертатися до своїх бригад і батальйонів, з якими дружила та познайомилась за попередні 8 років. 

Маю багато нагород від різних бригад, наприклад 130-ї, 131-ї. Також маю дві нагороди від Валерія Залужного. Зараз я служу в 502-му окремому батальйоні радіоелектронної боротьби. Наша зона відповідальності - Харківщина та Донеччина. На сьогодні перебуваю в одному з наших навчальних центрів у відрядженні. 

У мене ніколи не було сім’ї. У молодості я мала розуміння, що Бог має для мене особливу місію. Парочка хлопчиків до мене колись сваталась, але відкинула ці пропозиції і зараз жартую, що чоловік моєї мрії - це дуже старенький хворий мільйонер. Якщо такий десь буде, тоді зміню вид діяльності. Хоча деякі командири кажуть, що якщо вони такого знайдуть, то самі з ним одружаться. Тобто є "конкуренція".

Жінка на війні й досі сприймається як щось не зовсім буденне, а що вже говорити про жінку-капелана... В одному зі своїх інтерв’ю ви сказали, мовляв, вважаєте, що війна - не для жінок. Зокрема не радили б жінкам іти в капелани. Яка різниця між жінкою-капеланом і чоловіком, і чи є вона?

Насправді маю стосовно цього власну суб’єктивну думку. Взагалі війна - це страшна, жорстока і смертельна річ. Вона вимагає, аби людина постійно була у формі фізично, морально, емоційно й духовно. Це дуже складно. Мені пощастило проходити курси в американського психолога, який пройшов В’єтнам. Він нам розповідав, що на війні треба звикати до думки, або вчити себе чи вселяти в себе думку, що людський організм спроможний витримати втричі більше, ніж вам здається. Пройти втричі більше, бути голодним утричі довше. Але це все дуже важко. Особливо долати такі емоції, як страх. Це одна з найсильніших емоцій, бо стосується власної безпеки та життя, тому страх може штовхати на різні речі, впливати на реакцію, спілкування і загалом багато на що. Тому завжди думала і думаю, що традицією, історією, і, я вірю, що й Богом закладено те, що саме чоловіки - захисники. 

У нас зараз є близько 200 капеланів, якщо не рахувати волонтерів. Загалом є потреба у близько 700. Нам дійсно не вистачає чоловіків, тому підтягуються жінки. Знаю інших двох жінок-капеланок, офіцерок - це зрілі жінки, які прожили життя, багато бачили, мають внутрішній ресурс - емоційний духовний, фізичний, завдяки якому можуть нести службу, допомагати власним досвідом. 

У принципі історично склалося, що до жінок було багато упереджень: жінок не допускали в політику, науку. Це все потроху змінювалося, тому я рада, що в армії є жінки. Бачила чудових снайперок і жінок-зв’язківців, це героїчні люди. У моєму батальйоні багато дівчат, тому я розумію, що захист держави - це для всіх. Але якщо є можливість, то не хотілося б, щоб жінки йшли воювати.

Ви згадали, що маєте освіту психолога. Чи допомагає це, коли треба підтримати бійця?

Психологія - це наука про душу. Це взагалі смішно, бо сама наука нібито відкидає Бога, але не відкидає того, що є душа. А звідки вона взялася?.. Це такий нюанс у психології. Однак психологія допомагає дуже потужно приймати Біблію й застосовувати її на практиці. У Біблії згадано тих, хто історично робив дурниці в житті. Там і патріархи робили дурню, й апостоли дурнею страждали - наприклад, ставили дурні запитання, але Ісус терпляче пояснював їх. Там не прикрашається це, і нам показано, що хоч ти будеш служити Богові, все одно робитимеш помилки. І от що з цим робити і як запобігти цим помилкам, нам пояснюють. 

Я обожнюю речі, які дала мені психологія як капелану. Це комунікація: вчитися розмовляти, ставити питання, пояснювати, а не виправдовуватись. Працювала з хлопцями, які зловживали на фронті спиртним. Ми намагалися говорити з ними. Коли є комунікація, можна щось спитати й розповісти - це круто, і це те, що має бути у військових. Нагадую бійцям, що комунікація важлива й у сім’ях. Коли дзвонять мами, дружини, кажу: "Радійте, що у вас є хтось, хто вам дзвонить. Розкажіть, яка у вас погода, що ви їли на обід, зніміть відео, що от ваша розкладачка, рюкзак, котик, кухар варить кашу. Їм треба це знати, вони люблять вас, вони хочуть бути частиною вашого життя". 

Друге це конфліктологія. У нас можуть відрізнятися думки, бажання, погляди на якісь речі. Кожен з нас вважає, що він правий. Я на певному етапі казала, що якщо ми з командиром не посваримось, ми друзями не станемо. Я просто буду гостем. Коли я приїжджала до хлопців, могла жити у них тиждень, два, три. Одного разу жила на позиціях біля Авдіївки два місяці, бо треба було кухаря і я була ним "на пів ставки". Людей не вистачало.

У нас бували конфлікти. Наприклад, коли я приїхала в Попасну до однієї розвідроти, командир дозволив мені заїхати на територію, але не пустив всередину, не дозволяв ні поспілкуватись з людьми, ні чаю попити. А сам протягом 30 хвилин розповідав мені, що не вважає, що капелани корисні.

Потім ми з ним розговорились про життя, війну, різні речі. Хоч він і думав, що нам нема про що поспілкуватися, бо вважав, що зі мною можна говорити тільки про релігію, ми знайшли багато спільного і зараз дружимо і з ним і з тією ротою. 

Разом з тим військові мають зрозуміти, що капелани не несуть нічого негативного. Ми можемо бути трохи наївні. У військових капеланів часто буває комплекс спасителя, коли нам хочеться всіх врятувати, щоб усі молилися, вірували, були живі-здорові. Тому розуміння людської психології робить мою роботу ефективнішою в рази.

З якими труднощами доводилося стикатися на фронті за час роботи? Який виклик для вас був особливо важким?

Найважче для мене було, очевидно, втрачати друзів. Протягом повномасштабної війни втратила близько 40 своїх близьких людей. Це було просто неймовірно жахливо ще й через те, що не встигала потрапити на всі поховання. Трохи допомагає приходити на похорон, попрощатися, провести людину. З іншого боку, через те, що це траплялось часто, в мене не було часу психологічно відновитися, не встигла дійти до останньої стадії - прийняття. Половина цих людей були мені як брати, сини, друзі. У мене була певна криза віри. Я плакала до Бога й казала: "Господи, який мені сенс молитися, якщо Ти забираєш кого хочеш, коли хочеш?" І звісно, я знала відповіді на всі свої запитання, але було боляче. У таких випадках треба плакати, горювати, давати волю емоціям. Треба бути вдячним за ті всі роки, що ми були знайомі з цими загиблими, що ми дружили з ними, що мали такий досвід. Я вірю, що ми зустрінемося на небесах. 

З інших складнощів - я жінка, я з Києва, я не приховую, що балувана. Мені іноді важко через умови: туалети на вулиці, спати в одному приміщенні з хлопцями, які ходять у білизні, бо в хаті спекотно через запалену пічку. Або навпаки, бувало дуже холодно. Наприклад, зараз я захворіла і дуже цього не люблю. Я відразу слабую, мені потрібен супчик, ковдрочка і так далі. 

Переді мною часто виникають питання, які роблять виклик вірі. Є друзі, які перебувають на важких напрямках. Мені хочеться дзвонити їм через день і запитувати "Як ви?" Зрозуміло, що питання не про те, як вони, а про те, чи всі живі. Криза віри виникає через те, що я повинна вірити, що вони всі живі. 

Як часто до вас звертаються люди інших конфесій? Чи з'ясовуєте наперед, якої релігії/конфесії співбесідник? І чи є якісь особливості в такій розмові, чи готуєтеся спеціально до неї?

Узяла для себе такий принцип, що коли я на війні, я не навертаю людину. Не можна казати людині, що її думка неправильна чи щось із нею не так. Коли починаю спілкуватися з хлопцями чи дівчатами, то ставлю їм запитання: 1. Де ми взялися? 2. Для чого ми живемо? 3. Що буде з нами у вічності? Звісно, зустрічала і мусульман, і атеїстів. 

У мене є друг - волох у язичників. Ми з ним подружилися, хоч спочатку він сказав, хто він, я розповіла, хто я. Але коли ми обговорювали спільні питання про те, звідки ми взялися, навіщо живемо і що буде у вічності - це об’єднувало. У мене в батальйоні є один мусульманин, я подарувала йому Коран, бо він запитував у мене про це. Не знаю, чи він читає, чи ні. З людьми інших конфесій/вірувань ми іноді обговорюємо й порівнюємо наші традиції, свята, історичні, культурні речі. 

Намагаюся своїм прикладом нести Божу підтримку, істину, благодать, а далі, якщо цього не вистачає, можна розповісти, що про це говорить Біблія. Роблю свою роботу, яка не йде в розбіжність зі Словом Божим. А далі Бог дає свою істину, і саме Він спасає. 

А як вам працюється з атеїстами? Не зустрічалися ви з упередженнями щодо себе від таких людей?

На війні процес пошуку відповідей про те, що буде з нами після смерті, дуже прискорюється. Людина в мирному житті до років 50 може жодного разу не подумати, що з нею буде, коли вона помре. А коли людина на фронті і зустрічається зі смертю щоденно, то замислюється над такими речами. Тому й кажуть, що на війні немає атеїстів. У принципі, переважно якщо людина не вірить, вона хоче вірити. Я казала хлопцям, аби вони молилися "Боже, якщо ти є - то прийми мою душу, або спаси моє життя". Бог довготерпеливий і милостивий, тому хоче спасти душу. Класичний приклад розбійника, який був розіп’ятий біля Ісуса й казав: "Господи, прости". 

Повертаючись до теми загибелі на війні. Як ви зазвичай розмовляєте з бійцями, які втратили друга чи родича?

Завжди стараюся приїхати й побути з хлопчиками хоча б день-два, аби підтримати, бути з ними, позгадувати людину. Одна з тих речей, які намагаюся пояснити, - це те, що кожен з них реагуватиме на втрату по-різному. Хтось буде замикатися в собі, хтось піде тягати гирі чи рубати дрова під музику. Ще хтось, можливо, гратиме у комп’ютерні ігри, ніби нічого не сталося. Закликаю військових не зриватися один на одному. Треба в таких випадках приймати один одного, якими вони є, бо втрату кожен сприймає по-різному.

Капелан має бути посередником між військовим і цивільним. Це людина, яка має вміти слухати, спрямовувати бесіду і давати полегшення. Для цього важливі і навички і щира любов до наших військових. 

Хлопці часто говорять, що Бог забирає найкращих. Я відповідаю, що не погоджуюся. Вважаю, що найкращі між нами ще є, а Бог забирає тих, хо виконав свою місію. Це важливо для мене, бо і я не знаю, скільки проживу. Вірю, що маю дожити до 90 років. Хлопцям теж кажу: "Ви так само доживете до 90 - а коли потім подзвоните мені, я скажу, що робити далі". 

Фото: соцмережі Олександри

Що ви хотіли б сказати читачам у дні 10-ї річниці війни та 2-ї річниці широкомасштабного вторгнення РФ?

Маю на серці надихати до єдності. Це важливо на рівні суспільства, громади, мешканців одного під’їзду. Не бійтеся брати на себе ініціативу. В будинках, де я жила і в Авдіївці, і в Києві, робила клумби, садила квіти. Потім бачила, як інші люди теж це робили. 

Окрім того, будьте обережні з соцмережами, обережно поширюйте новини. Робіть так, аби простір був більш позитивний і лагідний. Навіть коли говоримо "моліться за таку область, бо там зараз важко" - не поширюйте інформацію про пересування техніки.

Продовжуйте підтримувати ЗСУ не тільки, коли маємо річниці, а й щомісячно з усіх наших фінансових надходжень. Врте у перемогу не на основі обставин чи емоцій, а на основі прийнятого рішення, що ми обов’язково переможемо.

Ну, й основне правило - пам’ятайте про дві заповіді: любити Бога і людей. Коли приймаєте рішення, думайте, чи є в цьому любов до Бога і до людей. Не бійтеся бути лідерами і пам’ятайте своїх героїв, говоріть їхні імена своїм дітям і вчіть їх. Вішайте вдома не плакати супергероїв Marvel, а плакати наших військових, як-от Да Вінчі. Я дружила з ним, і для мене він дійсно супергерой.