Знакові поети та митці про фестиваль "Земля Поетів" у Львові

Журналісти Яна Мацько та Роман Мудрий на FM Галичина зафіксували кілька думок знакових учасників "Землі поетів".

Понад 50 подій на чотирьох локаціях, названих на честь класиків української літератури — "Шевченко", "Франко", "Леся" і "Стус", - зібрали не тільки представників  "красного письменства", але й культурних, громадських діячів, військових, волонтерів, політиків. Словом, тих, хто так чи інакше дотичний до нашої культури, чи захищає її не тільки перед окупантом, але й від викликів, іноді геть несподіваних.

Римма Зюбіна, українська акторка, телеведуча та громадська активістка:

фото: FM Галичина

Чому роботу актора в театрі сьогодні низько оцінюють? Зараз про фінансову винагороду говоримо... 

Вона не тільки сьогодні, вона все життя була низько оцінена. Ще з тих часів, коли я вирішила стати актрисою. Початкова зарплата була 90 рублів. А в інженера була 120. Культура фінансувалася за принципом, що вона не дуже важлива й потрібна.

А зараз - тому що у нас залишилася радянська система оплати.  У нас немає такого, що, приміром, виходить актор, він грає Гамлета, і отримує, умовно, 10 тисяч гривень з цієї вистави. Через два вечори він грає епізодичну роль, і отримує 1000 чи 500.

У Польщі у всіх, приміром, одна база, на рівні 200 доларів. А далі залежить від тих ролей, які ти граєш, від твоєї зайнятості, від твоєї статусності.  Якщо на тебе йде глядач, і ти робиш касу театру, то тобі ще за це йде надбавка.

У нас чому люди борються за звання заслужених і народних артистів України? Є багато серед моїх знайомих тих, хто підтримує мою тезу,  що треба відмовитися від цих звань.  Але у нас немає теж механізму відкликання. Таїсія Повалій, Ані Лорак досі носять звання народних артистів України? У нас їх дають, а забрати їх не можна.

А борються за них тому, що це звання дає надбавку 30% до заробітної плати або до пенсії.  Люди свідомі, сучасні, молоді, прогресивні отримують зараз ці звання, кажуть: «Ну, це ж не мені, це ж мені для пенсії». «Ой, це не мені, це мамі в Сервант поставити оцю відзнаку». 

Я вважаю, що це радянське минуле. Я знаю, як в деяких театрах видаються ці звання. І це достатньо несправедлива історія. Може бути прекрасний актор, але якщо він не дружить з керівництвом театру, то йому за все життя не отримати цього звання.

Галина Крук, поетка, літературознавчиня, перекладачка. Членкиня Асоціації українських письменників та Українського ПЕН:

Кажуть, культура – це зброя. Чи не втомилася культура воювати? 

Навіть якщо втомилася, іншої перспективи не залишається. І працюємо ми, зрештою, в різні часи. Я пригадую 90-і, 2000-і. 

Але в українській культурі ніколи не було легких і дуже сприятливих часів, умов. Завжди треба було з чимось і за щось боротися. Треба було докладати більше зусиль, ніж докладають, наприклад, автори в інших літературах.  І мені завжди про це було шкода, тому що коли б працювати лише винятково над тим, як написати хороший текст, як його придумати, який сюжет цікавий…

В інших літературах цього, як правило, достатньо для того, щоб бути письменником. Ну, є конкуренція, є ринок і всяке таке. 

В українській літературі, на жаль, доводиться постійно працювати ще й в тій сфері, в якій література не мала би бути, але вона є, бо вона береже сенси, вона дає нам можливість зрозуміти нашу ідентичність, вона береже ті речі, які залишаються в сфері культури.

Якщо, наприклад, країна має якісь турбулентні чи важкі часи, екзистенційні злами, то, відповідно, культура тоді бере на себе ці всі функції і перебирає дуже багато таких ролей, які у звичайній літературі відіграє чи держава, чи інші структури. Тож це просто нам так трапилося.

Катерина Калитко, українська письменниця,  лауреатка Шевченківської премії і членкиня українського ПЕН:

фото: FM Галичина

Якщо говорити про культуру пам'яті, що стосується, власне, вашої збірки, на якому рівні вона зараз в Україні і що би могли для неї українці зробити ще?

Ми, як мені здається, намацуємо ще рамки нашої культури пам'яті, якісь етичні, екологічні її форми.

Нам не завжди це вдається.  Бувають дуже химерні форми пам'ятання, що теж можна зрозуміти. Тому що ми всі справді глибоко всередині травми, глибоко всередині болю,  і в кожного своя модель реагування на це. І я не засуджую якісь найхимерніші спроби.

Наприклад? Ну от, ходила Дар'я Гірна, постила буквально днями, як в Стрию якась самвидавна газета, дуже дивні вірші, дуже, скажемо так, ексцентричного автора пам'яті полеглих друкує і іноді навіть зачитує на похованнях полеглих героїв. Як поетка і як людина з певним естетичним бекграундом, я, звісно, це сприймаю як дикість,  але по-людськи я можу це зрозуміти, чому людина намагається це зробити. 

Хоча, вважаю, що наша спільна модель пам'ятання не має набувати таких форм,  її треба мудро модерувати.

Цим повинні займатися все-таки люди з історичною, психологічною освітою, мають бути напрацьовані якісь державні стандарти меморіалізації, пам'ятання. Це велика робота істориків, соціологів, людей культури. 

А що кожен з нас б міг зробити для цієї культури пам'яті?

Пам'ятати своїх полеглих, своїх близьких полеглих, тому що, на жаль, у кожного з нас є друзі, родичі,  хтось, кого забрала ця війна. Говорити про них, бути їхніми голосами, щоб вони звучали,  щоб вони не зникали, щоб жодна із жертв розв'язаної Росією війни не залишилася невидимою, непочутою, не загубилася.

Мар’яна Савка, письменниця, перекладачка, головна редакторка і співзасновниця "Видавництва Старого Лева", громадська діячка, організаторка "Землі Поетів" поділилася своїми враженнями від події:

Чесно кажучи, я могла б говорити годинами про програму фестивалю. Вона дуже насичена - 54 події. І всього лише два дні. Може, треба це все розносити на 3 дні, але для цього треба якось розуміти, як це може уможливити. 

Поговорім про культуру читання в Україні зараз. Як ви її бачите? Чи змінилася? Чи стали українці більше читати? 

Я б сказала, що культура читання, якщо порівнювати з іншими періодами, на високому рівні. Є цілі середовища дуже активних і якісних читачів. Вони часто утворюють блогерські спільноти. Вони читають, діляться думками, організовують читацькі клуби. 

Але все одно залишається багато людей, які байдуже до книжки, і якось треба ще їх залучити до цього. Щоб вони зрозуміли, як багато втрачають в своєму житті.

Література про війну, - вона може бути й для дітей? 

Так, вона часто і є літературою для дітей. У нас є книги, які написані для дітей, які розповідають про події війни. Щось написано на власних досвідах. У мене навіть є книжка для дітей «Залізницею додому». Вона про війну, бо вона про евакуаційний потяг.

Сергій Жадан, письменник та фронтмен гурту "Жадан і Собаки", військовослужбовець бригади "Хартія" Національної гвардії України:

фото: FM Галичина

Ми домовилися з організаторами фестивалю про збір для 13-ї бригади Нацгвардії "Хартія". Це буде збір на гуманітарні проєкти. "Хартія" – це великий організм, велика родина. І крім суто бойових завдань, це ще й багато питань, пов'язаних з реабілітацією наших бійців, з підтримкою їхніх родин і їхніх дітей. Власне, є напрямок роботи з дітьми наших військовослужбовців, до прикладу влітку ми організували великий оздоровчий табір для наших дітей. І продовжимо цю роботу. Я думаю, будемо далі робити це. Власне, на це й збираємо.

На "Землі поетів" презентуватиме свою збірку легендарна Тайра – Юлія Паєвська. Ви дотичні до цієї книги?

Я Юлію дуже люблю, її давно знаю, власне, з початку АТО.  Ми тоді познайомилися в Маріуполі, де вона служила.  І коли ми зустрілися вже після 2022 року, знову почали спілкуватися.Вона сказала, що пише вірші, показала тексти. Мені видалося, що це справді цікаво, що це самодостатня поезія,  що в ній цікавий не лише досвід Юлії безпосередньо,  а що це цікаво для літератури. Я їй запропонував видати збірку. 

Дуже тішуся, що вона погодилася, дуже тішуся, що ця книжка вийшла у видавництві "Меридіан Черновіц", дуже тішуся, що Юля зараз має можливість виступати, їздити, спілкуватися. Я бачу, як на неї реагують читачі, бачу, наскільки важливо те,  що вони її бачать, те, що Юля з нами всіма. Мені здається, це якась дуже хороша і чесна історія.

Микола Княжицький, народний депутат України:

фото: FM Галичина

У Львові нещодавно відбулося засідання Комітету з гуманітарної та інформаційної політики Верховної Ради. Говорили,  як вберегти культуру, культурну спадщину. Подивилися, в якому стані перебуває, наприклад, Наукова бібліотека імені Стефаника, яка містить справжні скарби не лише видавничої справи, а загалом нашої історії. Там бібліотекарі отримують менше, ніж бібліотекарі в районних містечках. Вона підпорядковується Академії наук, тож постійно недофінансовується. 

Були в Державному історичному архіві, який очолює правнучка Стефаника Олеся. Він розташований у монастирі бернардинців, у напіваварійному приміщенні. А там - настільки важливі культурні цінності,  що зберігати їх в таких умовах — просто злочин.

Говорили з директорами львівських музеїв про евакуацію культурних цінностей з територій, які близькими до окупованих, або з тих територій, які можуть постраждати. Маємо безліч прикладів, коли, наприклад, у Маріуполі колишня директорка музею Куїнджі сама віддала російському агресору всі картини й все, що зберігалося в цьому музеї. Маємо приклади, коли понад тисячу українських культурних пам'яток просто було знищено.

І ми якраз обговорювали, як спростити бюрократичні механізми,  і водночас ефективно зберігати наші картини, наші великі культурні цінності,  наші знахідки. Все, що зберігається у наших музеях, і що є цінністю нашої нації.

Це не так просто зробити, бо коли ми вивозимо їх за кордон, там трапляються інші історії. Не завжди й не все можуть повернути. Наприклад, скіфське золото з Криму,  кримські музеї, які тепер під окупантами, не хотіли це повертати Україні. Ми виграли всі суди, хоча вони зараз далі судяться.

Мистецтво в Україні - це справді здобутки європейської культури, і кожна країна під тим чи іншим приводом часто хотіла б залишити скарби у себе. 

До того ж в європейських країнах є практика реституції. Родини, яким колись скарби належали, можуть на них претендувати.  Україна наразі не є в Європейському Союзі, але ці виклики перед нами стоятимуть.

Ростислав Держипільський, народний артист України, директор-художній керівник Івано-Франківського академічного обласного музично-драматичного театру ім. Івана Франка, лауреат Національної премії ім. Шевченка:

фото: FM Галичина

Дуже добре, що зали принаймні у Львові на наших виставах заповнені. Але вони були заповнені й до повномасштабного вторгнення. Квитки купити на вистави нашого театру і в Івано-Франківську, і поза межами, і у Львові, у Києві, було складно. На жаль, через таку біду, яку зараз переживає наша нація, театр став таким потрібним. І не тільки в Івано-Франківську, і не тільки наш.

Але ваші вистави тривають по 2-4 години. Як втримати увагу людей? 

Це відверто складно. Я чесно кажу, що я теж не дуже люблю довгі вистави. Але як у режисера деколи такі виходять… Маю теж особистий досвід, і не тільки в Україні, а й за кордоном. Якщо класна вистава, - от у мене були такі приклади, - дивився 4 години вистави з двома антрактами. Думаю, блін, ще не українською мовою, бо це було за кордоном. Та я через дві години спіймав себе на думці, що я вже повністю там, і вже на четвертій годині я не хотів, щоб вона закінчувалася.

Що ви порадите прочитати українцям, перш ніж іти на вашу виставу? 

Я завжди можу когось забути, тому якщо я з Франківська, спробую ось так чесно, щоб нікого не образити: «Читайте наших». Ви знаєте, що Франківськ - дуже потужне мистецьке місто, у нас є «станіславівський феномен», у нас є чудові письменники, поети. І тому точно, якщо ви йдете на наші вистави, читайте наших земляків. Марія Матіос, це така, знаєте, хресна мама нашого театру. Вона хоч не з Франківська, вона з Буковини, але це її вистави в нашому репертуарі, це родзинки. Ну, і наші письменники-генії, Андрухович, Прохасько, Іздрик… Обов'язково мусите знати всіх станіславівських феноменівців.

Дарія Астаф’єва, співачка, блогерка, волонтерка:

На часі допомагати українській літературі, читати українські поезії, знайомити свою аудиторію з прекрасним.

У мене була завжди мрія озвучувати, ставати голосом прекрасних оповідань, віршів. Так сталося, що я зустріла людину, яка допомагає мені це робити, тому що не все залежить від мене. Я знайшла чудову команду Underbooks, і тепер всі ми рухаємося однією стежкою. 

Це можливість різноманіття, нові майданчики. Тому що дуже для багатьох людей є відмовки: «У мене немає часу читати, я постійно за кермом, я постійно кудись їду, в мене там дітлахи мене відволікають, я на роботі».  Аудіокнижки й поширення взагалі культури у форматі аудіо – це якраз можливість почути, можливість виховувати себе, вчити українську для багатьох, це теж можливість.

Даріє, але ще недавно ви були російськомовною…

Мені кажуть: "Ти так швидко заговорила українською мовою, ти так перевзулася"… Я використовую кожну свою хвилину, виховуючи себе, відточуючи українську мову, свої знання, біографічні напрямки.  Мені це цікаво, і я вважаю це зараз дуже на часі для кожної відомої людини допомагати, підтримувати, зміцнювати позиції нашої культури. Вона неймовірна і кожен, хто в це залучається, це знає.

• Фестиваль "Земля поетів": поет і військовий Сашко Обрій зачитав вірш "Хата"