Світи Марека Іващишина. Треба бути сумасшедшим, щоб суспільству говорити не те, що воно хоче чути, – Олесь Дзиндра

До роковин із дня смерті Маркіяна Іващишина "Еспресо.Захід" продовжує серію публікацій зі спогадами від тих, хто його знав і шанував.

До розмови з художником, архітектором, ресторатором, громадським діячем та волонтером Олесем Дзиндрою сідаємо поговорити біля щойно встановленого пам'ятника Маркіяну на Личаківському кладовищі. Власне пан Олесь спільно із Влодком Кауфманом і створили сповнений сенсів, так би мовити, портал у світи Марека.

Озираюсь на назви, викарбувані у металі: ви напевне один із тих, хто його знав найдовше?

Це вже понад 30 років, 31 рік як ми пізнались. Зараз би було, але його уже п'ять років нема.

Як ви познайомилися?

То Влодко Кауфман привів мене у Дзиґу. Там саме якась виставка була. І от я дивлюсь, якийсь такий дядько, кажуть, що гуцул. А мені на гуцула зовсім не подібний, бо важить десь до півтора центнера. Але очі добрі, і це так і лишилося в пам'яті.

З того часу ви стали ближче спілкуватися, співпрацювати?

Це ж тулиться кожен до свого. До чужого не притулишся, воно тебе відкине або ти втечеш, а свій до свого – всі сумасшедші мають якусь між собою спільну мову. Це ж природно. А треба бути сумасшедшим, щоб суспільству говорити не те, що воно хоче чути. І внаслідок чого суспільство дістає новий досвід, який дозволяє стати свобідним. Це не просто проєкти. Не просто мистецькі або соціально-мистецькі чи культурно-соціальні проєкти, це така терапія суспільства. Той, хто знає як працює інструмент, він розуміє, що це. Що це фармакологія, що цим лікується, а люди цього не знають.

Але вони з часом починають розуміти. Особливо коли втратять такого доктора, тоді починають розуміти, що це цінність. Одна з тих цінностей, яку дарувала доля: ставати свобіднішим, тобто вчити дорослих стати дітьми. Це дуже важлива штука. І дуже мало педагогів, які мають цей великий талант. А він, як на мій погляд, один із таких педагогів – надірваних-підірваних, яких багато хто не розумів, але він заражав отою бацилою свободи. Чого нам у пострадянському просторі дуже-дуже-дуже бракувало. Завжди. Всім.

Він – один із тих, хто в Україні створив осередок, який працював магнітом, притягував до себе людей, ініціював тих людей, люди народжували якісь ідеї, а він міг підтримати, міг відкинути. Це такий модератор свободи, знову ж таки, не можна казати просто про мистецтва. Мистецтво жити – оце головне мистецтво.

Читайте також: Світи Марека Іващишина. Він був одним з наріжних каменів Львова, – Антін Борковський

Фото: Андріана Стахів

Марек, власне, й охоплював не лише мистецтво, а дуже багато всього.

Я й кажу, мистецтво жити: щоб було добре, щоб було щиро, щоб було цікаво. Не нудити, не псувати світ за інструкцією, а йти проти течії, бо то завжди веселіше – проти течії пливти. Завжди і тобі цікавіше, і ти заражаєш багатьох людей такою заразою.

Фактично тоді ви всі разом пливли проти течії...

Так, принаймні не мавпували один одного, тому що ідей завжди більше, ніж можливостей їх реалізувати. Ідеї тримається той, у кого вона одна, а якщо тебе пре, в тебе ідея народжується кожен день, тобі треба весь час викидати це в простір, щоб воно давало плоди, щоб воно щось породжувало. І це вже теж хвороба. Ну, це індивідуальна хвороба, без чого не можеш жити вже.

І на неї хворіли і Марек, і ви

Та й багато нас таких людей було. І серед сьогоднішніх гостей дуже багато людей, котрі не просто споживачі як благ, так і культури. Вони творять цю культуру, творять місто. Завдяки їм місто булькає. Місто наше цікаве не пам'ятками, які є скрізь, а саме тим бульканням.

Читайте також: Світи Марека Іващишина. Про його здатність на самопожертву знало лише найближче коло, – Оксана Форостина

І тими, хто в тому місті є...

Так, це скорше не мешканці, а герої місця, яким подобається ворохобити інших. Ну, і це все заради Львова, ясна річ. Він це заслужив. Навіть краків'яни наші жалілися: "у нас і багатше, і більше, і яскравіше, але так цікаво тільки у вас".

Певно, просто в них не було Марека і "Дзиґи"?

Це ще й ситуація. То як "Вивих"*. От не було б тієї пожежі, того будинку, того кінотеатру, що згорів. Не було б стимулу, такого заштрику, з'явився той заштрик – спрацював дух протесту, а як спрацював до протесту, то підключилися якісь мистецькі інновації: як зробити по-новому, як здивувати людей, змусити зупинитися, подумати. Ми живемо таким потоком і не завжди думаємо, що робимо. Та робимо, бо от тут роблять, і ми робимо.

А воно так не працює. Або ти щось робиш, або просто ти споживаєш – раз у рік в Оперу в кращому випадку, два рази в рік на іподром, а решта все кухня-телевізор, і весь світ замикається на тому. Уявляєш, якби так жили всі львів'яни, який би Львів був жахливий?

Та таки ніякий...

Так, ніякий. Але є от вар'яти, які то рухають.

*Фестиваль "Вивих"

"Вивих" – це молодіжний фестиваль альтернативної культури та нетрадиційних жанрів мистецтва у Львові. Відбулося два фестивалі – у 1990 і 1992 роках. Фестиваль став ковтком свіжого повітря після довгих років заборон, цензури, мовчання та страху. Детальніше про історію "Вивиху" читайте за посиланням.

Про Маркіяна Іващишина

Маркіян Іващишин народився 6 вересня 1966 року у Львові. За життя він, як один із лідерів Революції на граніті, співзасновник легендарної "Дзиґи" зумів об'єднати довкола себе і мистецькі, і політичні, і культурні осередки. 

Саме він створив у Львові мистецьке об’єднання "Дзиґа", де формувалось культурне життя міста, творче середовище, яке дало вислід на загальноукраїнські процеси. Це була перша приватна мистецька галерея, де свої роботи безкоштовно презентували українські художники, концертували музиканти. У "Дзизі" формувались гурти "Піккардійська терція", "Океан Ельзи", "Плач Єремії", "Мертвий півень", "Dzyga Jazz Quintet", "ShockolaD". 

Маркіян Іващишин також був організатором джазових та мистецьких фестивалів, артпродюсером багатьох проєктів та одним із засновників культурологічного журналу "Четвер".