Радянське мистецтво: пропаганда чи спадщина?

Усе радянське по замовчуванню є пропагандою комунізму і має бути забороненим? Чи навпаки варто від'єднати мистецтво від політики? Але чи це можливо взагалі?

Ці та інші питання обговорили під час дискусії "Як музеї працюють з "радянським", яку організували "Я галерея" та Музей терору в рамках виставки Лабіринти ЛКСФ. Про це повідомляє "Еспресо.Захід".

Участь у дискусії взяли куратор виставки Лабіринти ЛКСФ та арт-центру "Я галерея" Павло Гудімов, директор Українського інституту національної пам'яті Антон Дробович, мистецтвознавиця, заступниця генеральної директорки з виставково-експозиційної роботи Національного художнього музею України Оксана Баршинова, художник, курував Відділом сучасного мистецтва у Кмитівському музеї образотворчого мистецтва імені Йосипа Буханчука Нікіта Кадан, директорка Музею пропаганди у Шепетівці Наталія Никонова, модератор – директорка музею "Територія терору" Ольга Гончар.

Чи всі галузі радянського мистецтва страждали від пропаганди?

"Якщо ми пам'ятаємо про художника, чи маємо пам'ятати про період, в який він розвивався? Чи можемо відірвати постать художника і сприймати його нейтрально від того радянського періоду?" – зазначає куратор виставки Лабіринти ЛКСФ та арт-центру "Я галерея" Павло Гудімов.

Він наголошує, що не всі галузі радянського мистецтва були табуйовані й страждали під тиском пропаганди. Були створені певні можливості розвитку, заробітку.

"Ми активно почали говорити про негатив. Він стосувався надзвичайно глибинних процесів руйнації культури, народів, віри в справедливість. Це територія терору. Але була й інша сторона, яка лежала не завжди в негативі", – зазначає Гудімов.

Він наводить кілька прикладів, приміром, розвиток мистецької школи у Львові в рамках Львівського інституту декоративно-прикладного мистецтва, а також ринок книжкової ілюстрації.

Ще одним таким прикладом Гудімов вважає кінофільм "Тіні забутих предків", який "був створений за радянські гроші у радянський час, радянськими режисерами, художниками та акторами".

Тож зараз потрібно створити певну систему фільтру."Ми маємо мати дуже професійну оптику, щоб у процесі декомунізації ми не загубили щось важливе для нас. Треба говорити відверто про негативний та позитивний досвід у цей радянський період", – наголошує Павло Гудімов.

Декомунізація – конструктивний чи деструктивний процес

Натомість директор Українського інституту національної пам'яті Антон Дробович вважає, що потрібно не забувати, з якою метою створювалося все радянське мистецтво.

"Декомунізація часто сприймається суто як деструктивний процес, але це не зовсім так. При правильному підході декомунізація є конструктивним процесом. Вона привертає увагу до цінностей і до конфлікту цінностей. У тоталітарних режимах, а в Україні, нагадаю, наше законодавство засуджує два тоталітарні режими в рівній мірі, оскільки вони були злочинними в рівній мірі – нацистський та комуністичний. Цінності в цих режимах були перевернуті догори ногами. Держава була вищою цінністю, а людина десь там –  незрозуміло де. Відповідно, не держава існувала для людини, а навпаки – людина існувала для держави. І якщо були сфери більш вільні, як про це говорить Павло, були інвестиції в культуру, це правда. Але якщо ми говоримо про музеї, про культуру, то в Радянському Союзі прямо так і казали, все має служити тому, щоб пропагувати комуністичний лад", – зазначив він.

Читайте також: Як у Львові в радянські часи будували українські пам'ятники

Дробович наголошує, що вся культура того періоду потенційно несе в собі пропаганду комуністичного ладу, який призвів до знищення 20 млн осіб.

"Серп і молот за негативним забарвленням прирівняний до свастики, бо і ті, і ті вбили десятки мільйонів людей. Тому коли ми говоримо про музеї, культуру, літературу, ми не повинні забувати, що там, де є комуністичні символи, має бути пояснення, до чого вони призвели. Якщо такого пояснення нема, це значить, що ті символи продовжують виконувати роль, з якою їх створювали. А створювали їх з однією метою – для прославляння комуністичного тоталітарного режиму", – зазначає директор Інституту.

Символи не мовчать

"Тут дуже просте правило – символи не мовчать. Просте руйнування символів теж нічого не означає. Пусте місце теж багато про що говорить. Якщо ти демонтував пам'ятник, але не збудував нічого натомість, це розписування у неспроможності, це зізнання в безсиллі. Тому музей не може забрати все радянське і залишити пусте місце. З цим треба працювати", – зазначає Антон Дробович.

Він додає, що нині триває процес переосмислення радянської спадщини і він є дуже цікавим, оскільки не стоїть завдання сказати: це хороше чи погане.

"Цікаво сформувати українське бачення на цю спадщину, розказати свою історію, проговорити, чим це є для нашого суспільства, що це означає для нашої культури, що з цього випливало, як це впливає на нас. Ми маємо самі розповісти історію про себе, про своє минуле і вписати це на своїх правилах у свій великий наратив", – додає він.

"Це як з Малевичем. Росіяни витратили купу грошей, щоб сказати, що Малевич – це "русский авангард". Якщо ти не береш якийсь період у своїй історії і сам про нього не розказуєш, будьте впевнені, хтось інший забере його і зробить свою промоцію", – підкреслив Антон Дробович.

"Дуже корисно розібратись, що таке радянське, яку конотацію носить це слово", – додав Гудімов.

Стежте за найважливішими новинами України та світу разом з "Еспресо.Захід"! Підписуйтесь на наш Telegram-канал