Садочкове чи домашнє – яке виховання краще для дитини? Блог Лесі Кічури

Мама, на моє зауваження щодо цього, всоте пояснює: "Не було місця". А мені й досі невтямки, що для всіх місце знайшлося і лише мені одній його не вистачило.

Врешті моя особиста біда була не стільки у відсутності садочка, як у колективі дітлахів, котрий прийшов із цього садочку прямісінько у мій клас і тамтешні діти знали одне одного уже роками, вони товаришували та весело забавлялися на перервах, а я нікого з них не знала. До того ж щоразу, коли вчитель щось запитував на уроці і я миттю хотіла підняти руку, то відразу себе спиняла, бо розуміла, що увесь клас цих незнайомих дітей зверне на мене увагу і слухатиме кожнісіньке моє слово. Тому це мене ще довго спиняло висловлювати свою думку і взагалі щось самій запитувати на уроці. Подолати цю боязковість мені вдалося десь наприкінці початкової школи.

Відтак, коли у мене народився первісток, я була певна – місце у садочковій черзі буде для нього заброньовано завчасно. Син пішов до садочка в 2 роки, молодша доня у 2,5. Зараз у мене підростає третій малюк і я вкотре маю чітке переконання, що в садочку у товаристві своїх одноліток йому буде в рази цікавіше, аніж вдома з мамою чи бабусею, котрі ладні з ним вивчити всі віршики та лічилочки, але ж саме вдома він буде позбавлений оточення і перших навиків самостійності. До слова, обох моїх старших діток зав’язувати шнурівки, вдягати та змінювати одяг таки навчили у садочку, бо так робили інші діти, а копіювати дії інших – то дуже важлива складова для розвитку малечі.

Мало того, мої діти з такою приємністю згадують садочкові роки, що я з висоти своїх чотирьох десятків років вкотре заздрю їм, адже сама цього була позбавлена. Сині досі жартує: "Мамо, у садочку завжди були такі смачні котлети, ти вдома таких не готуєш!", а донька й собі перебиває: "Котлети-котлетами, а пам’ятаєш тамтешню сирну запіканку, її поливали смачнючим рожевим сиропом (він же густенький кисіль із пакетика)".

Загалом ви зрозуміли – мої дітки були в захопленні від садка. Хоча син звикав десь із місяць, доня – максимум тиждень. Мама (себто я), необтяжена двома дітлахами, пурхала немов метелик від справи до справи, від зустрічі до зустрічі і встигала залагодити десятки планів щоденно, тож на вечір, скучивши за дітьми, ладна була перечитати для малечі всю бібліотеку задля солодкого сну.

Написати цей пост мене спонукала нещодавня зустріч зі знайомою. Ми випадково зустрілися на дитячому майданчику з дітьми. Властиво вона була переконана, що нинішні садки, а ще в умовах воєнного часу – то найгірше, що можна побажати своїй дитині. Їжа така собі (на її думку), догляду ніякого, режим дня нікудишній, а те, чого навчать інші діти її неповторне чадо, доведеться викорінювати з дитини ще у шкільні роки. Я просто змовчала на її довгу тираду, бо не звикла нікого переконувати.

Цікаво, що для вас було головним чинником, аби віддати дитину до садочка? Мати змогу повернутися на роботу, мати вільні години для дому та ведення господарства, дозвілля дитини в оточенні однолітків, садочковий режим та навчальні програми дошкільнят? Чи мали ви якісь страхи перед цим (дитина плакатиме, буде часто хворіти, не вмітиме бавитися з іншими дітьми, її ображатимуть)? Який вік вважаєте найкращим для того, щоб віддати дитину до садка?

Як мама трьох малюків, буду вам дуже вдячна вам за досвід та думки з цього приводу!

Про авторку. Леся Кічура – українська казкарка, письменниця, кандидатка наук з соціальних комунікацій, провідна редакторка Національного драматичного театру ім. Марії Заньковецької.

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.

Стежте за найважливішими новинами Львова, регіону, України та світу разом з "Еспресо.Захід"! Підписуйтесь на нашу facebook-сторінку та телеграм-канал.