"У цьому місці капелюха знімають навіть титани" – Юрій Бобало

Нещодавно вся львівська преса захоплено загула – ще б пак – у часи, коли вже стало за правило доброго тону нарікати на фінансові труднощі (і для цих нарікань часто-густо є вагомі підстави), Львівська Політехніка самотужки – без допомоги держави – реставрувала свої знакові з точки зору історії та мистецтва приміщення. А саме актову та читальну зали, що містяться в її Головному корпусі. Й інтрига навіть не в тому, що університет знайшов на цю реставрацію кошти, а в тому, що реалізував її виключно силами своїх викладачів та студентів. Випадок безпрецедентний. Тим паче, що йдеться не про сякі-такі університетські кімнати, а про колишню залу засідань великого сенату та читальну залу колишньої бібліотеки з унікальною конструкцією шаф на два поверхи – єдиною такою в Україні. За всіма щирими подивуваннями та захопленими відгуками, як же гарно Львівська Політехніка це зробила, у затінку залишилося ім'я людини, яка зважилася взяти на себе не тільки вирішення гамлетівського "бути чи не бути", а й відповідальність за те, що у підсумку вийде. Отже, знайомтеся – заслужений працівник освіти України, лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки, доктор технічних наук, професор, ректор Львівської Політехніки Юрій Бобало.

Юрію Ярославовичу, пригадуєте той момент, коли вам раптом стало не все одно? Як народилася потреба реставрувати ці кімнати? Адже маєте начебто іншу функцію, інші обов'язки. Навіщо вам був потрібен цей клопіт?

Таки, що не кажіть, клопіт. І хвилювання. І величезна відповідальність. Але не в мене одного. Те ж питання про клопіт можна було би поставити завкафедрою архітектури та реставрації Миколі Бевзу, без якого увесь цей почин навряд чи відбувся б – і отримати таку ж відповідь. Розумієте, подеколи бувають ситуації, коли не можеш інакше. Тобто можеш. Але тоді вже ти будеш не ти… Про унікальність актової зали та читальні колишньої бібліотеки (в наші часи – 214 аудиторії) я знав віддавна. Ще коли працював заступником проректора з наукової роботи, потім проректором з наукової роботи, то в 214-й аудиторії, де в нас виставлялися наукові розробки, бував дуже часто. Звичайно, все тоді виглядало інакше, краса залу серед тих розробок губилася, але не зауважити її було неможливо. Втім думок, що тут варто би провести реставрацію, це все оновити, в мене ніколи не виникало. Зрештою, як і щодо актової зали, але тут трохи інакше. Річ у тім, що Політехніка завжди приймала багато гостей (зокрема у цій залі), які часто розпитували про її історію. Цю історію я знав, але почав цікавитися глибше впритул до того, як ця зала свого часу виглядала. Для прикладу. Знаєте, чому колись усі засідання у ній провадилися стоячи? Бо тут висів портрет Франца Йосифа і на портреті імператор стояв, а сидіти при імператорі, який стоїть, не можна було. Отже, якщо тут висів портрет, то що ж було в цих нішах? Почали говорити на цю тему з Миколою Бевзом. У підсумку він зробив зріз 10 на 15 см і виявилося, що там було до 5 пізніших перемалювань. Далі більше, а що ж буде, як ми одне чи два величезних дзеркала, що тут висять, реставруємо? Зробили, сподобалося і пішло-поїхало. Мені щастить на людей, які горять тим, що роблять. Микола Бевз саме такий. Маю сказати, що це саме він переконав мене ґрунтовно взятися за реставрацію. Я тоді спитав, а скільки та реставрація буде тривати? Якби він відповів, що років 5-7, як то відбувається, то я добре подумав би, чи варто закривати актовий зал, куди приходять різні поважні делегації і навіть президенти. Але він сказав, що, може, рік або два. Ну думаю, це небагато – можна робити. І від 2016-го року почалося.

Не шкодуєте, що на цю справу підписалися?

Ні. Бо під час роботи виявилося стільки цікавого і такого, про що сучасники не знають, що дух захоплює. Скажімо, коли ми підступилися до картин на фризі (а вони – нагадаю – намальовані за спеціально розробленими для нашої Політехніки на замовлення Франца Йосифа ескізами Яна Матейка учнями художника із Кракова), то виявилося, що навколо кожної картини було рисоване обрамлення. Тобто за задумом архітектора і водночас тодішнього ректора Юліана Захарієвича ці картини мали імітувати фрески. До речі, за реставрацію цих зображень ми взялися найперше, бо за всі ці десятиліття вони найбільш потерпіли. Справа в тому, що зустрічі з найвищими посадовими особами держави, коли вони приїжджали, часто відбувалися в цьому залі. А приїжджали ці особи, як правило, пізно восени або взимку. І відповідно вимога до нас як сторони, яка приймає, – забезпечити температуру повітря в приміщенні не менше 18 градусів тепла. Однак для актової зали, в якій нижній нагрів – це завжди надзавдання, бо стеля дуже високо і, відповідно до законів фізики, тепле повітря піднімається вгору. Отож коли внизу 18 градусів тепла (а цього ми могли досягнути тільки, коли тиждень гріли тенами зал), то вгорі 35-40.

Які несподіванки, крім живописних обрамлень, вас ще чекали?

Та чимало. Скажімо, до цього часу всі вважали, що коричневий колір актової зали – її автентичний. А виявилося, що під кількома шарами пізніших замалювань шляхетна мармуризація стін – від зеленого мармуру (який вважався найблагороднішим) до білого, жовтого, сірого – що мало на меті показати велич архітектурного вирішення цієї зали. Також з'ясували, що розкішний потужний світильник у ній – коли ще не було електрики – за допомогою великої котушки зі сталевим тросом опускали, наповнювали гасом і піднімали вгору. Самої люстри я не застав – вона загубилася чи ще за Польщі чи вже в радянські часи. Але є фотографія із 1909 року, як вона виглядала. Отож ми заново виготовили світильник за фото. Знову ж таки цікаво, що коли почали світильник до стелі чіпляти, то зробили ще одне унікальне відкриття – стеля в залі залізобетонна. Щоб ви зрозуміли – залізобетон винайшли та запатентували у Європі у 1867, а проект майбутньої Львівської Політехніки із зазначеним залізобетонним перекриттям Юліан Захарієвич виконав у 1872 році. Тобто через п'ять років після появи цього матеріалу, який широко не застосовувався аж до ХХ століття. А це означає, що Політехнікою від початків керував глибоко освічений чоловік, який не боявся впроваджувати найновіші методи. І це зобов'язує.

Ви боїтеся?

Страх – поганий порадник. Якби боявся, то ніколи на цю справу, та й багато інших не підписався б. Звичайно, до всього треба підходити з розумом, усвідомлюючи свої сили та можливості. А головне – потребу того, що робиш і навіщо, чути свій внутрішній голос. Зрештою, вірити у те, що робиш і тих, хто поруч. Якби реставрацію провадила не наша кафедра реставрації, а інші організації, то важко сказати, яким було би моє рішення. Адже реставраційні роботи дуже дорогі самі по собі. А так – погодився. Багато місяців поспіль я щодня заходив у ці двері, дивився. Ми не звикли, що будівельні роботи робляться так довго. Але коли бачив, як реставратори невеликими шпателями міліметр за міліметром розчищають не найкращі нашарування часу, часто стоячи на колінах чи на риштуванні, ну куди мені було діватися? Я просто захоплювався їхнім ставленням до роботи, їхньою відданістю їй, відповідальністю. Ось ця відповідальність мене понад усе здивувала. Бо до такої праці величезне терпіння треба мати. Я можу довго розповідати своїм працівникам про те, що Політехніка має потужні історичні корені і в цьому наша сильна сторона. Але якщо в людей відчуття тої спадковості поколінь немає, то штучно її не прив'єш.

Згадується Ньютон, який зауважував: "Якщо я бачив далі за інших, то лише тому, що стояв на плечах титанів". Тобто своїх попередників. Це теж про спадковість поколінь, усвідомлення, що ти не виник сам по собі.

На початку моєї роботи на посаді заступника проректора з наукової роботи – ще за Радянського Союзу – у Львівській Політехніці (в радіокорпусі) провадилося загальносоюзне засідання комісії з радіотехніки. І от вирішили перенести його в головний корпус. Я запам'ятав дуже показовий момент – як поріг переступає Йосиф Гоноровський (а це в радіотехніці брила світового масштабу) і відразу ж знімає капелюха, озирається довкола і каже: "Люди добрі, а куди я зайшов, що моя рука автоматично зняла капелюха? Зі мною такого ніколи не траплялося". Ось що означає справжній храм освіти й науки.

Що відкрили в собі у зв'язку з цією реставраційною епопеєю? Можливо, змінили кут споглядання на щось?

Я зрозумів, що в Львівській політехніці працюють викладачі, які є справжніми її патріотами та потужними професіоналами, які можуть навчити студентів багатьох речей, тільки щоб це бажання вчитися у студентів було. І це тільки по одній кафедрі, а є ще ж багато інших. Зрештою, уся ця історія з реставрацією наслідком має те, що вона не завершується. Принаймні, ми вже знаємо, що реставруватимемо наступним – двері і колони у вестибюлі. Ратуючи за те, щоб комплекс будівель Львівської Політехніки увійшов до списку ЮНЕСКО, а маємо для цього усі підстави, ми не сидимо склавши руки, а чимало робимо, щоб наш університет мав справді достойний вигляд.

За час перебування на посаді ректора ви втілили чимало ініціатив. Ініціатива реставрації стоїть окремо чи лягає в канву того, чим жили раніше?

Насправді ніколи над цим не замислювався – проcто завжди намагаюся докладати рук і серця до того, у чому справді є потреба. А потреба у тій красі, яку спроектував Юліан Захарієвич, дійсно є. Краса зобов'язує і є необхідною умовою приведення території Політехніки до того стану, в якому вона була раніше. І тут виходить так, що одне тягне інше. Хоча знову ж таки у цьому корпусі, коли він був побудований, навчалися всього двісті студентів, а тепер близько чотирьох тисяч. Раніше завідувач кафедри, професор, асистент – кожен мав окремий кабінет, а ще на кожній кафедрі був музей. От чому в такому великому будинку навчалося так мало студентів. Це дійсно була школа з усіма атрибутами, де ректора вибирали на рік. Посада була номінальною і ректор займався виключно навчальним процесом. На початок наступного року він подавав кошторис, який затверджували і виділяли кошти. Тобто цілого ряду функцій, за які ректори відповідають сьогодні, тоді просто не існувало. За рік сьогоднішній керівник вищого навчального закладу навіть не встигне увійти в курс усіх проблем, які повинен вирішувати.

Що вас навчило перебування на посаді ректора? Чого не терпите у ваших підлеглих?

Безвідповідальності, халатності, байдужості до справи. Я після закінчення Львівського політехнічного інституту (так тоді наша Політехніка називалася) прийшов працювати сюди на кафедру інженером, далі став асистентом кафедри радіотехнічних систем і пішло-поїхало. Найдивніше у цьому всьому, що я ніколи не ставив собі за мету займати якусь посаду, працюючи там, де працював і за що отримував заробітну плату. Як сталося, що став ректором, до цього часу не розумію. Якби на початку роботи у Львівській Політехніці мені сказали, що колись я її очолю, ніколи не повірив би, бо тих чи інших посад ніколи не прагнув. Це якось саме собою сталося. Чи є люди, котрі то планують свідомо? Напевно, є. Але є інші, які просто працюють і це не залишається без уваги.

Стати очільником найстарішого технічного закладу України та Східної Європи – це серйозна зміна в житті. Не шкодуєте за собою тим, колишнім?

Ні. Все складається, як складається. Вочевидь, так і мало бути. Звичайно, це купа викликів від життя і від себе самого. Але так цікавіше. Політехніка для мене дуже дорога. Переконаний, якщо ти не її патріот, то працювати тут повноцінно не зможеш. Але й одного патріотизму мало – маєш ще бути відповідальним за ті обов'язки, які повинен виконувати, бути лідером.

У вас лідерські задатки вроджені чи ви їх у собі виховали?

Без самовиховання – ніяк. Вродженими можуть бути хіба 15-20 відсотків тих задатків, все решта виробляється самим життям, досвідом. Може, повторюся, але ще раз скажу – займати будь-яку посаду (не тільки ректорську) означає насамперед бути відповідальним. А якщо думаєш тільки про владу чи якісь дивіденди, то ти тут випадково.

Відповідальність – це постійний "дятел" в голові. Як вдається утримувати гармонію?

Маю хорошу команду, а це вже півсправи.

Лишається час на науку – дослідження, пошуки?

Дуже мало. Не скажу, що я геть нічого в царині науки не робив – я є членом комісії при міністерстві освіти, що напрацьовує стратегію розвитку вищої освіти в Україні і тепер якраз займається моніторингом і забезпеченням системи управління якістю вищої освіти, підготував на цю тему низку публікацій. Але до моєї улюбленої радіотехніки руки просто не доходять. Тому я ці хвилювання науковця просто відпустив. Є стільки справ, які я ще не зробив, а зробити потрібно (бо все зроблене стає базою для наступних дій), що на щось інше просто нема ні хвилі вільного часу. І з такою ситуацією не треба боротися – її потрібно прийняти. Якщо ти керівник, то твій вибір має бути дуже чітким, як і твоє розуміння першочерговості справ серед тих, що маєш зробити.

З чого починається ранок ректора Львівської Політехніки?

Встаю о пів на шосту, роблю зарядку, приймаю душ. Незмінний ритуал. Якщо цього не зроблю, то відчуваю дискомфорт. На роботу, як правило, ходжу пішки. Той унікальний час, коли є можливість побути наодинці з собою. Ви запитували про гармонію. Так ось – гармонія у моїй душі починається саме з цього…

Стежте за найважливішими новинами України та світу разом з "Еспресо.Захід"! Підписуйтесь на наш Telegram-канал