Був "диктатором" і мав напружені стосунки з Петлюрою: 85 років тому помер Євген Петрушевич

"Еспресо.Захід" розповість про його життя, складні стосунки з Симоном Петлюрою і роль у злуці українських земель.

Життя Петрушевича до ЗУНР

Євген Петрушевич народився 3 червня 1863 року в місті Буськ на Львівщині. Юнак ріс у родині греко-католицького священника, а далекі предки Петрушевичів за часів Речі Посполитої були білоруськими шляхтичами. 

Початкову освіту Петрушевич здобував удома й у народній школі, після чого продовжив навчання в Академічній гімназії у Львові – єдиному тоді україномовному навчальному закладі в Галичині. Згодом вступив на юридичний факультет Львівського університету, де проявив себе як активний студентський лідер, очолюючи товариство "Академічне братство". У 1891 році Петрушевич здобув ступінь доктора цивільного та церковного права.

Після закінчення навчання Петрушевич працював адвокатом у Львові, а з 1897 року – у Сокалі, де здобув повагу як юрист і активно займався громадською діяльністю: збудував Народний дім, заснував філію "Просвіти", повітову касу ощадності та бурсу "Шкільна поміч". Він також виступав проти москвофільства.

У 1907 році став послом до австрійського парламенту від округу Сокаль-Броди, а з 1910 року – до Галицького сейму. У Відні Петрушевич був лідером Української Парламентської Репрезентації, захищаючи права українців і домагаючись, зокрема, збільшення квоти мандатів у сеймі та створення українського університету у Львові.

Шлях у ЗУНР

Часто Євгена Петрушевича називають президентом Західноукраїнської Народної Республіки, проте такої офіційної посади не існувало. Насправді він очолював Українську Національну Раду – тимчасовий законодавчий орган ЗУНР.

Ще до війни Петрушевич уже був одним із провідних українських політиків Галичини, активно працював депутатом у Державній раді у Відні та в галицькому Сеймі.

Тоді найбільший вплив серед українців краю мав Кость Левицький, який очолював Загальну Українську Раду. Однак під час війни цей орган не зміг ефективно захищати політичні інтереси українців Австрії й з часом припинив існування. 

Керівництво українським рухом перейшло до Української Парламентарної Репрезентації на чолі з Юліаном Романчуком. Невдовзі він передав головування Петрушевичу, який опинився на чільних позиціях у політичному житті Галичини. Саме Репрезентація 18-19 жовтня 1918 року створила у Львові Українську Національну Раду, яку очолив Петрушевич.

19 жовтня 1918 року Українська Національна Рада оголосила про намір об’єднати всі західноукраїнські землі – Східну Галичину, Північну Буковину та Закарпаття – в єдину українську державу.

У ніч на 1 листопада 1918 року українські військові частини взяли під контроль головні пункти Львова, піднявши над ратушею синьо-жовтий прапор. Того ж дня Українська Національна Рада взяла владу у свої руки у Станіславі, Раві-Руській, Коломиї та інших містах Східної Галичини. Австрійська влада у Львові погодилася передати свої повноваження Українській Національній Раді, і так було проголошено Західноукраїнську Народну Республіку.

Молода держава одразу ж стикнулася з військовою загрозою: поляки розпочали війну проти ЗУНР. З початком українсько-польської війни у Східній Галичині військові та селяни вимагали від УНРади негайного об’єднання з Українською Народною Республікою. 

Петрушевич обережно ставився до ідеї Злуки, оскільки не довіряв політикам-наддніпрянцям: вони були значно радикальніші. Та все ж підтримав об’єднання з Українською Народною Республікою, розуміючи, що самотужки вистояти проти Польщі буде складно.

3 січня 1919 року Петрушевич провів у Станиславові (нинішній Івано-Франківськ) засідання уряду, на якому ухвалили договір про об’єднання з УНР. Незабаром делегація ЗУНР відправилась до Києва. Урочисто Акт злуки оголосили 22 січня 1919 року на Софійській площі. 12 березня 1919 року Петрушевича ввели до складу Директорії. 

фото: Вікіпедія

Стосунки з Петлюрою

Взаємини між керівництвом Галичини й УНР, особливо між Петрушевичем і Симоном Петлюрою, були непростими. Дехто вважав, що Петрушевич міг би бути більш гідним лідером об’єднаної України. 29 квітня 1919 року в Рівному генерал Володимир Оскілко виступив проти Петлюри, прагнучи призначити Петрушевича тимчасовим президентом України до скликання установчих зборів. Заколот зазнав поразки, але напруженість між наддніпрянцями та галичанами зросла.

Напруженість у стосунках загострилася ще більше після 9 червня 1919 року. Тоді, коли Галицька армія зазнала важких втрат від польських військ, парламент і уряд ЗУНР на станції Заліщики передали Петрушевичу всю цивільну та військову владу як "уповноваженому диктатору".

Центральне керівництво УНР відреагувало на це дуже різко, і вже 1 липня Петрушевича виключили зі складу Директорії. Однак згодом Галицька армія, відступивши за Збруч, з’єдналася з Армією УНР, і наддніпрянські та західні сили почали спільний наступ на Київ та Одесу.

За оцінкою біографа Петрушевича Олега Павлишина, він ставився до Петлюри дещо зверхньо. Петрушевич мав освіту доктора права та парламентський досвід, тоді як Петлюра не мав вищої освіти. Проте Петлюра мав величезну популярність серед солдатів і широких кіл населення. Галицька армія, під керівництвом Петрушевича, була найбоєздатнішою серед українських військових формувань, а категоричність Петлюри Петрушевич не сприймав.

Петрушевич - диктатор?

9 червня 1919 року УНРада надала Євгену Петрушевичу "повноваження диктатора". Це рішення пояснювали потребою сильної руки, адже після потужного наступу польських військ у керівництві ЗУНР панувала розгубленість як серед військових, так і серед цивільних.

З погляду права цей крок був не зовсім легітимним: ні закони ЗУНР, ні офіційні процедури не передбачали введення диктатури. Крім того, юридичне оформлення рішення викликало сумніви: його підписали троє міністрів уряду, включно з Сидором Голубовичем, а від імені виділу УНРади підпис ставив сам Петрушевич.

Центральне керівництво УНР не визнавало нового статусу Петрушевича. Щоб обмежити вплив диктатора і створити альтернативу його владі, Кабінет Народних Міністрів УНР 4 липня 1919 року заснував спеціальне Міністерство у справах західної області.

Еміграція та боротьба за визнання ЗУНР

Після остаточної окупації Галичини польськими військами влітку 1919 року Петрушевич був змушений емігрувати до Відня, де очолив уряд ЗУНР в екзилі. У 1920–1923 роках він активно займався дипломатичною діяльністю, звертаючись до Паризької мирної конференції та Ліги Націй із вимогою визнати право українців Галичини на самовизначення. У серпні 1920 року він створив Колегію уповноважених диктатора ЗУНР, до складу якої увійшли Степан Витвицький, Кость Левицький та інші діячі.

Уряд ЗУНР в екзилі - колегія уповноважених диктатора у Відні, фото: www.istpravda.com.ua

Петрушевич також підтримував контакти з представниками радянської України, зокрема з Християном Раковським і Юрієм Коцюбинським, сподіваючись на зміну політики щодо українського національного питання. Проте ці сподівання не справдилися через репресії 1930-х років.

Серед головних досягнень Петрушевича в еміграції – насамперед привернення широкої уваги світу до українського питання. Завдяки його зусиллям українське питання неодноразово обговорювали на міжнародному рівні.

У 1923 році, після рішення Ради послів Антанти про включення Галичини до складу Польщі, Петрушевич розпустив урядові структури ЗУНР і переїхав до Берліна, де жив у скруті, отримуючи допомогу від гетьмана Павла Скоропадського.

Євген Петрушевич помер 29 серпня 1940 року в Берліні, залишившись без родини та однодумців. Його єдиний син Антін, за однією з версій, загинув від рук гестапо. У 2002 році прах Петрушевича перепоховали на Личаківському цвинтарі у Львові у каплиці меморіалу воїнів УГА.

Читайте також: День УНРади: як галичани створили власну державу в умовах війни