Світи Марека Іващишина. Він був одним з наріжних каменів Львова, – Антін Борковський

До роковин із дня смерті Маркіяна Іващишина "Еспресо.Захід" продовжує серію публікацій зі спогадами від тих, хто його знав і шанував.

Спільно із журналістом та громадським діячем Антіном Борковським говоримо про те, яким відчувався для суспільства Марек і світи, що їх він творив.

Марек був як величезна така кудлата призма, – каже Антін, замислюється і продовжує. – Дуже багато людей сприймали його лише з одного боку: одні бачили в ньому людину, з якою можна поговорити про мистецтво, інші – людину, яка розуміється на музиці, ще хтось – людину, яка розуміється на політичних процесах і так далі. Дуже часто він повертався тією чи іншою стороною. Водночас усіх цікавила Маркіянова внутрішня загадка, оцей стрижень, на якому ці різні площини трималися. Він справляв величезне враження на дуже багатьох людей, зокрема й на киян, на поляків. У нього були різні середовища, чи різні точки й рівні доступу до комунікації. Я думаю, що його загадка насправді до кінця не розгадана. 

Він завжди намагався не виповідатися на тему своїх переживань. Люди ж часто бачать зовнішнє, а той чи інший екзистенційний сум, туга десь залишається. Хто хоче, той виносить її на публіку, хто не хоче – не виносить. Він виносив дуже рідко, але дуже часто реагував. Що в ньому вражало – Марек відчував дуже багато речей на енергетичному рівні. Чи то музика, чи то люди, чи то процеси. Якби він прожив ще більше й дозволив себе розкривати соціуму, то я думаю, вдалося б оцінити ще більший рівень глибини його відчуттів. Наприклад того, що стосується соціуму, тих чи інших великих моральних речей. Водночас він був людиною, от просто людиною. Ми, коли згадуємо небіжчиків, намагаємося їх усіх "підзолотити". Але він був людиною зі своїми слабкостями та сильними сторонами. 

Зі своїми кавою та цигарками...

Так, так! Але водночас він от був такий, як величезна риба, яка сидить на своєму місці, а туди притягується щось, притягується світ. Приходять рибалки, приходять діти, приходять тінейджери, а він на своєму місці. Я бачив його в різних ситуаціях. У певний момент, так розумію, в нього були серйозні переживання, що колективні медведчуківці хотіли його вбити, якщо не заарештувати. Це був ще пізній Кучма, а Марек мав сміливість підтримувати "Львівську газету", генерувати опір. Тобто йому вдавалося генерувати опір. А ще він був непідробний у багатьох речах, але треба було правильно шифрувати його. Він часто стібався з певних моментів. Міг сказати: "Слухайте, а от чому б не вкинути отаке", не з метою когось підставити, а згенерувати щось таке, що піде в маси.

Антін Борковський на відкритті пам'ятника Мареку
Фото: Андріана Стахів

Зворохобити суспільство.

Так, але він мав глибину. Він – як Дніпро, чи Західний Буг, чи Дністер. У сонячний день ми по одному сприймаємо річку, тобто все класно, але потім може з'ясуватися, що там дуже глибоко, чи вода дуже холодна... Але в сонячний день нам будь-яка річка видається гостинною, привітною. І ще був один момент: він справді не любив, як би так сказати делікатно, некрасивих людей. 

Маєш на увазі у поведінці?

Маю на увазі те, що стосується якихось великих, наприклад, бізнесових несправедливостей, таких речей. Але йому вдалося створити середовище людей, яким є куди піти, є до кого піти. І той, до кого вони прийшли, має терпіння, мудрість і готовність спілкуватися з дуже різними людьми. Частина з них для когось буде нецікавими, для когось вони є дивакуватими, для когось вони не є бізнесово привабливими. А він знаходив у собі величезний комунікативний ресурс, спілкувався з ними. Іноді ж не мав терпіння до людей. Були ситуації, коли він був різкий, відвертий, коли гнівався. Були такі малюнки Біломлинського до першого українського перекладу "Гобіта", де художник зобразив одного з персонажів, який називався Беорн. От і зовні, і поведінково Маркіян, таке враження, був проєкцією цього Беорна. Великий, кремезний. Кремезний не лише зовнішньо, а й внутрішньо. Він стягував на собі ті енергії, стягував на собі різні проєкти. Він облаштував (не лише він, звичайно, але передовсім він) той "дзиґівський" простір, який був просякнутий його ідеями.

Та насправді Марек був значно тонший, аніж видавався зовні. Він вважав, що на концептуальному рівні мистецтво й мистецьке середовище породжує критерії стосунків. Вони напрацьовують те, що потім має шанс чи перспективу відлитися в суспільних речах. Йому були цікаві зміни. От такі публічні – в тому, що стосується міста. Тобто не запуск чогось заради реалізації бюджету, а щоб воно було саме таке. І тоді вже намагався дотягувати чи реалізовувати пошуки грошей або шукати якісь способи самоокупності. Хоча до кінця не все було гладко.

Читайте також: Світи Марека Іващишина. Про його здатність на самопожертву знало лише найближче коло, – Оксана Форостина

Фото: Андріана Стахів

Але усе те, що він втілював: проєкти, комунікації, врешті той самий джаз чи такі багатогранні фестивалі – все було масштабно.

Так! Тому що він масштабно міряв, масштабно нарізав цей суспільний хліб. Загалом говорити про Марека – це говорити про людину з баченням. Маркіян був серед тих людей (а їх насправді не є багато), які продукують і бачать по-своєму – це якесь сьоме чи восьме чуття. От він так бачив – проєктами чи майбутнім. Я пам'ятаю, як ми з ним спілкувалися за якийсь час до Революції Гідності, за такого дрімучого Януковича і втомленого українського народу. Все було настільки стабільним, що ставало страшно, куди це все діло дійде. І він тоді дав дуже добре формулу, що народу для того, щоб відбулися зміни, треба сягнути якогось дна. І от, коли народ відчуває, що він на дні...

...почне відштовхуватися?

Так-так. Ці додаткові відчуття давали йому не тривіальне, не якесь баналізоване, примітивне бачення. Він не переповідав чужих думок, він їх генерував.

Бачив перспективи підтримки українського мистецтва. За допомогою тих чи інших комунікацій з поляками, чехами, з іншими запустив багато речей. Опікувався, як міг, художниками. Він намагався конструювати цей львівський чи український світ, не спираючись на шаблонізоване, примітивне мислення у стилі нашої стрічки фейсбуку, коли є один-два зрізи якоїсь проблеми – і ми готові або славити, або проклинати. У нього було дуже-дуже кольорове мислення.

Тут вимальовується його наскрізна, колосальність багатовимірність.

Ну, він би заслуговував на окрему п'єсу авторство Шекспіра. Це не була людина одного виміру, чи людина одного інтересу, чи комунікації. Наприклад, його щира любов до джазу. Джаз – це як живопис, це не про гроші, але це про відчуття. Він, гуртуючи джазистів, середовище, розумів це і намагався ще й піддириговувати. У такий спосіб не просто організував простір, а започатковував традицію.

Чи йому було просто? Ні. Але він був одним з наріжних каменів Львова і, можливо, загалом України, бо таких людей насправді не є багато. Думаю, нам усім прикро, що його немає поруч, бо людям потрібна звірка свого бачення з чиїмось баченням, і коли є така звірка, якось надійніше рухається.

Читайте також: Портал Марека: на Личаківському цвинтарі у Львові відкрили пам'ятник Маркіяну Іващишину. Фото

Фото: theukrainians

Про Маркіяна Іващишина

Маркіян Іващишин народився 6 вересня 1966 року у Львові. За життя він, як один із лідерів Революції на граніті, співзасновник легендарної "Дзиґи" зумів об'єднати довкола себе і мистецькі, і політичні, і культурні осередки. 

Саме він створив у Львові мистецьке об’єднання "Дзиґа", де формувалось культурне життя міста, творче середовище, яке дало вислід на загальноукраїнські процеси. Це була перша приватна мистецька галерея, де свої роботи безкоштовно презентували українські художники, концертували музиканти. У "Дзизі" формувались гурти "Піккардійська терція", "Океан Ельзи", "Плач Єремії", "Мертвий півень", "Dzyga Jazz Quintet", "ShockolaD". 

Маркіян Іващишин також був організатором джазових та мистецьких фестивалів, артпродюсером багатьох проєктів та одним із засновників культурологічного журналу "Четвер".