Не заздрю російським жінкам, до яких повернуться ці тварюки-ґвалтівники, – психолог, яка надає допомогу зґвалтованим українкам

За даними ГО "Українська Медична Місія", від початку повномасштабного вторгнення РФ в Україну зафіксовано понад 3000 випадків зґвалтувань українських жінок російськими солдатами. Ця цифра, на думку українських і міжнародних правозахисників, насправді є значно більшою, адже чимало жертв побоялися чи посоромилися заявити про факт наруги над ними. А дехто цього вже й не зможе зробити, бо загарбники не обмежились тим, що поглумились над тілом. Вони ще й позбавили цих людей життя. 

Психолог, ЕОТ-терапевтка Катерина Гуріна (на фото) і сама колись стала жертвою агресивного нападу. Про це вона розповіла в розмові з журналісткою "Еспресо.Захід".

Незнайомець посеред білого дня в місті накинувся на пані Катерину з ножем. Пережитий травмуючий досвід психолог називає своїм "інструментом": "Це дуже допомагає мені як фахівцю, бо знаю проблему зсередини: як почувається при цьому людина і як почуватиметься згодом, скільки часу їй може знадобитися, щоб пропрацювати отриманий травматичний досвід, і з яких етапів цей процес буде складатися". 

"Зараз усі ми переживаємо колективну травму, – констатує пані психолог. – Війна актуалізує травматичний досвід у всіх без винятку людей – у кого який коли був, без огляду на давність: чи це трапилося 10 років тому, чи в ранньому дитинстві. Всі епізоди психологічного та фізичного насильства спливають у нашій пам'яті. Перебуваючи в "гарячому" інформаційному полі, слухаючи-переглядаючи новини про випадки убивств, катувань, зґвалтувань, люди підсвідомо переносять це на себе, сприймають як таке, що може відбутися з ними особисто. І якщо здорова людина дуже важко все це переживає, то що говорити про людину, в якої є травматичний досвід? У такої все помножується на 10. Плюс помножується на досвід поколінь – у кого хтось із родини пережив Голодомор, геноцид, окупацію чи депортацію під час Другої світової війни. Ця родова травма також дуже тисне на людей".

Народи Європи також мають цю травму? Поляки, наприклад, дуже бояться, що почнеться третя світова війна.

Як не дивно, європейці зараз відчувають те саме, що й ми. У них також була війна. На Балканах, наприклад. Тому вони нам і допомагають, хто чим може. Тому так тепло зустрічають наших біженців. Я зараз є свідком цього, бо ми з дітьми – вимушені переселенці. У багатьох з них теж був якийсь досвід – особистий, родинний, з часів Другої світової. Це все зараз актуалізуються і люди так само дуже переживають. Є у них і панічні атаки, і страхи, і безсоння. У багатьох людей. Це масове явище.

У країнах, які приймають наших біженців, медичному персоналу рекомендують трактувати кожну українку, яка втікає від війни, як потенційну жертву зґвалтування. Як ми (не лікарі і не психологи) можемо запідозрити, що жінка зазнала сексуальної наруги?

Це завдання медиків (лікаря або судмедексперта) – встановити факт насилля і ступінь пошкоджень. Але дійсно, є деякі ознаки, за якими ми можемо припустити, що людина зазнала сексуального насилля. Вона стає замкнутою, може жахатися голосних звуків чи силуетів людей (переважно так поводяться діти), не йти на контакт або, навпаки, поводитися надто збуджено, багато говорити. Тобто ми зауважуємо, що поведінка людини є нетиповою, нерідко – агресивно. Жінки, дівчата переважно замикаються у собі. У них немає сил говорити про те, що з ними сталося. 

Якщо людина в перші години або хоча б у перші дні не отримала підтримки від близьких, то, швидше за все, ми будемо мати справу з посттравматичним стресовим розладом. Людина не відразу усвідомлює масштабу того, що з нею відбулося. Вважає, що те, що відбулося, відбулося не з нею або може не пам'ятати деяких моментів чи не може зв'язати окремі події у часі. Може почуватися винною у тому, що сталося. 

Чого потребують жертви зґвалтувань і чого точно не потребують? Яку адекватну допомогу можемо їм надати?

Дуже важливий момент, якщо ми маємо справу зі зґвалтуванням, –дати людині відчуття безпеки: що з вами в цей момент, у цьому оточенні вона може почуватися безпечно. Потрібно подивитися їй у вічі і сказати: "Я тебе чую. Я тобі вірю. Я з тобою". Ця кризова інтервенція має бути відразу. Загорнути людину в теплий плед, щоб вона відчула межі свого тіла, фізично відчула тепло. Далі треба всіляко демонструвати повагу до людини, піклуватися про неї. І починати надавати таку допомогу необхідно вже в перші години. 

Як правило, у жінок й так є підсвідоме відчуття провини:"Якби я туди не пішла, якби поводилася інакше, цього, мабуть, зі мною не трапилося б. Я якось своїми діями, тим, що взагалі існую, спровокувала насильника". Але це – повна нісенітниця! Не може бути так, що жертва спровокувала насильника. Завжди винен той, хто напав, хто зґвалтував. У жодному разі не жінка – як би вона не була одягнута чи як би провокативно не поводилася

Багато дівчат тримають пережите у собі, бо почуваються брудними (ось чому їхнім першим бажанням є помитися), зіпсованими, людьми другого сорту, неякісними. Така травма як зґвалтування руйнує не тільки фізичні межі, а й відчуття власної ідентичності, цінності, жіночої гідності. Ці відчуття потрібно буде відновлювати, а на це потрібен час. Однак перша допомога така: відновити людині відчуття безпеки. Негайно ж! Демонструвати повагу й у жодному разі не випитувати подробиць. От цього точно не треба робити. Якщо людина сама хоче виговоритися – це добре. Скажіть: "Я дуже вдячний, що ти мені про це розповідаєш. Це дуже важливо для мене. Я дуже тобі співчуваю". Не обов'язково, що це мусить говорити кризовий психолог, бо кризових психологів на всіх не вистачить. Такі слова можуть прозвучати від лікаря або когось з оточення. Але це дуже важливо зробити, щоб людина не відчувала осуду і не зазнавала звинувачень, що вона могла це якось спровокувати. 

Як правило, у жінок й так є підсвідоме відчуття провини:"Якби я туди не пішла, якби поводилася інакше, цього, мабуть, зі мною не трапилося б. Я якось своїми діями, тим, що взагалі існую, спровокувала насильника". Але це повна нісенітниця! Не може бути так, що жертва спровокувала насильника. Завжди винен той, хто напав, хто зґвалтував. У жодному разі не жінка – як би вона не була одягнута чи як би провокативно не поводилася.

Чи можете ви сказати як психолог: є різниця, чи була жінка зґвалтована одним чоловіком, чи групою чоловіків, і чи є різниця, коли це відбулося – в мирний або воєнний час? Травма залежно від цього буде більшою чи меншою? Чи, можливо, її масштаб залежить від інших факторів? Наприклад, жінка вже раніше зазнавала такого травмуючого досвіду?

Немає різниці, одним патроном тобі прострелили голову чи кількома. Тебе застрелили. Все. Це однаково сильна травма, незважаючи на кількість її учасників. 

Але дуже важливим є й суб'єктивне сприйняття. Здобутий травматичний досвід може вилитись як у посттравматичний стресовий розлад, так і в панічні атаки. У що завгодно, якщо особистий простір людини був порушений. Якщо навіть не відбулося безпосередньо статевого акту (не вийшло у нападника, бо жертва чинила сильний спротив), але це був напад. Це також є зазіханням на безпеку і тому людина може втрачати відчуття безпеки, відчуття свого права на життя. 

Масштаб травми залежить зокрема й від реакції оточуючих та від того, наскільки швидко людина отримала допомогу, відчула підтримку оточення чи, навпаки, почула звинувачення на свою адресу. Якщо зґвалтована жінка в дитинстві чи підлітковому віці зазнавала епізодів домашнього насильства і не пропрацювала раніше цієї травми, то наслідки будуть жахливими. Аж до ізоляції частин особистості, деперсоналізації тощо. Посттравматичний стресовий розлад там точно буде.

Чи є різниця, як переживають зґвалтування неповнолітні?

Неважливо, хто є постраждалим, дитина чи дорослий, алгоритм допомоги, яку ми повинні надати, є однаковим. 

Першим завданням дитячого кризового психолога є надати дитині відчуття безпеки, відчуття меж власного тіла: загорнути у плед, сказати "я з тобою, все гаразд, ти захищений". Дуже важливо, щоб дитина згодом розповіла (якщо вона зможе це зробити), як саме вона сприйняла те, що з нею відбулося. Але оскільки у дітей ще не достатньо вербальних засобів, щоб описати пережите, корисним було б використати арт-терапевтичні засоби: пісочну арт-терапію, анімацію, гру у ляльки, танці. 

Далі протягом року (щонайменше) треба обов'язково відстежувати, що з дитиною відбувається: як вона поводиться, як іде на контакт з іншими людьми, як спілкується зі своїми однолітками та з дорослими. Задіяними у цьому має бути багато людей: родичі, близькі, всі ті, хто піклується про дитину. За відсутності адекватної корекції наслідки пережитого можуть проявлятися дуже по-різному: замкнутістю, відставанням у фізичному чи розумовому розвитку, загальмованістю або, навпаки, агресією, нетиповою сексуальною поведінкою. Може бути все, що завгодно, але все можна вчасно скоригувати за допомогою засобів арттерапії. У грі, психодрамі дитина може висловити навіть те, чого вона не усвідомлює. 

Посолка Великої Британії в Україні Мелінда Сімменс повідомляла, що масові зґвалтування, вчинені російськими окупантами, є "навмисним актом підкорення" українців. Очевидно, що це не було волевиявленням окремих солдатів. Така вказівка мала надійти від вищого керівництва. Чи справді зґвалтування жінки (особливо у присутні чоловіка, дітей, батьків) є з боку загарбників не тільки задоволенням їхніх садистських потреб, а й елементом пригноблення народу?

Якщо людина вже почала нападати і ґвалтувати, то є велика ймовірність того, що вона вже не зупиниться. Тому я не заздрю тим російським жінкам, до яких повернуться ці тварюки. Хай зустрічають. Їх напевно буде чекати те саме, бо коли ґвальтувальник отримує дозу адреналіну, він може підсісти на це як на наркотик. Якщо людина схильна до насильства, все, це затягує

Я не є військовим психологом, аби щось фахове з цього приводу сказати. Але. Якщо людина вже почала нападати і ґвалтувати, то є велика ймовірність того, що вона вже не зупиниться. Тому я не заздрю тим російським жінкам, до яких повернуться ці тварюки. Хай зустрічають. Їх напевно буде чекати те саме, бо коли ґвалтувальник отримує дозу адреналіну, він може підсісти на це, як на наркотик. Якщо людина схильна до насильства – все, це затягує.

Як часто у зґвалтованих жінок виникають суїцидальні думки? Чим можна якось допомогти жінці, аби вона не зважилася на такий крок?

Якщо жінка відчуває підтримку та повагу (передусім від найближчого оточення), швидше за все, вона не скоїть самогубства.

У кого виникають суїцидальні думки? У тих жертв фізичного або емоційного насильства, які не мають з ким поділитися пережитим і змушені носити весь цей жах у собі. Згодом у жінки виникає відчуття провини за те, що відбулося. Тому дуже важливо казати: "Ти не винна". Бо відчуття провини, так само як і відчуття втрати своєї людської, жіночої гідності та суспільний осуд можуть призвести до того, що жінка спробує накласти на себе руки. Ні для кого не є секретом, що ставлення до того, що відбулося з жертвою, може бути різним. Але не зараз! Зараз це навіть не обговорюється. 

Якщо людина отримує допомогу і підтримку, то, швидше за все, вона впорається. Справиться, переживе і фахівці їй у цьому допоможуть. Руйнівної травми в неї не буде. 

Чи можливо прийняти те, що трапилося? Якось із цим примиритися?

Можна. Наша психіка має дуже багато ресурсів для цього, і є дуже багато технік. Кожна психологічна школа має свої інструменти, вправи для того, щоб допомогти людині справитися, опрацювати цей досвід. Але на це потрібен час. Деяким людям на те, щоб відновити відчуття власної цінності, гідності, зібрати себе докупи та почати жити нормальним життям, не реагувати болісно, потрібно два місяці, а деяким – рік чи навіть два. Це все дуже індивідуально. Однак працювати треба багато: у групах чи самостійно з фахівцем, бо само по собі воно не проходить. Травма залишається, болить і при кожному спогаді емоції підійматимуться, заважаючи нормальному функціонуванню. 

Цілком забути пережите неможливо. Але природа людини така, що ми відновлюємося. Наша психіка має дуже потужні ресурси для цього: як зовнішні (люди, організації, допомога фахівців), так і внутрішні (передусім ціль життя). Людина, яка має ціль, яка знає, для чого живе, їй значно легше відновитися. Це сказала не я, а Віктор Франкл – відомий австрійський психолог, який пройшов через концтабір, засновник нового напрямку в екзистенційній психології – логотерапії (зцілення сенсом). Він вижив, бо мав ціль і вижили його сусіди по концтабору, з якими він практикував цей метод. Якщо людина віднайде свій сенс життя, то зможе вижити навіть у такому жахливому місці як Освенцим, де фашисти ставили перед собою задачу знищити особистість людини, звести її до нуля, перетворивши на біоробота чи якусь тварину. 

Сьогодні ми також можемо опиратися на досвід Франкла, але є й багато інших методів, які добре працюють: тілесно-орієнтованої чи емоційно-образної терапії, який дозволяє дуже обережно, акуратно проробити цей травматичний досвід, висловити свої емоції та підсвідомі страхи, пройти певні етапи, адаптуватися і повернутися до нормального життя. Кожен із нас несе у собі багатий потенціал і дуже багато сили. Задача фахівців – цей потенціал розкрити та запустити механізми самозцілення. Ми не можемо викреслити цей травматичний досвід, але мене, наприклад, він уже не турбує, не болить, а, навпаки, допомагає. У мене дуже класна родина – коханий чоловік, троє діточок. У мене нормальний секс (всміхається). Я живу абсолютно повноцінним життям. Напад, якого я зазнала, допоміг мені чітко розкласти по поличках, що у моєму житті головне, заради чого жити варто, а заради чого – ні. Все життя попливло перед очима. 

Після будь-якої найстрашнішої події у житті, навіть після втрати дитини наша психіка має ресурс, щоб відновитися. Але це відбудеться швидше й лагідніше, якщо ми скористаємося допомогою фахівців. Треба працювати зі собою, бо людина не може сама себе зцілити від такої травми. Це неможливо. Це як хірургу оперувати самого себе. Повинна надійти допомога ззовні

Наслідки цього, звісно були: і посттравматичний стресовий розлад, і панічні атаки, які "накривали" мене приблизно півроку. Попри те, що я отримала підтримку від близьких, попри те, що ніхто мене не засуджував, не казав, що я спровокувала нападника.

Після будь-якої найстрашнішої події у житті, навіть після втрати дитини наша психіка має ресурс, щоб відновитися. Але це відбудеться швидше й лагідніше, якщо ми скористаємося допомогою фахівців. Треба працювати зі собою, бо людина не може сама себе зцілити від такої травми. Це неможливо. Це як хірургу оперувати самого себе. Повинна надійти допомога ззовні

Психологи, які працюють з травмою, кризові психологи знають способи, як допомогти людині спочатку відновити межі свого тіла, потім – відчути свою цінність, гідність та повернути всі ті ресурси, які колись були зруйновані травмою. 

Цей процес дуже індивідуальний. Хтось дійсно буде переживати відчуття провини роками, а у когось це відбудеться швидше і людина зможе знайти себе у допомозі іншим. Чим швидше людина повернеться до якоїсь діяльності, допомоги іншим людям, тим швидше вона відновиться. Але, напевно, потрібна буде якась програма на рівні держави. Я готова брати у ній участь, якщо така буде. 

Зазвичай щоб допомогти жінкам, я ділюся з ними своїм досвідом, але іноді людину достатньо просто вислухати – і вона вже має ресурс, почувається краще. Бо тоді, коли це відбулося, їй навіть нікому було про це розповісти. Не могла сказати батькам, чоловіку, бо почувалася брудною, недостойною, негідною. Це можна виправити однією фразою. Я всім кажу: "Дорогенькі мої дівчата, послухайте, це дуже важливо. У радянські часи було таке поняття, як іконоборство. Пам'ятаєте? Коли святі ікони викидали на смітник, вони у бруді валялися, але віруючі люди їх збирали, відчищали, ставили на почесне місце в домі і вклонялися їм, як святиням, бо ні на мить, ні коли ця ікона була у храмі, ні коли її викинули, забруднили, вона не втратила своєї цінності, своєї святості. Вона як була святою іконою, так нею і залишилася". Людина – це образ Божий. Я кажу жінкам: "Ти також ікона. Ти не можеш стати менш цінною, менш святою від того, що тебе, умовно кажучи, забруднили. Що б не сталося, ти не можеш цього втратити, бо це – твоя сутність. Зовні може відбуватися все, що завгодно. Але у тебе залишається твоя людяність, твоя сутність, твоя гідність, твоя жіноча природа. Ніхто і ніщо не можуть їх знищити. Вони будуть з тобою завжди просто тому, що ти з'явилася на світ, за фактом твого народження". Ось це я й намагаюся донести. Цінність твого життя, що б не відбувалося з тобою. На це ти можеш завжди опиратися. Цього від тебе неможливо відібрати. 

А багато до вас звертаються жінок і дівчат, які пережили зґвалтування?

Зараз дуже багато, і багато тих, з ким травмуюча подія відбулася кілька років чи навіть десятки років тому. Але їм так болить, наче це сталося вчора. Травма, якщо з нею не працювали, залишається актуальною. Ми відклали цей досвід і зробили вигляд, що нічого не відбулося. А виявляється, що він і зараз болить, пече і така жінка потребує допомоги, наче з нею це відбулося щойно. 

Якщо є реальна загроза зґвалтування, але є і шанс вижити після цього, що б ви порадили жінці? Як їй краще поводитися?

У нас є три природні підсвідомі механізми захисту, які програмувалися тисячоліттями: реакції "бий", "біжи" або "завмри". Що робить людина, якщо на неї напали? Намагається втекти. Якщо це не вдалося, вона може битися. Якщо і це не вдалося, завмирає. Тобто діє так, як діяла б тварина у дикій природі. 

Як ви будете реально діяти, коли на вас нападуть, ніхто наперед передбачити не може. Дуже класно, якщо ви володієте якимись прийомами самооборони, але мені, наприклад, це не допомогло. Той чоловік, який напав на мене, був озброєним. Він приставив мені до горла ніж із великим лезом. Важко на око оцінити, чи ця людина, яка на вас напала, хвора психічно чи ні. Тим паче ви не можете знати, що в неї відбувається у голові. Тож прогнозувати щось важко. Варто покладатися лише на інтуїцію. Якщо можете кричати, кликати на допомогу і є кому допомогти, це, звичайно, треба робити. Якщо вдається відбитися – дуже добре. Слабкий фізично нападник може швидко видохнутися, плюнути на вас і відпустити. Деякі радять викликати огиду в нападника – проблюватися або обкакатися. Я не знаю, спрацює це чи ні. Тут дуже все індивідуально, дуже важко щось рекомендувати. 

Як працювати з дитиною, яка стала свідком зґвалтування рідної людини: мами, бабусі, сестрички?

У роботі з дітьми є особливості. Дуже важливо з'ясувати, що саме дитина для себе вирішила в цей момент, як собі пояснила те, що з нею відбувається. Бо можуть бути дуже різні варіанти. Далі вже треба працювати з дитиною, щоб повертати їй відчуття безпеки, відчуття, що дорослі про неї піклуються. 

Жінка в результаті зґвалтування завагітніла або заразилася якоюсь венеричною хворобою. Як їй допомогти впоратися ще й з цим?

Що стосується вагітностей унаслідок зґвалтування, то навіть за дуже суворими нормами законодавства країн, де аборти заборонені, є винятки. Коли йдеться про зґвалтування, жінка має повне право позбутися небажаного плоду. Я особисто підтримаю ту думку, що це виключно має бути вибір і рішення самої жінки. Останнє слово має бути за нею.

Якщо нападник заразив жінку статевою інфекцією, то потрібно вселити їй впевненість, що це лікується і вона зможе повернути втрачене здоров'я.

Стежте за найважливішими новинами Львова, регіону, України та світу разом з "Еспресо.Захід"! Підписуйтесь на нашу facebook-сторінку та телеграм-канал.