"Три роки я воював за Україну, і ні про що не шкодую", - Володимир Малишевський

Офіцер запасу і професійний військовий він прийняв цей виклик. Попрощавшись в Тернополі з донечкою і  дружиною, відбув на Волинь, за місцем дислокації 51-ї окремої механізованої бригади.

Уже у вересні опинився на фронті, в Дебальцевому, став заступником командира батальйону. Першого ж дня у споруду, де перебували його бійці, влучив снаряд "Граду". Ніхто не загинув, але офіцер тієї ж миті затямив: війна – це не яскраві кадри про героїв, а перманентні  страх та небезпека. І головне  тут – вберегти життя побратимів та вижити.  

"Щоб адаптуватись до війни, її треба відчути інтуїтивно, реагувати на кожен новий звук і запах, контролювати свої емоції. Якщо ти взяв "щось" на приціл і не вистрелив, то це "щось" може влучити в тебе. За секунду прийняв  рішення і звів курок. Така робота військового. Я усвідомлював свої дії і ні про що не шкодую. У війни свій запах. Знаєте, як пахне кров і земля? Отож. Війна має свій колір. Для мене це відтінки сутінок - рожеве небо, яке переходить у сіро-чорну ніч, як вічна боротьба добра зі злом. Також  яскраво жовті соняхи, яких там росло дуже багато, а потім вони незібраними і  чорніли у полі. Якийсь час  снився один і той же сон: я рятую дітей, 5-6 малюків, підганяю їх скоріше до виходу,  а за спиною розриваються міни. Але час – найкращий лікар, хоча ти ніколи не змиришся з втратами, не забудеш обличчя полеглих товаришів".

Щоб врятувати побратимів, він підірвав розтяжку    

"Здебільшого наш батальйон був на передовій. Якось наші вийшли в дозор, розбилися на групи. Молодий хлопчина відірвався вперед метрів на 100 і потрапив  на мінне поле. Розуміючи, що він не може попередити нас про небезпеку, свідомо  зачепив розтяжку і прийняв  на себе удар. Нам вдалося врятувати товариша, який отримав важкі травми і став інвалідом. Бійцю тоді було 25 років.

Ще один випадок, коли до нас зайшов боєць і сказав, що в нього день народження: "Ось пляшка "Сапераві", яку я привіз з дому, ввечері вип’ємо  за моє здоров’я".  Того дня він стояв у дозорі, мав  змінитися через чотири години. Але розірвався снаряд. Його вбило. Ми відкоркували це вино. За упокій".

Мене від смерті врятувала вода…

"Це сталося на позиції біля однієї з шахт. Бойовики нещадно вели обстріли, а в нас три дні, як закінчилась вода. Рятувалися, чим могли.  І тут  прорвалися наші з тилового забезпечення, "газончик" привіз воду, і ті  баклажки  треба було дуже швидко забрати.  Ото, біжу я, несу дві баклажки, і бачу, що мене обганяє товариш, намагається щось сказати.  Нічого не можу розібрати з тих слів і в той момент згадую, що людина ніколи не чує "свій" снаряд чи кулю. Розумію: йде обстріл, а мене хвилею збило з ніг на землю і понесло вперед. Я "зчесав" свій бронік до металевих пластин, але  ті баклажки  не випустив. Коли отямився, то бачу, що десь там горить трава, поруч зруйнована споруда. Потім медик пояснив: коли я ніс воду, в мене за спиною розірвався снаряд, але завдяки тим баклажкам я втримався, інакше цей день міг би  бути  останнім у житті".

Прихистили в бліндажі змію і годували молоком

Була пізня осінь, ми утеплили бліндаж і всі вмощувалися спати під стелею, на верхніх "поличках". Раз вночі чую, наче земля сиплеться. увімкнув на телефоні ліхтарик, а воно на мене дивиться і язиком роздвоєним метляє. Я ледь не застиг від переляку. Донині не знаю, що це було, але велике. Ми ту змійку не чіпали. Залишали їй на кришечці воду, молоко, якусь живність. Усе зникало. Хлопці звали її Сепаром. Ховалася вона за дошками під накриттям. А потім так само раптово, як з’явилась, так і зникла.

Я відчув її запах, як сліпий полковник в фільмі з Аль Пачіно      

Пригадую курйозний випадок. Смішний, до сліз… Коли нас вивели в тил, я їхав у маршрутці, здається, в Краматорську. Ото сиджу в автобусі і чую запах, не такий, що на війні щодня, а  щось нове. Я аж прозрів. В зоні бойових дій кожен новий запах, це пересторога. А тут  я, як  той сліпий  полковник з фільму "Запах  жінки", відчув запах вимитого волосся і  зрозумів, що поруч вона. Та пасажирка  щось відчула і  так глянула,  що мені аж  незручно стало. І тут я зрозумів, що повертаюся в цивільне життя, про яке за три роки майже встиг забути. Майже здичавів. Щоправда, інколи нам догоджали домашнім волонтери. Ми дуже цінували ті вив’язані домашні шкарпетки і светри, проникнуті теплом людських рук. Воно зігрівало по особливому".

Після повернення з зони бойових дій у 2017 році полковник Збройних сил України без особливих зусиль повернувся до цивільного життя. "Навесні цього року, коли побачив на сайті ветеранів та учасників АТО оголошення, що Держмитслужба  залучає до роботи  в митних органах ветеранів АТО/ООС, відразу збагнув, що це моє. Кваліфікаційні вимоги мені підходили, також цікавили новий досвід та можливості. Впродовж двох місяців проходив онлайн-навчання, успішно склав тестування та подав документи для участі в конкурсі на державну службу. Зараз працюю за контрактом державним інспектором відділу митного оформлення №1 митного поста "Львів-аеропорт". Загалом, все складається непогано. Чудовий колектив, колеги підтримують, дають поради. Та й робота цікава. Сподіваюся, все складеться якнайкраще, чого і всім бажаю", - додає Володимир.  

Тетяна Сімка

Стежте за найважливішими новинами Львова, регіону, України та світу разом з "Еспресо.Захід"! Підписуйтесь на нашу facebook-сторінку.