Галина Пагутяк. Стежка Франка

Ці стежки провадять від місця, де закопана пуповина, у безсмертя. Не перевидана досі в повному обсязі наукова спадщина Івана Франка – не лише ганьба для сучасної України, а й втрачені можливості пізнати реальний світ другої половини ХІХ ст., аби краще зрозуміти Франка-письменника й назавжди позбутись несправедливої оцінки його творчості.

У чому «звинувачують» Івана Франка і класиків нашої літератури? У депресивності, травмуванні психіки школярів. Через що раз у раз зі шкільної програми вилітають знакові твори класиків, а порожнеча заповнюється укрсучлітом, що не дає нічого ні розуму, ні серцю.Тому я хотіла б наголосити на тих моментах, які свідомо чи з причин некомпетентності ігнорують ті, що звикли йти гостинцем, а не власним шляхом.

Сучасники називали Франка Великим Бойком. У бойків завжди була репутація нонконформістів, людей незалежних і воїнів. "Бойко служити нікому не буде", – казали вони про себе. Більшість із них колись мали шляхетство за бойові заслуги, це вони стримували всі орди, що сунули через Карпати до Європи. У кожнім селі ви почуєте легенду про бойків, які, не маючи зброї, котили каміння з вершин гір на ворога.

Це бойки, власне, складали ядро армії УПА, чинили опір сталінізму до початку 1960-х. Це їх найбільше вивезли до Сибіру після Другої світової. Бойки провадили скромне, майже аскетичне життя і не можуть хизуватись ні вишуканою кухнею, ні яскравим декоративним мистецтвом, що так приваблює туристів. Це – етнічна спільнота, яка подарувала світові поетів, письменників, музикантів, художників, духовних пастирів, науковців. І, звичайно,  – воїнів. Товар, який не цінується, бо його і в наш час продати важко. Деякі з них міцно тримались свого коріння, інші розсіялись світами, але не розгубили характерних для свого племені рис вдачі. Бойкині здебільшого вольові, гострі на слово і фактично є главами своїх родин. Старші священники лагідно звертаються до парафіян "Діти мої", вважаючи, що для Бога ми діти, а не раби. Це – умова незвичайної побожності бойків, бо ті звикли укладати угоди зі світом на своїх умовах.

Іван Франко служив громаді, а не сильним світу цього. Його стежка пролягала через ліси і пасовиська пореформенного села, яке отримало свободу і платило за неї потом, злиднями багато років. Небіжка Австрія, яку так люблять вихвалювати деякі сучасні інтелектуали, змусила селян компенсувати втрати землевласників від скасування панщини. Вони виплачували ці збитки 40 років. Час, достатній для того, щоб забути спокуси рабства. Так, у них з’явилась свобода пересування і вони стали ріпниками та емігрантами. Вони спивались, голодували, у них відібрали землю – родинну і громадську. Гола свобода без економічної подушки деморалізує. Виживають тільки гідні люди, борці й альтруїсти, які, не маючи впливу на владу, закасують рукави і починають працювати в ім’я кращого майбутнього.

Священники, вчителі, адвокати, лікарі, підприємці. Так народжується нація. З малих стежок, які зрештою сходяться докупи і формують твердий шлях для цієї нації. Так бойки, гуцули, лемки, волиняни, подоляки стають українцями. І будуть ними доти, доки не забуватимуть, якого вони роду і племені. Як ніколи не забував Іван Франко.