Писанка – це симфонія ліній, кольору, розміру. Все має грати, – Віра Манько

Про писанкарство, давні та сучасні взори, композицію, вибір яйця, природні та штучні барвники й багато інших цікавих моментів поговорила із пані Вірою журналістка "Еспресо.Захід" прямісінько перед початком майстер-класу у Майстерні Магди Дзвін.

Пані Віра приготувала для учасниць книжки та каталоги із різноманітними взорами, принесла й живі приклади писанок, а також увесь необхідний інструмент і самі яйця. Кожна творитиме свою особливу писанку, проте важливо дотримуватись і певних традицій. Але спершу маємо час на розмову.

Давня писанка має свою символіку, свої орнаменти та значення, а як щодо додавання сучасних знаків? Зараз починають додавати військову символіку, писати на них тризуби та інші знаки, чи відносимо ми ці зразки також до писанок, чи це все ж щось інше вже?

В.М. Розумієте, писанка – це є конкретно визначений предмет, який брав участь у святкуванні весняному і Великодньому. Колись раніше у дохристиянські часи це було святкування приходу весни, а потім ці всі традиції, які були тисячолітніми і які не можна було відкинути, християнська церква адаптувала і вони плавно переросли у святкування Великодня та воскресіння Христового. Відповідно, ті всі знаки, які були дохристиянські, вони так і залишилися. І всі вони щось для тих давніх українців символізували. Це теж була своєрідна молитва, молитва про добро, молитва про плідність, про добрий врожай, про те, щоб тварини сільські плодилися і давали прибуток, здоров’я, материнство. Вони зображали їх на писанках і тим самим ніби освячували яйце. Те, що зараз з’являється, воно має право на життя, але я б не казала називати це писанкою. Бо це є своєрідне оздоблення поверхні яйця, адже яйце є предметом, який оздоблюють. Ці знаки, які зараз пишуться, то добре, коли пишуть тризуб, а буває таке, що це просто може бути якийсь декупаж, буває фарбують у якісь такі кольори, які може й не поєднувані, пишуть чи вирізьблюють Бог зна що. Це вже похідні речі, які мало належать до писанкарства.

Пані Віра переконана, для того, аби могти творити щось нове, додавати своє бачення, передовсім потрібно мати базові знання, пройти школу народної писанки:

Наприклад, композитор для того, щоб написати свою симфонію, бо писанка – це симфонія, симфонія ліній, симфонія кольору, симфонія розмірів, все має грати, тоді воно гарне. Якщо ж що-небудь якось наліпити, можуть бути не ті пропорції, не те. Композитор, щоб створити свої ноти, вчиться спочатку у музичній школі, тоді вступає до консерваторії, щоб вміти створити композицію. Чи художник, який вчиться, він мусить здати композицію, мусить вміти скомпонувати щось, тільки маючи ті знання, він вже може творити своє, але вже тоді в традиції, якісно і гарно. 

Майстриня продовжує: Кожна писанка зрештою твориться з любов’ю. Не маючи доброго настрою, не маючи внутрішнього спокою, якого бажання добра, писанки не напишеш. Колись жінки для того, щоб написати писанку вмивалися, молилися, заспокоювали всі погані думки всередині. Я знаю по собі, коли в мене поганий настрій, коли тривога на душі, я не можу зосередитись і та писанка мені або падає, або розіб’ється, або взагалі не виходить. Знаючи вже багато таких випадків, я у такі моменти просто не беруся щось писати. А колись людина думала, що навіть як із поганим настроєм писатиме, то ця писанка може принести нещастя тому, кому вона призначена на подарунок. І тому старалися тільки з добрими думками братися за роботу. І писанка, як така, завжди була на сирому яйці, бажано заплідненому, і вона призначалася виключно для подарунків, для свячення і для подарунків. А вже крашанка, пофарбоване в один колір яйце, призначалася для споживання, для забав. Ними діти бавилися коло церкви, цоканками, спускали з гори, котре швидше прилетить до мети, різні були забаву. Це були да таких яйця, кожне з яких мало свою місію.

Читайте також: Священник з Волині розповів про життя в окупації на Запоріжжі: "Думали, що я ховав зброю у храмі"

Якщо дарувати писанку, то чи має значення, повна вона чи порожня. Якось читала, що начебто не можна дарувати саме порожні? Чи то таки вже забобони?

В.М. Можна дарувати і видуту писанку, і повну. Тільки єдине, що святити все ж таки треба повне яйце, не порожнє. Приготувати собі кілька писанок на повному яйці і йти їх святити. А подарувати як сувенір можна й порожнє. Колись раніше, як, наприклад залишалися після свят писанки, їх просто видували, нанизували на шнурочки й вішали під образами. Вони мали назву гердани. Я особисто таке бачила. Їздила колись купувати сорочки у Тернопільську область в Мельницю-Подільську, і в одній з хат біля Дністра жінка пішла шукати за сорочками, в тій хаті вже ніхто не жив, але все старе збереглося. І от я побачила образи, а під ними два отаких разки писанок. Тобто ніхто не боявся того порожнього яйця в хаті. Ще хіба десь у давні часи люди думали, що у те порожнє яйце можуть зайти біси, але ми вже християни, ми із розумінням відносимося вже і до тих знаків, вони нічого поганого людині не принесуть. Ми розуміємо, що суть в чомусь іншому є. Але завдяки тому, що це мистецтво було дуже консервативним і в уявленні людей було, що не можна нічого міняти. От як бабця писала, так донька її, і онучка – не можна було нічого поміняти, бо то як молитва була. Завдяки цьому ті писанки з давніми символами дійшли до нас і ми можемо вивчати те людство, їхнє уявлення про світ, релігійні уявлення – якими вони були може тисячу, а може 2-3 тисячі років тому.

А які яйця ви берете для майстер-класів? Пишете на повних чи на порожніх зазвичай?

В.М. Цього разу робимо на порожніх, бо із повними складніше. Хоча, коли я проводжу більші майстер-класи, то використовуємо повні, пишемо на повних.

А от коли людина тільки робить свої перші спроби, ліпше обрати повне чи порожнє?

В.М. Не має значення, нехай спробує на повному, а потім колись можна і на порожньому. Я спочатку писала тільки на повних, потім мені було дуже складно звикнути до порожнього яйця, бо ж то зовсім інакше відчуття у руці. Але я маю вдома колекцію 3500 писанок, то тримати таку кількість повних яєць складно, вони висихають, деякі мають запах. Ну і потім, це також кошти. Як я видую яйце, то потім можу щось із нього приготувати, а з повним вже нічого не зробиш, воно вже побувало у фарбі, якщо почне псуватися, то хіба викинути доведеться. А так, як я зробила порожні, то вони спокійно у мене в колекції зберігаються.

Як тоді їх зберігати, враховуючи момент псування?

В.М. Писанки не зберігали. Писанка писалася виключно на той один рік, на той великодній період. Вони дарувалися, мали різне призначення. Їх несли і на цвинтар, і давали бідним, і до церкви священнику, і хресним. Це був такий взаємообмін писанками, які билися чи псувалися, їх не викидали, а закопували під плодовими деревами. Цілі видували й робили гердани. Хоча були й такі яйця свячені, які стояли роками. У мене є ті, що по 10-15 років стоять, вони повисихали, але не зіпсувалися. Такі зберігали для взірців на наступний рік. А вже наступного року писалися нові. Тобто вік життя писанки був дуже короткий. Це от завдяки тому, що збирачі познаходили ті писанки, вони у фондах зберігаються, тому можемо бачити, які вони є. Звичайно, що ніхто спеціально писанку добру не викидатиме, є у Львові й родини, у яких вони понад 50 років зберігаються. Колись була ще така традиція, що шкаралупки битих писанок і крашанок спускали на воду і вони мали пливти в такі краї, де живуть мудреці рахмани. І от за місяць вони мали припливти до того краю, тоді рахмани знали, що в Україні Великдень і у них утворювалися з тих шкаралупок яйця, вони ними ділилися й так святкували свій рахманський Великдень. У той день, за місяць після Великодня, люди старалися також нічого не робити, бо в їхньому уявленні рахмани святкували свій. Це навіть ще недавно робили.

Як щодо кольористики? Я звернула увагу, що більшість давніх писанок мають дещо приглушені кольори.

В.М. Вони фарбовані натуральними барвниками, не можна сказати, що вони приглушені, вони скорше натуральні, ці поєднання. Коли вже прийшла хімія, а ми на майстер-класі фарбуємо хімічними барвниками, то з’явилися дуже яскраві кольори. Але ці яскраві кольори такі, що аж занадто, я стараюся і з хімічними барвниками зберігати ту делікатність кольору, щоб вони не були дуже кричущі. З природніх фарб, наприклад жовтого кольору можна було мати десятки відтінків. З кори дикої яблуні варили жовтило чи інакше яблівку, тоді виходив лимонний жовтий такий. Ромашка давала більш приглушений жовтий. От навіть зараз цвіте форзиція, вона дає дуже гарний жовтий колір, березові сережки, цвіт бузини також. Але до тих природніх барвників треба додавати обов’язково алюмокалієві квасці для того, щоб вони фарбували. Заварювати, тоді відцідити і тоді як сірникова головка додавати. До темних фарб треба додавати залізні квасці або мідний купорос, теж зовсім трошечки. Оранжевий колір – це цибулиння, червоний також, тому що в природі немає рослин, які дають такий гарний червоний колір. І в давніх писанках в принципі червоного не було, або було цибулиння, яке імітувало червоний. Пізніше вже на початку XX століття наші іммігранти з Бразилії почали присилати трісочки червоного дерева, коли їх заварювали, виходи гарний вишневий колір. І цю фарбу називали бразолія. Вона почала з’являтися спочатку в західних областях, особливо у гуцулів, але вони не впроваджували той колір у взір, а він йшов як так звані слези – вишневі плямки такі. Слези існують у багатьох писанках, наприклад центральне й західне Поділля, Гуцульщина. Вони означали зерно, кинуте в землю – могли бути червоні, оранжеві, навіть сині. Згодом їх почали інтерпретували як сльози Божої Матері, яка плакала, коли писала писанки для Ісуса, ті сльози потрапляли на писанку й утворювали такі плямки. А от чорний колір робили з ягід бузини або чорниці. Ну, і ще різниця між хімічними й природніми барвниками в тому, що природніми ти можеш отримати мільйон відтінків, залежно від рослини. Кропива, наприклад, дає зелений, капуста синя – голубий, куркума дає красивий колір.

Читайте також: Без хімії та штучних барвників: як пофарбувати яйця до Великодня

А яким ви барвникам надаєте перевагу?

В.М. Розумієте, зараз по суті всі перейшли на ті хімічні барвники. Є кілька писанкарок, які досліджують природні, спеціально тим займаються. Зокрема, Ірина Михалевич у Кропивницькому, вона проводить і майстер-класи. А також Тетяна Влененко й Любов Ктиторова з Києва, вони навіть видали у Свічадо книжку Фарбуємо писанки природніми барвниками, я була її відповідальним редактором, де вказано як варити й готувати. Але на свячення щороку я стараюсь таки зробити писанки природніми барвниками.  А для колекції вже використовую хімічні, бо пишу писанки у великих кількостях. Бавитися із кольорами, готувати їх – це неймовірно цікаво. Але переді мною стоїть інше завдання: я хочу якнайбільше зафіксувати взорів, взірців писанок, і їх поширити, щоб вони збереглися, щоб були правдиві взірці тих писанок, які прийшли до нас із давнини і які ми мали б пошановувати й передати майбутнім поколінням. Тому мені для цього більше підходять штучні барвники.

Тут такий цікавий момент, а чи можна з природніми барвниками підгадати колір чи він завжди буде сюрпризом?

В.М. Можуть бути сюрпризи, бо ж різні умови. Але якогось неприємного сюрпризу точно не буде однозначно. Але можна отримати несподівані відтінки. Проте писанці це не шкодить абсолютно.

Попри те, що начеб стараються майстрині зберігати традиційні взори, але ж все одно щось додається у кожному поколінні своє?

В.М. Звичайно, що впливи є. Кожна жінка, особливо, якщо мала художнє бачення, талант, вона пробувала якісь варіанти. Навіть хрест, хай його писали один, але можна було додати якісь своєрідні завитки чи заштрихувати, чи кольори. Впливало все навколо. От хтось бачив гарну хустку чи вишивку, і якісь елементи могли додавати. Але найцікавіше, що дуже багато було подібних писанок. Тобто тоді, коли писали писанки, могла бути одна жінка в селі, яка задавала моду. Наприклад, на Гуцульщині була писанка, яка називалася парасочка, бо Парасочка ту писанку придумала і ніхто краще неї не вмів її написати. Потім вже ті, хто відтворював ту писанку, теж називали її парасочкою. Ще писанки всі мали назву, в тому є суть, що вона повторювалась упродовж багатьох років.

А були такі взори, які між собою не поєднувалися, от, наприклад ми знаємо, що є рослинні, геометричні, тваринні?

В.М. Скажімо так, тваринні взори передовсім почали писати гуцули – коні чи олені. Колись давніше не писали конкретну тварину, а якийсь знак, що про тварину нагадував, наприклад курячу лапу, качину, ведмежу лапу чи вовчі зуби. Були такі писанки – обереги від вовчих зубів чи ведмежих. Риби й пташки часто з’являлися на писанка, а вже коні, олені й баранчики – то в основному гуцули придумали й пишуть, а на інших територіях України такого не було.

А що було найбільш притаманне нашій території?

В.М. Уявіть собі, що наша територія Львівщини входить у кілька етнографічних зон. Наприклад, частина – це зона Волині, так звана Галицька Волинь – Сокальщина, Жовківщина, Броди. Там було багато дуже цікавих квіткових орнаментів і ружі, так звані, зорі. Восьмираменні зірки, але вони ніколи не були восьмираменні, а були набагато складніші, їх писали одну в другій, по 16 променів. В основному це було на темному тлі, квіткові на чорному. Багато було з квітками орнаментів і помітні впливи, що жінки переносили ті квіткові орнаменти з навколишнього на писанки.

Ви казали, що жінки раніше сідали писати писанки самі, а як залучали до цього діте? Коли це відбувалося?

В.М. Це не була забава для дітей, це зараз пішла така мода, щоб навчити дитину писати писанку. Воно можливо щось трошечки, якщо взяти 100%, то 5% користі є з того, що от я навчу дитину писати писанку. Якщо старша дитина, тоді так, є вірогідність, що вона продовжуватиме писати, але не коли малі діти. Почнімо з того, що для того, щоб писати писанки, мама мусить розвести фарби, сісти з дитиною і робити кожен крок, бо то є гарячий віск і вогонь на свічці. У жодному разі дитині самій того робити не можна. Якщо ж мама того не робить, а дитина написала в школі, прийшла потішилася, та й забула. І колись це не було дитячою забавою, яйце не було дешевим, ба більше, то серйозна справа була. Тому що воно використовувалось у святкуванні, кожен мусив мати писанку гарно написану у мистецькому плані і з добрими знаками, тому за це відповідали жінки й дівчата. Діти того не робили, вони могли сидіти й дивитися, і вже коли дівчатка ставали трохи старшими, тоді їм давали можливість пробувати й вчитися, вони переймали знання і продовжували.

Чи після початку великої війни ви помітили зростання інтересу до писанкарства? Зростання кількості тих, хто потребує навчитись і пробувати?

В.М. Була велика цікавість, але час під час ковіду все зупинилося, тоді вторгнення. Але зазвичай, роки перед тим, ми писали до Великодня, а тоді майстер-класи припиняли, а минулого року ми писали аж до червня і люди не хотіли розходитись. Це була свого роду терапія від всього того, що відбувалося навколо. Люди хотіли щось вчитися робити гарного. І цього року теж є великий інтерес, бажаючих навіть є набагато більше, ніж ми можемо охопити.

А коли ви пишете свої писанки, чи додаєте щось нове, чи власне передовсім стараєтесь зафіксувати ті давні взори?

В.М. Я пишу тільки суто давні. Це моє завдання, яке я перед собою поставила і з яким працюю багато років вже, для того, щоб видати оці книжки, щоб люди мали правдиві взірці. Ми мусимо зафіксувати і застовбити це мистецтво за нами, це є наше. Тому я творю абсолютно автентичні взірці, аби їх зберегти, фотографую їх і потім буде ще одне видання.

Доки ми закінчуємо свою розмову, всі вже встигають зібратися на майстер-клас, займають місця, готуються, обирають взори, а дехто навіть приносить підготовані за порадами пані Віри свої яйця  – запечені, аби не псувались. Майстриня уважно слухає своїх учениць, щось їм радить та підтримує у перших кроках. Допомагає зі взорами й ідеями, показує цікаві способи писання. Відтворює бажані кольори, але передовсім до того пояснює ази писанкарства. Помітно, з якою великою любов'ю Віра Манько підходить до справи. І передає ту люьов тим, хто приходить творити разом із нею.