"Разом з братами допомагаємо українським воїнам", - фінська диригентка і волонтерка Даля Стасевська

Про волонтерську діяльність жінка розповіла у програмі "Війна і волонтери" журналістці "Еспресо.Захід". 

Далю, розкажіть, будь ласка, як у вас виникла ідея допомагати українським воїнам?

Коли Росія розпочала війну з Україною, ми з братами зрозуміли, що потрібно допомагати Україні. Ми почали співпрацювати з українським товариством у Фінляндії й збирати кошти разом. Напередодні зими була думка, як передати тепло нашим воїнам на фронт. Ми вирішили скористатися нашою фінською традицією, а саме зв'язати вовняні шкарпетки. У кожній фінській родині хтось в'яже вовняні шкарпетки. Тож я запросила мешканців міста Лахті. У місцевій газеті написала невеличку статтю, попросила, щоб за тиждень місцеві зв'язали вовняні шкарпетки, хто скільки може. І після однієї моєї публікації народ почав приходити з вовняними шкарпетками. Я думала, може назбираємо тисячу, але люди постійно йшли й врешті решт вдалося зібрати двадцяти тисяч шкарпеток. Я змогла цього разу привезти половину, тому що їх дуже багато. Але також ми купили машину, яку залишили для воїнів, теплу спідню білизну, тепловізор та взуття. Кожного разу ми питаємо, що потрібно, збираємо кошти та купуємо, виходячи з наших можливостей. Потім самі привозимо або знаходимо волонтерів у Фінляндії, які можуть доставити в Україну. Ця машина, на якій я приїхала, вже п'ята. 

Фінські родини з великим ентузіазмом підійшли до справи. Тому що немає однакових шкарпеток. Але чому саме шкарпетки? 

Я б хотіла і светри привезти й ще багато іншого. Але шкарпетки забирають мало місця і їх можна зв'язати дуже швидко. Можна зв'язати дві пари за годинку. Я знала, що тиждень вистачить, щоб зв'язати шкарпетки і я зможу якомога більше їх сюди привезти. З іншого боку, у Фінляндії без вовняних шкарпеток ніхто не може: ми їх носимо влітку з сандалями й узимку. Такий подарунок хотіли українцям зробити. 

Тобто у вашій країні в'язання шкарпеток має символічне значення?

Я завжди кажу, в Україні є вишиванки, у нас є вовняні шкарпетки. Це можна порівняти. Це наша традиція. Без вовняних шкарпеток не обходиться у жодній фінській родині. 

Але я б ще тут провела паралелі, тому що, коли була фінська війна у 1939 році, фінські жінки зі шкарпетками відправляли своїх синів та чоловіків на війну. Можливо так фіни виявляють солідарність з українцями? Як би ви пояснили цей факт?

Фіни самі добре пам'ятають, коли Фінляндія воювала з Росією. Тож, коли я попросила зв'язати вовняні шкарпетки, всі настільки відчули подібність ситуації, коли ми теж колись в'язали на фронт вовняні шкарпетки. І це потрібно. Там ще багато жінок сказали, якщо потрібно, ми можемо цілу зиму в'язати. Я знаю, що багато людей їздять з допомогою в Україну, хтось читає постійно і допомагає, коли поширює інформацію. Щоб люди не забували. І, наприклад, тепер у нас в пресі дуже багато пишуть, що ціни на електрику піднялися всюди, а фіни постійно нагадують, мовляв, будь ласка, люди, нам просто треба пережити цей час

Абсолютно вірно. У Фінляндії неймовірно вболівають за Україну всім серцем і душею. Вони з жахіттям дивляться на все, що Україна проходить. Фіни самі добре пам'ятають, коли Фінляндія воювала з Росією. Тож, коли я попросила зв'язати вовняні шкарпетки, всі настільки відчули подібність ситуації, коли ми теж колись в'язали на фронт вовняні шкарпетки. І це потрібно. Там ще багато жінок сказали, якщо потрібно, ми можемо цілу зиму в'язати. Я знаю, що багато людей їздять з допомогою в Україну, хтось читає постійно і допомагає, коли поширює інформацію. Щоб люди не забували. І, наприклад, тепер у нас в пресі дуже багато пишуть, що ціни на електрику піднялися всюди, а фіни постійно нагадують, мовляв, будь ласка, люди, нам просто треба пережити цей час. Адже наші проблеми порівняно з тим, що робиться в Україні, – ні про що. Найважливіше, щоб Україна перемогла. 

Звісно, така підтримка дуже важлива для українців. А ще розкажіть про себе. Звідки у Вас така прекрасна українська мова, чому Ви вирішили так потужно допомагати Україні?

Я дочка емігранта. Мій батько – киянин, але він емігрував з України, коли йому було 18 років. Я вважаю себе фінкою з українським серцем. Наша бабуся – теж українка, жила з нами і їй було дуже важливо підтримувати нашу українську культуру і передати її дітям. Тобто мені та моїм двом братам. Там, де я виросла, взагалі українців не було. Ми були у такому вакуумі. Але зараз я дуже вдячна, що батько і бабуся знайшли силу і щодня змушували читати, писати, вивчати вірші та українські пісні. Вони не тільки пробували передати нам мову, але й любов до України та української культури. Ми вперше приїхали в Україну тільки у 1999 році. Тоді почали знайомитися в Україні з українською культурою, а до того все було на словах. А зараз я знайшла музичну родину у Львові й маю надію, що буду приїжджати сюди частіше, ніж раз на п'ять років. 

Ви постійно кажете "нас". Я знаю, що у вас ще є двоє братів, котрі теж роблять свій вклад в українську перемогу. Розкажіть про них, що вони роблять?

Один з молодших братів – Лукас почав вчитися на режисера і переїхав восени до Києва. Війна була дуже несподівана для всіх нас і він вирішив залишитися тут. У Лукаса прийшла думка, щоб збирати кошти та привозити на фронт все, що потрібно. Він дуже важливий для нас, бо зробив усі контакти в Україні з якими ми співпрацюємо. А ми з другим братом Юстасом у Фінляндії збираємо кошти, купуємо все і висилаємо автівки в Україну. 

Але ваш брат ще грав на музичних інструментах у звільнених містах. Він чи не перший заїжджав туди й таким чином підтримував місцевих, котрі пережили окупацію…

Так, у нього така гарна думка була, коли Росія пробує знищити нашу культуру, дуже важливо йти у ці руїни й грати музику. І показати, що так довго, як Україна й українці є, ми незламні, з нами є наша культура. І, може, в ці моменти також, у цьому жаху, коли все зруйновано, просто не достатньо слів. У той момент якраз нам треба взяти наш інструмент. Тому дуже важливо, що Лукас їздить по цих руїнах і грає. І дає таке перше зерно – музику, з чого може знову вирости щось красиве, коли ми це все збудуємо наново. 

Мій батько – киянин, але він емігрував з України, коли йому було 18 років. Я вважаю себе фінкою з українським серцем. Наша бабуся – теж українка, жила з нами і їй було дуже важливо підтримувати нашу українську культуру і передати її дітям. Тобто мені та моїм двом братам. Там, де я виросла, взагалі українців не було. Ми були у такому вакуумі. Але зараз я дуже вдячна, що батько і бабуся знайшли силу і щодня змушували читати, писати, вивчати вірші та українські пісні

Розкажіть, що ще привезли цього разу для військових? Я знаю, є дещо унікальне для них…

Привезли трохи техніки. Також дрони, комп'ютерні таблетки, тепловізори, ліхтарики, спідню білизну для військових, вона спеціальна вовняна, спальні мішки різного виду. Вони в нас двох типів. Такі, у яких можна спати до мінус 30 градусів. А другі – я їх називаю спальні мішки для пінгвінів. Спеціально для вартування на одному місці довгий час. Він витримує до мінус 15 – 20 градусів. З ним можна ходити й оперувати руками. Ми знайшли у Фінляндії хороший магазин, де викуповують старе обладнання від різних армій світу. Тож ми весь час слідкуємо, що приходить на продаж і, якщо з цього могла б бути якась користь, — одразу викуповуємо. 

Завтра читайте наступну частину інтерв'ю з Далею Стасевською на Еспресо.Захід