"Абрикосова книгарня" як спомин дитинства, або "Що таке – ідеальна книга". Блог Лесі Кічури

У цій оповіді не було жодного зайвого слова, жодного задовгого чи непотрібного ліричного відступу чи опису, тут усе було на місці – кожне порівняння, кожна колоритна назва чи слово, особливо знайомі мешканцям Галичини (натер до глянцю, зелена зупа, тертий пляцок з яблуками і цинамоном, віник та туфелька, дав драла, шарпнув).

Я стала наче тінню Михайла, того малого шибеника Міська, котрий з дитинства мріяв про повернення мами, але так його і не дочекався. Разом із ним я переживала Різдво, коли отримавши листа з Франції малий повірив, що у вітальні його таки чекає мама замість подарунка…

Плакала від розчарування, що всі ці роки цьоця Кася будувала міцну стіну між Міськом та його мамою, адже ховала листи матері та писала свої замість справжніх. Який же був у неї мотив? Відсутність своїх дітей, неприязнь до Марії, давні родинні образи?

А перше кохання до Іренки, котре ниткою Аріадни проходить крізь увесь роман, то просто неймовірно сентиментальна та влучна лінія цієї оповідки.

"Ніщо не буває таким солодким, щемким і смертельно-оманливим, як спогади про любов і молодість. Інколи мені здається, що у моєму житті було лише два дні з тобою. Той, коли я така юна й така недосвідчена дозволила тобі поїхати. І той, коли я знову тебе втратила...".

До речі, ця цитата уже не з книги, а, ймовірно, із майбутнього продовження. І прочитати її можна – отримавши повідомлення у месенджері, коли зчитаєте QR-код вкінці роману. Тоді отримаєте віконце переписки із "Абрикосовою книгарнею" і ще переживете кілька дивовижних митей спілкування із охоронцем книгарні. До слова, це дуже крута маркетингова задумка! Не знаю кому належить авторці чи видавцеві?


Фото: Леся Кічура

Адже якщо першу частину книги можна назвати легкою та елегійною, то друга та третя частини – просто рвали мою свідомість на шматки. Коли читала про зустріч Михайла і матері в Парижі, все ніяк не могла зрозуміти позиції матері до покинутої дитини. Адже через стільки років мама навіть не привіталася з сином українською. І взагалі не розмовляла рідною мовою. А Місько натомість навчив української свою зведену сестру Анет, розповідав їй неймовірні історії зі свого дитинства та юності і дуже заохочував її до малювання.

Загалом уміння авторки поєднати двох чоловіків одним іменем крізь століття мені дуже заімпонувала.

Мушу зауважити ще одне – на кожній сторінці цього роману відчутно любов. Любов до краю, до мами, до друзів, до життя. Ця книга сповнена світла і добра, попри ті гіркі зради та розчарування, які випали на долю головних героїв, вона неймовірно тепла та щемка до сліз.

Я заздрю всім тим, хто ще не читав цієї книги. Бо вона, – наче окремий світ. Світ людей, мрій, зрад та розчарувань. У ній все гармонійно та природно і розпочавши читання ви не зможете покинути її сторінок. Дуже тішуся за цю роботу авторки, бо певна, що цей роман матиме просто неймовірну кількість вдячних читачів.

P.S. Найкращі роки свого дитинства я провела у бабусі в дуже маленькому селі. Там посеред подвір’я росла крислата яблуня. Тож коли я читала про збиті абрикоси, то відразу згадувала свої найкращі літні канікули, коли моя бабця варила яблучну мармуляду, яку можна було різати ножем. Коли читала про  випічку цьоці Касі – мені теж уявлялося бабцине обличчя, руки в борошні і запашні пахощі випічки за рецептом «на око», бо переписів у бабці ніколи не було. Певна, що дуже багато читачів мандруватимуть власними спогадами під час читання цієї книги.

Діліться враженнями від прочитання, буду рада почути ваші думки, враження, емоції та спогади.

Про авторку. Леся Кічура – українська казкарка, письменниця, кандидатка наук з соціальних комунікацій, провідна редакторка Національного драматичного театру ім. Марії Заньковецької.

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.

Стежте за найважливішими новинами Львова, регіону, України та світу разом з "Еспресо.Захід"! Підписуйтесь на нашу facebook-сторінку.