"Де люди бачили звірства росіян, нас зустрічали на колінах": десантник-розвідник  80-ї Галицької ДШВ Віктор Поліщак 

За плечима військового, начальника розвідки 1-ого десантно-штурмового батальйону 80 ДШВ, капітана Віктора Поліщака декілька миротворчих і військових операцій, зокрема в Ліберії та Косово. Далі довелося застосовувати свої вміння на батьківщині – спочатку в антитерористичній операції, а згодом і після повномасштабного вторгнення.

З нагоди 2-ї річниці Слобожанського контрнаступу, який розпочався 6 вересня 2022 року і тривав майже місяць, "Еспресо.Захід" поспілкувався з її учасником, розвідником Віктором Поліщаком про його досвід, отриманий за кордоном, звільнення Харківщини та про те, як змінилась війна з початку повномасштабного вторгнення і донині.

Віктор Поліщак зараз виконує бойові задачі на Курському напрямку. У Збройних Силах уже понад 20 років. За час служби й російсько-української війни отримав десятки нагород, у тому числі орден за мужність Богдана Хмельницького ІІІ ст. Про свій шлях – бути військовим – знав ще змалку, а любов до військової служби йому прищепили дідусь із батьком, які також були військовими. Дідусь, до речі, в роки Другої світової також був розвідником.

Фото: пресслужба 80-ї бригади ДШВ ЗСУ

"Ще з 10 років знав, ким хочу бути – обрав для себе, що буду  десантником, бо військові оточували мене з дитинства. За кілька років вирішив, що буду ще й розвідником. Загалом військовими тоді престижно було працювати. І роботи для військових було багато. На моїх очах багато чого відбувалося. У новинах дивився, як, скажімо, в Чечні відбувались події, хоч вони на той час нас не стосувалися", – розповідає військовий.

Масштаби руйнувань в Україні, порівняно з іншими війнами – вражають

Воїн каже: йому прикро, що українцям доводиться довго просити зброю в союзників. Але пам'ятає, що й раніше інші країни не надто турбувалися війнами, що точаться далеко від їхніх кордонів. Він сам тоді часто опинявся в епіцентрі подій. Перший досвід у складі миротворчої місії отримав 2003 року в Косово. Саме тоді побачив руйнівні наслідки війни.

"Коли в нас усе було добре, нам було не до конфліктів інших країн. Але, оскільки я військовий, то мав миротворчі місії. У Косово побачив перші блокпости, руїни, місця, де були бойові дії. Під час виконання завдань – стрілянина, доводилося бачити перших убитих цивільних. Це все було неприємно, але на своїй землі бачити такі речі значно болючіше", – каже Віктор Поліщак.

Зруйновану Україну важче бачити не лише тому, що це рідна земля – масштаби руйнувань і трагедії тут зовсім інші. 

"Це навіть і приблизно не те, що зараз у нас. Наприклад, Афганська, Чеченська, Сирія (я називаю ті війни, де постійно воюють росіяни) – якщо це все разом узяти, то й тоді навіть не буде так масштабно, як відбувається зараз в Україні, особливо з 2022 року. Тодішні війни і війна сьогоднішнього дня –  геть різні", – розповідає він.

Тоді, пригадує, воювали без FPV-дронів чи "мавіків", а розвідники ходили в тил ворога пішки, що було надзвичайно небезпечно і складно. Війна в Україні стала першою, де ці технології застосовують так масово. Тому в майбутньому досвід українців багато кому буде цікавий, переконаний Віктор Поліщак.

"От, наприклад, щодо розвідки. Закордонні інструктори кажуть швидко рухатись, а ми вважаємо, що краще повільно і тихо, як кішка. Це працює, але закордонним колегам без реальної практики може здаватися по-іншому. Їм буде чого в нас повчитись, а нам – у них. У них треба вчитися виготовляли зброю, економіку розвивати. Бо під час війни на одного військового має працювати 10 цивільних", – каже воїн. 

Фото: пресслужба 80-ї бригади ДШВ ЗСУ

Перед війною армію свідомо довели "до ручки"

Росії Віктор не довіряв ніколи, цьому його змалку вчили в сім'ї. Дідусь, який пліч-о-пліч із росіянами дійшов до Берліна, у 1990-ті дивився з внуком репортажі з Чечні й наголошував: Росії там бути не повинно, а росіянам довіряти не можна. Мертві тіла з тих "чеченських" репортажів Поліщак пам'ятає і донині. 

Тому давати відсіч росіянам, як і його побратими з 80-ки, у 2014-му був готовий. А от українська армія як структура, зізнається – не дуже.

"Армію довели до ручки. Ми самі собі готували техніку на війну, аби мати чим воювати в тому 2014 році. Коли ми доїхали до Донбасу, то місцеві хотіли сфотографувати БТР, бо не бачили їх. А чому не бачили? Бо це все свідомо було розформовано. На Донбаському, Луганському напрямку жодного танка чи БРМ, жодної військової чи льотної частини. У самому Краматорську була потужна авіаційна частина і її просто знищили без бою, бо це було вигідно Путіну", – пригадує розвідник.

До червня, всю весну, українські військові "демонстрували присутність" військ, а насправді їм катастрофічно бракувало всього – техніки, озброєння. Поліщак каже, що якби росіяни зайшли у 2014 році такими силами, як у 2022 році, то держави Україна вже не існувало б. 

"От тільки вони тоді також не були готові. Ані особового складу, ані техніки. Всі ці роки вони готувалися, заганяючи Україну в борги, аби забрати ракети. А якби українці мали все те озброєння, яке в нас було в 1990-х, з тією кількістю вмотивованих людей, яка була на 2022 рік, ситуація була б геть інша. На 2022 рік у нас були наймотивованіші люди за всю історію незалежності", – наголошує військовий.

Пригадує, що перший бойовий досвід на батьківщині міг стати для нього останнім. 3 червня 2014 року група Віктора потрапила в засідку. 

"Місто, яке тоді називалося Красний Лиман, а нині просто Лиман, було окуповане. Нас гвинтокрилами закинули в тил противника. Все зробили, що мали, а повертаючись, отримали нове завдання – знайти колону противника. Коли почали це виконувати, нас побачив місцевий таксист. А якщо в розвідці тебе побачив пастух, таксист, бабусі, їх треба якось нейтралізувати", – пригадує розвідник. 

Тоді таксиста вирішили просто відпустити, натомість він виказав українських розвідників ворогу. 

"На нас зробили засідку. Ми стрілялись з ворогом на відстані 70 метрів. Вони з кулеметами на бусах, джипах, вздовж усієї дороги. Ми по посадці повзали, стріляємо. А ці наші хлопці тільки присягу приймали, ніхто восени ж не очікував, що війна буде", – пригадує ті події військовий. 

Фото: пресслужба 80-ї бригади ДШВ ЗСУ

Харківська операція

Під час Харківської контрнаступальної операції роботи в розвідників десантно-штурмової бригади було дуже багато, пригадує Віктор Поліщак. 

"Коли пішли перші підрозділи, які пробивали передній край, потім ішли ми з розвідкою, далі вже виконували завдання. Не було все так злагоджено, як хотілося б, бо й на мінах підривались наші військові, і заїжджали на мінні поля", – згадує воїн.

Порівнюючи з сьогоднішньою Курською, боєць називає Харківську операцію геть іншою. 

"Насамперед воювати на своїй землі і на чужій – велика різниця. Та й озброєння за два роки змінилося. Крім боєприпасів, потрібно тягнути на собі ще й РЕБ-установки, павербанки. Ніби й важче, але по-іншому у "війні дронів" уже не можна. Бої на Харківщині були контактними. Це не стрільба по далеких позиціях, йшлося про безпосередні сутички. Засідки на них робив, стріляв їх з 5, 7, 20 метрів. То були дуже близькі контактні бої, стрільба з автоматів. Бачив їхні обличчя, вони в мене закарбувалися в очах", – згадує Віктор Поліщак.

Запам'яталося ще, додає, як зробили засідку на 5 КамАЗів з боєприпасами, які їхали на Ізюм через цей напрямок. Тоді знищили багато ворогів, декого взяли в полон.

Окрім облич ліквідованих окупантів, у пам'яті закарбувалися й інші  – щасливі обличчя звільнених людей.

"Дуже запам'яталося, коли ми зайшли в Сенькове, пройшли за 3 доби 90 кілометрів. У цьому населеному пункті люди дуже нам тішилися. Ми зняли російський прапор, викинули його, повісили наш, зайняли позиції. То там люди наготували їсти, дуже хотіли пригощати. Видно, що справді чекали. Допомагали, якщо ми просили допомоги", – каже Віктор.

Дещо з того, що побачили на звільнених територіях, забути не зможуть ні військові, ні цивільні.

"Люди були налякані, а діти – просто слів не підібрати. Пам'ятаю батьків, які мали сина в АТО і втратили його, бо окупанти за річкою мали місце тортур. Ми знайшли його. Колишніх атовців там убивали, просто було жахливе видовище. Так-от у цьому населеному пункті, де люди бачили звірства росіян, нас зустрічали на колінах", – каже розвідник.

Зрештою, визнає Віктор, хто як окупацію пережив, той так і зустрічав ЗСУ на Харківщині. 

"Хто бачив жорстокість росіян, на визволення дуже чекав. Ті, хто співпрацював з окупантами – готував-возив їжу, прав речі, той казав: "Прийдуть вони, буде з ними добре, а якщо ви – то і з вами не посваримося". 

Однак найкраще емоції, що їх залишила Харківська операція, передає, на думку Віктора Поліщака, відео з Балаклії, яке стало вірусним. На ньому українські військові зривають російську символіку, а під нею Тарас Шевченко з цитатою із поеми "Кавказ". 

"Від цього відео всі були під емоціями. Вони там, певне, по декілька разів усе заклеювали, аби лиш не було видно Шевченка з віршем, але нічого не вийшло. Бо, як не крути, все зайве, російське зірветься, а залишиться в нас те, що треба", – підсумував Віктор Поліщак.