Укриття потрібні скрізь, світ добрішим вже не буде, – архітекторка Цимбалюк

Еспресо.Захід поговорив про нюанси відбудови країни та її доступності для маломобільних людей з архітекторкою, лекторкою освітніх курсів з архітектури та авторкою тренінгу "Вирішуй місто" – Оленою Цимбалюк.

Проблема не в грошах, а в кадрах і законодавстві

До викликів, які були в Україні до повномасштабного вторгнення, доєднались і ті, які прийшли з війною – тисячі розбомблених будинків, шкіл, зруйнована інфрастуркутура. Чи може бути, або вже є, якийсь правильний механізм, як усе відновлювати з часом? Можливо вже готуються програми, ідеї?

Основне, що зараз відбувається в Україні, це  – боротьба із законом 5655, який чи то відкриває, чи то закриває професійно-архітектурну діяльність. З точки зору відновлення України, саме цей закон наразі є найбільшим викликом. Паралельно ведеться робота над створенням Містобудівного кодексу. Автори запозичують іноземний досвід, але водночас не калькують готові рішення. Проєктанти та архітектори намагаються зрозуміти, чи наша система готова прийняти інший досвід, чи треба напрацювати своє рішення на основі існуючого. 

Будь-які міста, села, громади будують на основі потреб, далі розподіляють ресурс: фінансовий, часовий, людський. На сьогодні світ живе в умовах обмеженого ресурсу, а в нас ще й війна створила значний запит, забравши, власне, людський ресурс. І фінансування начебто є, бо хтось щось нам дає, чи ще дасть але, за словами колег-архітекторів, велика нестача людей. Будівельників, інженерів, проєктувальників, архітекторів – кваліфікованих та досвідчених рук і голів.

Ці люди виїхали чи спеціалістів цього профілю менше готують?

Готують таких людей стільки ж, як і до повномасштабного вторгнення. Але, крім того, що мобілізують викладацький склад і студентів, ще й не відбувається змін до навчальної програми. Все сидить на попередній навчальній базі є, але проєктувальні будівельні виклики геть змінились ще тридцять років тому. З’являється запит до новаторських рішень. Конференції архітекторів часто закінчуються просто говорінням, тому мені б дуже хотілося, щоб повернулись з-за кордону мотивовані люди.

Тобто зараз наш потенціал переноситься за кордон і там будуть мати дивіденди від наших талановитих науковців, будівельників, проєктантів?

Я сподіваюсь, що наші люди використають іноземний досвід для навчання і виховання, а згодом привезуть його в Україну. Бо якщо ці люди повернуться і будуть вмотивовані, тут вони будуть справді затребуваними людьми. Мій оптимізм полягає в тому. що нестачу сучасних знань вони сюди завезуть. Крім того є чимало архітектурних бюро, що не виїжджаючи з України, починають співпрацювати із закордонними фахівцями і вчаться у них багатьом корисним речам, які адаптовують під українські реалії.

"При затвердженні проєктів ніхто чомусь не думає, що маломобільність може статися із ним самим"

Зараз в Україні багато маломобільних людей на кріслах колісних, ветеранів. Чи реально переобладнати всю існуючу інфраструктуру під потреби українців? З чого варто починати? Пандусів, звісно є вже більше, а школи, театри, банальні вбиральні в центрах міст, тощо.

Я проживаю у Великій Британії. Тут говорять, що кожен п'ятий - із інвалідністю. Це значний показник. Люди з інвалідністю – вони не лише з видимими вадами, але із прихованими захворюваннями, як-от грижа спини. Британці максимально докладають зусиль в створенні доступного простору для всіх, але не виглядає, що є якесь перенасичення такими елементами доступності, все виглядає органічно. 

Стосовно України, то ситуація у нас – критична. Облаштування таких речей, як безбар’єрність (пандуси, сходи, ліфти), це просто виклик. Йдеться не лише про забезпечення потреб людей з інвалідністю. Люди з дитячими візками теж не мають доступу до потрібних місць: аптеки, магазини, заклади адміністративних послуг тощо і тд. І от я подумала –  ми не маємо прилаштуватися до певної категорії, ми маємо зробити місто зручним для всіх. На сьогодні озвучили статистику, що 320 тисяч людей  є з травматичними ампутаціями, а ще скільки з іншими вадами, важко і уявити. Якісно ці люди – інтелектуальний ресурс України. Адже до війни вони мали звичайне доступне насичене життя. Їх не можна закривати вдома, бо це буде втрата для економіки та інших сфер. Максимально треба зробити доступне середовище, аби вони продовжили займатись, чим займались раніше. Саме цей потенціал і ресурс відчули європейці. Наші тимчасово переміщені громадяни – це шалений ресурс для Європи, які працюють на самовихованні і самомотивації і в них не треба вкладати.

Можна все переобладнати так, аби було зручно всім?

Звичайно, що так. Погляньмо на стару Англію, кожне місто в реєстрах пам'яток. Відповідно, не все там можна зачепити, але навіть і там будують пандуси і знаходять місце під розширені вбиральні. Тобто можна не робити з цього проблему.

Інше питання, і мені дуже прикро, що в нас немає поваги до таких речей – державні будівельні норми з доступності були випущені за довгий час до війни, де чимало визначено для створення просторів. Але на моїй практиці замовники вказували, що люди з інвалідністю працювати тут не будуть. Ніхто чомусь не думає, що маломобільність може статись з ним чи його клієнтами на короткий термін. Вважаю, що настав час виховання поваги, що це не лише історія про тих, хто опинився в такій ситуації через війну. Маломобільна людина часто є інтелектуальним ресурсом, і ми про це забуваємо. 

Ви спілкуєтесь з молодими архітекторами. Вони одразу в проєктах закладають доступність для всіх соціальних груп (дорослих і дітей)?

Архітектор виконує замовлення згідно наставленню "Міцність, Користь, Краса" та діючого законодавства. Але часто розбіжності трапляються безпосередньо із замовниками. Це частина нашого життя, а не тому, що хтось когось змушує це робити. 

"Все треба узгоджувати з громадськістю, людей не можна залишати невдоволеними"

Як будуть проєктанти пристосовуватись до війн? Зараз в деяких містах затверджено, що новобудови будуть одразу з укриттями, часто навіть почали пропонувати індивідуальні укриття для кожного помешкання. Вигадають щось нове, чи запозичають, скажімо в Ізраїлю, як там все облаштовано – зупинки, лікарні, пляжі ітд?

Імовірно, нас змусять до цього прийти. Скажімо, після Другої світової війни планово будувались загальні укриття, в сучасні часи це все знищували за непотреби. В Ізраїлі ні разу ніхто не запитав, що це за дивна кімната і чому вона тут. І навіть не питають, чому дорожчі такі помешкання. У світі є такі приміщення, називаються panic room – особисті укриття. Вони в перспективі будуть набагато ефективніші, ніж робити укриття на 400 чи 500 людей, як це було раніше у радянські часи. Це дуже хороші локальні рішення не тільки від воєнної агресії чи терористичних актів. Світ добрішим уже не буде. 

У яких містах України на вашу думку буде легше впроваджувати різні "ноу хау" у міських проєктах?

Точно там, де правильно працює тріада – влада, бізнес і громада. Це має бути така синергія. В Україні чимало великих і малих міст, які могли б робити якісь пілоти. От наприклад Умань - цікаве місто. Вони ставляться достатньо прогресивно до різних пілотів. 

Фото: фото надала Олена Цимбалюк

До речі, от у Львові не надто добре ставляться до урбаністів, мовляв, їм байдуже на архітектуру. Як би ви оцінили урбаністику у сучасних містах?

Урбаністика – це про розбудову міст, коли люди живуть щільно і виробляють інтелектуальний продукт. Таке життя вимагає іншого розселення. Є дійсно рішення, коли планують вертикальне розселення, або розбудовують інфраструктуру по типу – все для машин, або для громадського транспорту. Тобто шукають рішення, яким чином велику кількість людей поселити найщільніше, бо лише так рухається прогрес. 

Не лише львів'яни не дуже добре відносяться до того, де немає балансу і не завжди зрозуміла ідея забудови. Як-от у Львові, проєкт готелю у центрі міста. Насправді мешканці ніколи не будуть "за" такі проєкти. Тому тут скоріше треба, аби працювали над цим професійні організації і архітектори, котрі б доносили мешканцям, що місто має змінюватись. Все треба узгоджувати з громадськістю.

А як правильно поєднувати історичну частину міста з новими забудовами? Чи можна взагалі будувати щось нове поруч з середньовічними будівлями і як уникнути різких контрастів у вигляді, висотності тощо?

Точно такі рішення мають ухвалювати експерти. Була раніше містобудівна рада і вони дивись усі нюанси – щодо історичного виду, колористики фасад, забудови вулиці в цілому, висотності в районі та ін. Людей не можна залишати незадоволеними, бо вони будуть ходити і нарікати. Така психологія не лише в Україні.

Є правила існування міста, адже це живий організм, якщо нічого не робити, він виродиться, або буде на саморозвитку. Якщо є стратегія розвитку, то вся інфраструктура, і в тому числі будівлі, мають розбудовуватись. Якщо виникає просто "нам на це дали гроші", то це не означає, що треба одразу будувати. Треба розуміти, що це питання комунікації, але не маніпуляції. Часто девелопери дуже люблять маніпулювати. В усьому світі до речі йде тенденція до активного залучення місцевих мешканців з метою подальшого прийняття ними збудованого. Тоді його будуть і поважати і він приживеться.

У Львові є проблема із паркуванням в історичному центрі. Вулички старі, вузькі і не пристосовані. Підземні паркінги не будують, бо старі будинки не надто міцні. Є якийсь вихід із глухого кута?

Львів не перший проходить цей біль. Те, що є історичні вулиці і вони досі збережені, це взагалі хороший актив. А стосовно машин запитаю: навіщо ті машини. Мені дивно, для чого їхати на авто до центру, де всі заклади у пішій доступності. Зараз багато, хто  переходить на концепцію "15-ти хвилинного міста, якраз з метою позбутися машин. Багато перехоплюючих парковок, транспортних концепцій, як шатл-баси в межах певної частини. Я вважаю, що немає проблем з машинами. Сучасні люди дедалі часто тяжіють до відмови від машини. Машина у великий містах вже не потрібна, якщо є розуміння хто і куди їде. Водночас, просто зробити заборону на в'їзд в центр, теж не вихід. От скажімо Лондон розміром, як невеличка держава, то вони просто вводили платіж за в'їзд у центральну зону дороговартісним. Не дуже розумію, чому люди вимагають дешевого паркомісця в центрі міста, де земля є дуже дорога і має бути доступна всім. 

Чи можна поєднати сучасну архітектуру та історичну (в старих містах)? До речі,  яке європейське місто є для вас зразком у цьому плані? 

Одразу пригадала Ліон – це місто середньовічне, його заснували ще римляни. Воно розташоване на гірському рельєфі, тобто у них обмежена територія, їм нелегко було розбудовуватись. Але вони пройшли всі етапи розвитку і трансформації міста. Вони чудово справляються з публічними просторами, транспортною системою на дуже обмеженій території. Там і дві річки сходяться і гори навколо. Але змогли зробити дуже глибокий підземний паркінг. На ліфті спускаєшся, наче в шахту. Сьогодні Ліон – дуже прогресивне і друге місто у Франції, економічна столиця з відносно невеликою площею розселення. Те, як вони справляються з урбанізацією мені дуже до вподоби.