Море відстані між фронтом і тилом. Інтерв'ю з оборонцем Маріуполя Рейнджером про Львів, справу Каганяк і суспільство

Еспресо.Захід поспілкувались з Андрієм Куліковим "Рейнджером" – ветераном російсько-української війни, який добровольцем приєднався до війська у 2015 році у складі полку "Азов". Зараз працює інструктором на курсах військової підготовки для цивільних Reservist та у бренді військового спорядження Rarog.

Це інтерв'ю є другою частиною розмови з Рейнджером. Ознайомитись з першою, яка стосується курсів підготовки для цивільних та українського  MilTech, можливо за посиланням.

Рейнджеру зараз 34 роки. Він родом з Маріуполя – своє рідне місто від російських окупантів він захищав у складі Азову і стояв на обороні металургійного комбінату Азовсталь, допоки за указом Верховного Головнокомандувача воїни не вийшли у полон. Андрій повернувся в Україну після обміну 21 вересня 2022 року – спочатку проживав у Києві, а згодом переїхав зі сім’єю до Львова.

Найперше у Львові Рейнджер побував у 2016 році коли проходив навчання у Яворівському полігоні, за рік до того він вступив у лави Збройних сил України. На вихідні він їздив до обласного центру. Друга зустріч з містом відбулась уже під час повномасштабного вторгнення, тепер – для реабілітації.

– Місто вибрав по роботі, адже мене зацікавила посада. Перше враження – відчувається відсутність води. Це не дуже велика проблема, але різниця є, коли до того ти все життя провів на березі моря. З неприємного це велике навантаження доріг. Звик до широких проспектів, цього теж не вистачає, але розумію що йдеться про історичні особливості, архітектуру. Мене також здивувало, що Львів є невеликим за площею містом і його цілком можливо обійти. Маріуполь поділений на лівий та правий берег, і якщо з мікрорайону Східний дійти до вулиці Купріна пішки то це займе цілий день.

Відображення на Балтійському морі, фото: інстаграм Андрія Кулікова

Керівник у структурі бренду Рарог пан Антон, який народився і жив у Харкові, виділив моменти, про які теж думав коли опинився у місті.

– Бракує і метрополітену, якого потребує місто-мільйонник, але його тут зробити нереально. Експансивно місто розвиватись далі не може, залишається розростатися у площині, що і відбувається. Ще є проблеми зі смітниками, і загалом місто перевантажене.

З позитивних моментів у Львові Андрій виділив зручну транспортну розв’язку, з якою можна добратись будь-куди, та деякі хороші ресторани.

– У Львові роблять найсмачніший рамен в Україні. І головне, що мені подобається – тут спокійніше ніж у Києві, для родини це дуже важливо. Більшість переселенців вибирають місто з безпекових міркувань.

Складнощі є не тільки з урбаністикою, але й людьми. У цьому питанні головну роль для Рейнджера зіграла не стільки регіональні відмінності як різниця між військовим та цивільним.

– Паяє з байдужості людей до того, що відбувається. У нас є велика проблема з тим, що люди не можуть мислити колективно і деякі вважають, що "моя хата з краю, нічого не знаю". Все ж таки, ветерани, у більшості своїй, це люди з загостреним відчуттям справедливості. І коли відбувається якась проблема стає погано від байдужості оточення.

"Є люди, які вважають себе патріотами, але це тільки про зовні ознаки, не про дію, а про вигляд. Вдягнув вишиваночку і все, "я – патріот", а на ділі ухиляється від мобілізації або ніяк не сприяє хоча б якимись силами допомозі війську, якщо вже перебуває у тилу. Я вважаю, що ти або у війську, або для війська"

– І в питаннях щодо мови, чи хто за кого голосував, у мене позиція проста – чи людина взагалі щось робить для України. Можливо я не в контексті цивільного життя, адже відслужив і більшість мого спілкування це бульбашка з тих, хто дотичний до армії. 

Індивідуалізм та колективність українського суспільства

– Думаю, що наші громадяни мислять колективно. Це люди які розуміють, що нам потрібно вижити. Хтось з них іде в армію, хтось, на жаль, загинув, хтось продовжує допомагати, просувають просвітницькі проєкти. Адже йдеться про виживання та формування нашої нації. На мою особисту думку, у 1991 році українська незалежність дісталась нам дуже легко і ми нічого не зробили, щоб сформуватись як нація. Потім почали говорити за свій історичний  досвід, Голодомор, інше. Після цього відбувся майдан, АТО і ми почали через кров і залізо формуватись як нація, це момент колективного.

Але є негативна сторона, індивідуальна. Її я називаю хохлізм: коли "моя хата з краю", крадеш як не в себе, а що буде далі – байдуже. Втім думаю, що колективного українця більше. Ми пройшли й продовжуємо йти через усі потрясіння, хаоси війни, внутрішньополітичні кризи. У нас ще з часів Євромайдану була ідея, що ми хочемо бути як Європа. Побудували повітряні замки, розвивались, розвивались. І зараз ми, виходячи з цієї фантазії, зробили набагато більше, краще та продовжуємо це робити. Я в цьому плані налаштований дуже оптимістично: все ж таки, навіть проходячи через ці труднощі, ми загартовуємось як нація.

фото: надані Reservist

Не завжди все колективне хороше, це залежить від ідеї, яка за цим стоїть, щоб не було якогось колективного комунізму як на чемпіонаті Європи з футболу 2012 року: лавки з сувенірними матрьошками, вушанками зі Сталіним та футболками. Зараз такого немає.

Що робити, якщо закон працює недостатньо?

Влітку, 5 серпня 2025 року у Львові трапився інцидент в автобусі №23 за участі подружжя Андрія Кулікова й Марії Сошнікової. У транспорті ветеран попросив пасажирку звільнити місце поруч, де лежав її пакет. Жінка, Юлія Каганяк, натомість почала агресивно штовхатись ліктями. Коли ж Рейнджер наголосив, що є ветераном війни й має інвалідність, пасажирка відповіла в грубій манері: "по**й що ти ветеран". За чоловіка заступилась дружина Марія – її Юлія вдарила кілька разів по обличчю після чого почала кричати, ніби на неї підіймає руку ветеран.

У справі Юлії Каганяк провели чотири засідання, і на п’ятій зустрічі 25 вересня суддя винесла вирок обвинуваченій: 60 годин громадських робіт і штраф 5 000 гривень за умисне легке тілесне ушкодження, тим часом як прокурор наполягав присудити обвинуваченій 200 годин робіт і 20 тисяч гривень штрафу.

"Апеляція нічого не дала", – констатував Рейнджер. Для нього питання інциденту полягає не в коштах, а справедливості щодо родин ветеранів – що не можна заплющувати очі й нормалізовувати зневагу.

– Людина не понесла відповідальності за свій вчинок; я намагався робити все за законом, хоча міг задути її перцевим балончиком і піти. Вона дискредитувала нашу спільноту, і нехай певного резонансу ситуація набрала, але на той момент люди в автобусі були байдужими до того, що відбувалось, а в патрульної поліції не було бажання займатись цією ситуацією. І виникає дилема – як вчинити, якщо закон не зацікавлений щось робити? Подібне трапилось з моїм другом, який живе у Києві: великий фахівець, воїн, для ворогів дуже небезпечна людина. Він хоче зробити все по закону і коли виникла проблема то почав видзвонювати поліції, але це не дало жодного результату. 

"По-перше, ветеран не відчуває захисту своїх інтересів, а, по-друге, виникає когнітивний дисонанс: що робити, коли поліцейські не реагують на порушення, а потрібно діяти?"

фото: Валентина Поліщук, Еспресо.Захід

У вияв солідарності, на судових засіданнях спільнота Азову підтримувала Марію, поки Андрій не міг бути поруч під час робочих відряджень. Були ветерани з інших підрозділів, знайомі, з якими Рейнджер знається особисто, дотичні до руху або люди, які дізнались про ситуацію з новин й були охочими підтримати. За його словами, адвокат протилежної сторони під час перерви між засіданнями провокував та розказував про речі, не дотичні до справи.

"Не знадобилось би долучати спільноту, якби адвокат Юлії Каганяк не почав доводити, що це попаяний військовий спровокував конфлікт", – нагадав пан Антон.

Що варто розуміти цивільним

– Людина, яка повернулася з війни, намагається привести свою голову і життя в порядок. І коли вона повертається, то у неї залишаються багато накопичених проблем та справ, тому що життя не зупиняється доки ти на службі. Нехай військовий отримав відпуску на тиждень. Приїжджає додому, відпочити не вийде, тому що тепер всі ці накопичені справи потрібно вирішувати. Тож варто намагатись йому чи їй допомогти. Роботодавці мають давати ветеранові роботу. У суспільстві є негативна думка, що ми попаяні й не можемо працювати, але людині потрібно адаптуватися. Вона повернулася із зовсім іншої реальності, яка, на мою думку, дещо простіша.

"Там ти знаєш, де ворог і де побратим. А тут значно більше різноманіття"

Також не варто навішувати свої проблеми, у нас їх теж достатньо. Ще, я думаю, вдячніше ставитись до служби. Буває що це стосується не всіх, є ветерани, які соромлять наше ком’юніті. Зрештою, армія – це зріз суспільства, сюди потрапляють різні люди. Але повинна бути загальна, базова повага до того, що ми зробили заради держави..