"Вимагаю від учителів того, що демонструю та чого дотримуюся сама", – найкраща директорка Львівщини

Чи відрізняється навчання у сільській школі від навчання в міській? Директорка Жовтанецького опорного закладу загальної середньої освіти I-III ступенів Жанна Анкушина-Король каже, що з дистанційним навчанням ця межа стала ще менш помітною. Вона доводить це і власним прикладом – цьогоріч змагалася зі школами всієї України та стала лавреаткою премії "Вчитель року" в номінації "Керівник навчального закладу". Журналістка "Еспресо.Захід" поспілкувалася з Жанною Анкушиною-Король про дистанційне навчання, його переваги і проблеми, роботу з дітьми й учителями. 

Розкажіть про конкурс "Вчитель року". Як це відбувалося у дистанційному режимі? 

Цей конкурс був розтягнутим у часі. На місцевому рівні його не проводили. Ми подали заявки й одразу пішли на обласний відбірковий тур. У Львівській області все відбувалося у грудні 2020 року, також дистанційно. Проте останнє випробування – написання проєкту – відбувалося у відділенні Львівського інституту післядипломної освіти. За   підсумками другого туру я набрала найбільше балів і здобула перемогу. Всеукраїнський конкурс теж був заочним через локдаун. У моїй категорії змагалися 24 переможці обласних турів – один директор представляв одну область. Я мала честь представляти Львівщину.

Особливістю було, що ми виконували завдання на дві камери, щоб було видно обличчя й те, що виконуємо все самостійно. Трішки незвично так працювати. Я вийшла у фінал. За всіма результатами отримала друге місце серед директорів шкіл України.

Чому ви вирішили йти на конкурс?

Можливо, звучатиме дивно, але я не планувала. Знала про нього, читала спостерігала. Він потребує і часу, і здоров'я, і відповідальності, і знань, і підготовки. Чесно кажучи, ніхто нас не примушує цього робити, але змусила себе сама. У нашій школі діє такий принцип, що  вимагаю від учителів того, що демонструю та чого дотримуюсь сама. Прошу з повагою говорити до учнів –  без крику, образ, переходу на особистості. Так само поводжуся з учителями. Це стосується всіх моментів шкільного життя.

В Україні конкурс проводять щороку, але в різних номінаціях, які постійно змінюються. До прикладу, торік змагалися вчителі біології, початкових класів. Я завжди звертаюсь до своїх учителів і прошу брати участь. Мотивую, пояснюю, чому варто. Цьогоріч відкрила наказ від Міністерства освіти і науки й побачила, що одна з номінацій – це керівник закладу освіти. Цього не було понад 10 років. Зрозуміла, що не маю ходу назад. Не маю просто морального права не взяти участь. Долучилася до конкурсу заради того, щоб тримати марку й відповідати власним вимогам. Не думала, що стану однією з переможниць, бо є багато вчителів-професіоналів зі Львівщини. Проте чомусь у нашій області мало учасників. От наведу приклад: від Львівщини зголосилися сім директорів, а від Хмельниччини – понад 40. Сподіваюся, мій приклад надихне інших брати участь. Бо от нам кажуть, що ми сільська школа. Але ж змагаємося з обласними ліцеями та гімназіями. Зараз такий час, що, як на мене, різниця між освітою у місті й селі завдяки дистанційному навчанню зникає.  Не треба переживати, що ти вчитель сільської школи. От я є прикладом, що директорка сільської школи може перемогти. 

Фото: М&М Photography

Розкажіть, як ваша школа переходила на дистанційне? Чи всі діти мали ґаджети? Як пристосовувалися сім'ї, де було 2-3 чи більше дітей, які проблеми виникали? 

Якщо говоримо про початок, а це було більше ніж рік тому, то той період розділяю на певні етапи. Перший був етапом ейфорії, коли всі почули про дистанційне навчання і не розуміли до кінця, що це є. Тішилися, що це так добре й не треба ходити на роботу чи навчання. Потім настав другий етап – розгубленість. Зрозуміли, що треба якось навчатися. Можливо, обласні школи таке практикували, але в нас не було дистанційних форм. Не знали, що робити і як бути. Коли побачила, що доходить до паніки, то написала лист для батьків і вчителів. Розуміла, що треба сказати кілька слів, бо проблема є спільною для всіх нас. 

Ми швиденько зібралися, поспілкувалися з учителями. Перш за все визначили, чи всі мають технічно можливість проводити уроки з дому, з огляду на те, що більшість проживає у сільській місцевості. Картина виявилася непоганою. Заповнили таблиці, щоб я побачила, які ґаджети є, яка швидкість інтернету. Були лише кілька вчителів, які потребували допомоги. Вирішили, що техніка, яка стоїть у школі мертвим вантажем, піде на користь. Оформили все документально й передали вчителям, щоб вони могли з дому проводити уроки. 

З учнями також було непросто, хоча сільська місцевість не означає, що діти не мають ґаджетів. Сім'ї насправді забезпечені. Дякую батькам, які йшли назустріч. Навіть була сім'я, де семеро дітей, і всі навчалися. Тільки уявіть – семеро в одному домі на дистанційному. Батьки позичали комп'ютери в родичів і знайомих. Так вони забезпечили всіх окремими ґаджетами. 

Батьки розуміли й дійсно допомогли організувати роботу в цей непростий час. Проте залишилися сім'ї, де є матеріальні проблеми. Проговорили це з учителями й вирішили, що працюватимемо в телефонному режимі. Додзвонитися, слава Богу, можна. Звісно, це не був повноцінний урок. Учитель міг щось порекомендувати, запропонувати, в якій формі яку роботу виконати. Це були телефонні консультації зі зворотним зв'язком, щоб не тільки вчитель дав завдання, а й учень показав результат.

А ваші наради з учителями? До карантину вони були інтерактивними, як проводили їх онлайн? Як вдавалося порозумітися?

Коли перейшли на дистанційне, то нам допомагав в основному Zoom. Пробували й інші платформи, але зупинялися на цьому. До карантину в нас не було класичних педрад. Були щотижневі п'ятихвилинки. Стратегічні для школи питання обговорювали окремо. Вони в нас відбувалися не у форматі лекції чи зачитування нормативів, а у форматі дискусій, голосувань, конкурсів, тімбілдінгу. Дистанційне навчання забрало це. Проте в Googlе є інтерактивні додатки й за їхньою допомогою можна працювати з учителями. 

Фото: М&М Photography

Якось ви казали, що переймаєтесь, аби діти комфортно почувалися на перервах. Чи давали рекомендації батькам, щоб організовували їм цей час удома, щоб дитина не сідала знову за комп'ютер?

Перерви на дистанційному виходили з-під мого контролю. Діти більш-менш займалися своїми справами. Якщо повернемося до очного навчання, то для рухливих дітей (на перервах їх більшість) організували зал карате. Туди ходять переважно старшокласники. Вони не створюють небезпеки для інших. Також заохочуємо виходити на шкільне подвір'я. Частина дітей, навпаки, хоче усамітнитись і відгородитися від усього. Тому ми створили простір (діти називають його лаундж-зоною) і відгородили його полицею з книгами. Там можна сісти почитати. Місце тихе настільки, наскільки може бути у школі. Проте воно візуально відгороджене і психологічно почуваєшся окремо. 

Як контролювали успішність учнів і чи не було проблем із самостійною роботою? Бувало, що вони не вмикали камери чи були зовсім неактивними?

Контролювали домашні завдання вчителі. Я не втручаюся на їхню територію. Могла б зробити це, якби були скарги батьків, дітей чи вчителів, але такого не було. Щодо неприємного моменту роботи дистанційно, коли не бачиш дітей, то така проблема дійсно була. Вчителі просили допомогти поспілкуватися і придумати, як розв'язати проблему. Зрозуміли, що змусити когось увімкнути камеру неможливо, але можна мінімізувати кількість темних екранів. Розуміємо, що якщо урок цікавий, вчитель проводить його в інтерактивній формі, яка вимагає постійного зв'язку з учнями, то учні точно зацікавляться і ввімкнуть цю камеру. Тому головне завдання – провести уроки на такому рівні, щоб дітям хотілося слухати. Діти ж "розбещені" в тому плані, що вони все бачили і для них треба підбирати щось особливе. Деяким учителям це вдається. Ми були щасливі, коли бачили, що обличчя відкриті. На мою думку, не можна все покласти на плечі вчителів. Чи долучаються до навчання – це відповідальність і батьків, і дітей. Усі мають розуміти, що ми партнери – наче трикутник, і є тристороння взаємодія, яка дає результат у вигляді якісних знань. Якщо ж хтось не долучається, то не треба звалювати все на того, хто робить найбільше. Треба давати можливість навчатися самостійно, зменшувати гіперопіку. Тягар відповідальності на дистанційному лягає на всіх.

Фото: М&М Photography

Чи вчителі або діти жаліються, що погіршується здоров'я? 

Особисто не отримувала таких скарг, але сама все бачу. Можу сказати за себе: за рік зір упав ще на 10%. Розумію, що схоже відбувається в усіх.  

Кожен вік має обмежений час роботи за комп'ютером, є санітарний регламент, де прописані норми. Учителі й батьки мають це контролювати. Тому урок не може бути 45 хвилин. Може бути від 10 до 25 хвилин.

Які можливості дав карантин і які проблеми виявив? 

Якщо говорити про позитивні сторони, то, перш за все, ми переосмислили цінності звичайного спілкування. Було до сліз зворушливо читати, що діти хочуть повернутися до школи. Напевно, для кожного педагога це найвищий рівень. Також зрозуміли, що недостатньо приділяємо уваги практиці. Треба давати більше самостійної роботи вдома. Батьки мають це контролювати. Бо багато дітей розгубилося. Тепер працюємо з учителями, щоб більше давати практичних занять, пов'язаних із життям. 

Стосовно проблем, то побачили перевантаженість навчальної програми. Усі про це говорили раніше. На дистанційці побачили, що процес викладання уповільнюється. У школі можна зробити це швидше. Тому необхідно переглянути навчальні програми. Заново оцінити вимоги, які ставимо перед учнями. А ще – матеріальне забезпечення. Розуміємо, що  було б чудово, якби всі учні мали вдома комп'ютери й інтернет. Тут школа не зарадить. Але все впирається у доброустрій громадян. Якщо він підвищуватиметься, то батьки зможуть забезпечити дітей всім необхідним.