"Дистанційну освіту треба сприймати як сигнал, що суспільство буде інакшим"

Корінний івано-франківець, письменник і колумніст, лауреат цьогорічної Шевченківської премії в галузі літератури Тарас Прохасько в коментарі для "Еспресо.Захід" розповідає про найважливіші події минулого тижня, які зачіпають його, як і кожного мешканця Івано-Франківська та активного громадянина. Наша розмова про те, як змінилося навчання у школах під час пандемії коронавірусу та про які зміни в суспільстві сигналізує онлайн-освіта.

Цього тижня діти у Франківську нарешті пішли до школи – на три тижні пізніше через "червону" зону карантину, якось не так врочисто, як завжди, та й навчання тепер буде в нових умовах. Що думаєш про всі ці обмеження, дистанційне навчання?

Я підтримую думку багатьох консервативних педагогів, які, правдоподібно, мають іншу мотивацію, коли виступають проти дистанційного навчання. Мені здається, що у початковій школі, коли ще не йдеться про накопичення знань, та модель освіти, яка існує від кінця ХІХ століття дотепер, в такому випадку втрачає сенс. Бо головним тут є соціалізація і навчання вчитися, прищеплення навиків співжиття. Початкова школа потрібна, щоб ввести дітей у суспільство і, очевидно, що таке онлайн-введення передбачає щось зовсім інакше. Тобто це потрібно сприймати як сигнал, що суспільство буде інакшим і в такому разі погляд на роль школи повинен бути іншим, або визнати, що ці адаптації є тимчасові і неповноцінні. Тому що з тією концепцією школи і її ролі в суспільстві, яку ми маємо тепер, то онлайн-навчання може бути в певні періоди як кризовий захід, але насправді це несумісні речі.

Дітям вчитися стане тяжче чи навпаки все спроститься?

Для початкової школи буде важче. Діти, які починають освіту в онлайні, так і не зрозуміють, що таке традиційна школа. Або стануть першопрохідцями того нового способу навчання. Це є загроза щодо необхідності перегляду того, чого ми власне хочемо від школи.

А в старших класах, звичайно, вчитися буде легше. Передовсім, тим дітям, яких, як я знаю зі свого вчительського досвіду, в кожному класі є до двадцяти відсотків – які по-справжньому хочуть вчитися, вмотивовані вчитися і хочуть отримати від школи цю послугу. Онлайн тут не є перешкодою, за умови, що викладачі адекватно працюють.

Але для іншої функції школи – соціалізації та навчання перебувати разом – це страшний удар. Особливо потерпатимуть ті, хто живе у центрі міст, не на районах, де підліткові товариства формуються довкола школи і під час кожного уроку відбувається не тільки процес передачі знань, а й навчання перебувати в колективі. Всі ці дитячі дружби, набирання досвіду перебувати в товаристві – для багатьох зав’язані на школі. Тому навчання наодинці буде в цьому плані дуже трудним. Як, скажімо, для курця, якому не дозволяють курити на робочому місці.

А ще є важливим те, що в українській школі особливо характерним є те, що шкільне виховання дуже інтегрується у сім’ю, відбувається залучення батьків навіть у сам навчальний процес. Діти переважно користуються якщо не допомогою, то стимуляцією і наглядом з боку батьків, чого, в принципі, не мало би бути так багато, як є тепер. Тому дистанційне навчання породжує ще одну величезну соціальну проблему – як залишати дітей самих удома в цьому онлайн-навчанні, коли відомо, що ті години в житті батьків були передбачені на те, що діти перебуватимуть під шкільним наглядом. Тому тут існує ще й така соціальна бомба.

Як думаєш, діти будуть сприймати всі ці обмеження як якусь гру чи як ще одну неприємність від школи?

Є різні типи учнів. Як я вже казав, хтось хоче отримувати знання, а комусь треба просто перебувати в колективі. Останнім буде, зрозуміло, важче. Але зрештою, інколи здається, що тепер Бог нарешті почув всі ті молитви школярів про те, щоб можна було не ходити до школи і вчитися (сміється).

Онлайн-навчання також буде виявляти певну соціальну нерівність, яка існує серед батьків – в когось один комп’ютер на сім’ю з кількома дітьми, а в когось – в кожної дитини окремий ноутбук…

Очевидно, так і буде. І, щонайсумніше, ті проблеми найближчим часом не будуть нікого обходити. Вже тепер з’являється певна дискримінація, скажімо, щодо людей, які не мають смартфона. Уже є певні речі, які неможливо отримати, якщо його не маєш. А тут – ще більше.

Очевидно, що є гірські райони, де немає покриття Інтернету, тож їм доведеться, мабуть, працювати в старому режимі, бо немає такої можливості, і в багатодітних сім’ях виникатимуть проблеми. Думаю, це все будуть змушені якось вирішувати самі батьки…

Чи не покаже онлайн-навчання, що насправді достатньо одного вчителя на Youtube і кількох репетиторів перед ЗНО – і не треба ніякої школи? Так може виникнути загроза для професії, а у Франківську є цілий педінститут, який тепер називається Прикарпатським університетом…

З чого починав – тим закінчу. Вся ця ситуація є певним знаком, причому ніяким не містичним, а таким, як медичний симптом. Вона показує, що коли ми говоримо про реформу освіти, то не повинні говорити про такі дрібниці, як кількість років навчання.

Треба визнати, що ця модель школи вже не відповідає теперішньому часові. Навіть не враховуючи цієї кризової ситуації з коронавірусом, а просто на тлі сучасних тенденцій вона є архаїчною і застарілою, щоб після цієї школи вибиратися з тієї западини, в яку вона закидає, на той рівень, який відповідає вимогам теперішнього світу, потрібно виконати ще одну додаткову роботу.

Потрібно це все якось змінювати, але проблема в тому, що починати треба з тих, хто власне мав би тим займатися. Тобто треба починати реформу в вищій школі, готувати нових спеціалістів. Концепція дуже проста – підхід передбачає початкову школу, в якій маленьких людей знайомлять зі світом. У нас тепер зі світом не знайомлять, а відразу починають давати невжиткові знання, починаючи від 1-3 класу. А повинна бути гомоцентрична концепція, коли у початкових класах насамперед виховували людей, давали зрозуміти, як існує людина у світі, для чого, які закони її існування і співіснування, розуміння історії та філософії, як би це страшно не звучало для початкової школи. Це те, чого наша школа не дає. А далі – спеціалізація, яка забезпечує потрібними знаннями.

В такому разі нам буде потрібно набагато більше, але інших вчителів. Це прозвучить, ніби з трибуни якогось з’їзду чи партконференції, але – роль вчительства повинна бути принципово інакшою.

Розмовляв Богдан СКАВРОН