12 українських біженців у червоному будинку пана Еміля. Історія двомісячної еміграції львів'ян у Польщі

Рішення покинути Україну виникло спонтанно. Війна тривала вже майже місяць, але ми так і не звикли до звуків сирен, а з усіх емоцій на перше місце поступово вийшов липучий страх. Не за себе – за дитину. Син, якому щойно в липні виповниться 5 років, ходив хвостиком і не відпускав від себе навіть на секунду. А коли лунала сирена, злякано зіщулювався і боявся навіть дихнути. А тоді Росія обстріляла Яворівський полігон. З’явилося розуміння, що обстріли самого Львова – лише питання часу, а відтак дитину треба забирати. Буквально за день ми зібрали найнеобхідніше, під чергові завивання сирен стрибнули в машину і разом з братовою та її трирічною донькою вирушили на західний кордон. 

Пошуки житла

План був простий: приїхати в Польщу, орендувати на пару тижнів (максимум місяць) квартиру і таким чином перечекати найнебезпечніший період. Тоді ще з кожного телемарафону обіцяли, що ще тиждень-два – і в росіян закінчаться ракети/солдати/техніка, а там і до кінця війни недовго. Ми без особливих проблем приїхали в польський Жешув (Ряшів), поселилися в маленькому готелі на околиці міста і почали шукати житло. Й одразу ж зіштовхнулися з неприємною реальністю – житла немає. Ані в Жешуві (з’ясувалося, що нам ще дуже пощастило знайти готель, бо вже за кілька днів українці не могли поселитися в містечку ніде), ані в Кракові, Варшаві, Катовіце, Любліні, Вроцлаві – квартир для оренди немає. Тобто вони є, але залишилися лише ті, де шукають орендарів на тривалий час, мінімум рік. Нам цей варіант не підходив. 

Єдиним варіантом на той час було поселитися в людей, причому в селах, бо навіть маленькі містечка переповнені українцями

Через три дні безперервних і безрезультативних обдзвонів оголошень про оренду житла ми наважилися звернутися до волонтерів. З їхньою допомогою познайомилися з неймовірною Йоанною Голувко-Бридак, яка працює в адміністрації Жешува. Вона підтвердила наші підозри: орендувати житло дуже важко, єдиний варіант на той час – поселитися в людей, причому в селах, бо навіть маленькі містечка, не кажучи про великі, які ми розглядали, переповнені українцями. Відтак нам запропонували поселитися в невеликому селі неподалік Жешува – Буди Ґлоґовські. Власники – Еміль та Алісія Набожні – віддали на потреби переселенців другий поверх свого будинку. Проживання – безкоштовне. Кожна сім’я має окрему кімнату, а кухня, ванна, туалет – спільні. 

Уже наступного дня ми з сином прибули до нашого нового місця проживання. Тоді ми ще не знали, що в цьому красивому особняку червоного кольору ми знайдемо не лише чудових друзів, а фактично здобудемо нову родину. І що після повернення в Україну син щодня перепитуватиме: "А коли ми поїдемо до дідуся з бабусею в червоний будинок?"

Ви біженці? Та ні, які ж ми біженці?

Уже за кілька годин після нашого приїзду будинок пана Еміля приймав ще одних тимчасових мешканців: бабуся Валентина, її дочка Аліна та внуки Давид і Максим 8 і 5 років, відповідно з Зеленодольська Дніпропетровської області. 

"Наше місто на межі Херсонської та Дніпропетровської областей. Воно фактично є полігоном між двох областей, там ідуть активні бої, – розповіла Валентина. – Ми виїжджали ще на початку березня, тоді в місті було все ще порівняно спокійно. Але були постійні тривоги, діти були дуже перелякані. Тому ми усі порадилися і вирішили їхати. Я не дуже хотіла у свої 76 років усе кидати, але треба було думати про дітей". 

Після приїзду в Польщу Валентина з Аліною поселилися в туристичній базі поблизу Катовіце. 

"Там були прекрасні умови, але нас одразу попередили, що проживання можливе не довше місяця. Відповідно, почали шукати місце, де можна буде жити довше, щоб можна було шукати роботу, влаштувати дітей в садочок і школу. Про можливість поселитися в Будах Ґлоґовських дізналися з фейсбуку. І ось ми тут", – додає Валентина.

В останню – четверту – кімнату поселилися українці з Миколаївщини: Людмила з дочкою Софією 12 років і Наталія з восьмирічним сином Денисом.   

"В Україні ми живемо в Миколаївській області, село Шевченкове. Наше село розташоване біля траси між Херсоном і Миколаєвом. Бойові дії в нас почалися майже з самого початку – просто через наше село їхали танки", – розповідає Людмила. 

Жінка каже, що за кілька тижнів війни вони навчилися розрізняти снаряди на звук: спочатку боялися будь-якого вибуху, далі вже розуміли – далеко вибухає чи близько і під час вибухів могли вже навіть піти до сусідів, погуляти по вулиці. 

Я постійно намагалася раніше лягти спати, щоб мати сили вночі бігати в підвал. А бувало, що сил іти в підвал уже не було: над нами свистіли кулі, а ми просто заплющили очі й боялися їх розплющити.

"Але коли ми вже побачили наслідки вибухів на власні очі, коли розбомбили міст, сарай у сусідки, то було дуже страшно. Я постійно намагалася раніше лягти спати, щоб мати сили вночі бігати в підвал. А бувало, що сил іти в підвал уже не було: над нами свистіли кулі, а ми просто заплющували очі й боялися їх розплющити. А було таке, що сидиш у підвалі, а десь поруч так бахкає, що трясеться весь підвал. Але ми дуже довго не приймали рішення про виїзд. Зважилися лише тоді, коли почалися дуже активні обстріли, ми постійно сиділи в підвалі, перебило газову трубу, не було світла, зв’язку", – згадує жінка.

На той момент виїхати ще можна було, але це вже було непросто. На дорозі валялися обірвані електричні дроти, мости були частково розбомблені, по трасі їздили танки…

"Коли ми приїхали до першого блокпоста, в нас попросили документи і питають: ви біженці? Я дивлюсь на нього і думаю – та ні, ну який же я біженець? Лише потім до мене дійшло, що так – я справді біженець", – зі сльозами на очах говорить Людмила.

Спочатку жінка з дочкою поїхали до родини в Очаків Миколаївської області, тоді разом з братовою Наталією і її сином поїхали вглиб України, але зрозуміли, що спокійно і безпечно може бути лише за кордоном. Про можливість прихистку в червоному будинку пана Еміля дізналися від волонтерів на кордоні.

Волонтерський рух

Із початком війни в Україні сусідня Польща прийняла понад 3 млн українських біженців. Допомогу від поляків часто називають безпрецедентною. І відчувши цю допомогу на власному прикладі, розумієш – це слово не є перебільшенням. Поляки приймають українців, як рідних. Усі знають про допомогу Польщі на рівні держави, але не меншим є особистий подвиг мільйонів простих поляків, які з власної волі та ініціативи вже більше трьох місяців опікуються людьми, які були вимушені покинути власні домівки. Фактично 24 лютого в Польщі зародився потужний волонтерський рух, участь в якому беруть мільйони людей. Правда, самі вони себе волонтерами не називають.

Коли ми побачили, що урядові інституції не дають собі ради, то самі зорганізувалися й почали допомагати

"Коли почалася війна і ми дізналися про тисячі людей на кордоні, нам стало їх дуже шкода, – розповідає Агнєшка Зєвба, яка у звичайний час працює прокурором в місті Ґлоґув Малопольський, а під час війни прийняла, розселила та опікується десятком українських жінок з дітьми, включаючи нас. – Один з моїх знайомих, який працює в "Карітасі", на початку війни поїхав на кордон і коли побачив, що там робиться, сам почав забирати людей і привозити до Ґлоґова, а вже на місці шукати для них через знайомих житло. Так він знайшов мене – в мене трикімнатна квартира, то дві кімнати я віддала жінкам з дітьми з України. Ми почали шукати інших людей, готових поселити в себе українців. І так це почалося. Коли ми побачили, що урядові інституції не дають собі ради, то ми самі зорганізувалися і почали допомагати".

Агнєшка акцентує, що це все приватна ініціатива: за кілька тижнів в ґміні (певний аналог нашої територіальної громади, – ред.) викристалізувалася ініціативна група, яка взяла на себе основні організаційні питання з прийому біженців. Зокрема в Ґлоґуві, який є адміністративним центром  ґміни, відкрили гуманітарний магазин, де двічі на тиждень українські переселенці можуть безкоштовно взяти необхідні речі: їжу, одяг, взуття, засоби гігієни, навіть іграшки для дітей. У збірці для потреб цього магазину бере участь уся громада. Потім виникла думка, що потрібно організувати дозвілля для дітей. Відтак у Будинку культури вирішили двічі на тиждень заняття для українських дітей: там безкоштовно можна побавитися, малювати, ліпити, а потім у кінотеатрі вмикають фільм чи мультик українською мовою. Також щодня українці мають змогу безкоштовно відвідати міський басейн. Різні люди роблять різну роботу: хтось почав організовувати житло, хтось – їжу та одяг, інші – дитячі розваги.

Оголошення про збір допомоги українцям в адміністрації Ґлоґова. Фото: Ірина Гамрищак

"Виконуючи цю роботу, ми почали зустрічатися між собою і таким чином об’єдналися. Не можу сказати, що створили якусь волонтерську організацію – ми просто друзі, знайомі, які мають час цим займатися", – розповідає Агнєшка. 

Допомога 24 години на добу сім днів на тиждень

Іноді в мережі можна зустріти вкиди, мовляв, поляки починають втомлюватися від українців, що така кількість переселенців створює напругу в країні. Втім жодної напруги чи "втоми" ми особисто не відчули. Поляки настільки щиро й безкорисно допомагають, що це просто вражає. Скажімо, на рівні ґміни, центром якої є Ґлоґув Малопольський і до якої входять Буди Ґлоґовські, де власне ми проживали, людей не селили централізовано в якісь загальні місця – там немає великих приміщень, здатних прийняти велику кількість людей. Тому в основному українців поселяли до приватних помешкань. У деяких випадках мова йде про окремі квартири, які стояли порожніми. Але в більшості випадків усе ж люди беруть українців до себе додому, якщо мають вільні кімнати. І, зі слів Агнєшки, дуже багато поляків зголосилися поділитися своїм житлом. 

Але самим розселенням допомога поляків не обмежується. Приймаючи людей у себе, вони бачать своїм обов’язком підтримувати їх впродовж усього періоду перебування в Польщі. Скажімо, Агнєшка стала свого роду нашим куратором. Вона взяла на себе всі юридичні питання: допомогла оформити PESEL (своєрідний ідентифікаційний код, який дає право проживання на території Польщі впродовж 18 місяців, доступ до безкоштовної освіти, праці, медичного обслуговування, відкриття банківського рахунку тощо), подати заявки на надання соціальної допомоги (в Польщі Українцям виплачують разову допомогу по 300 злотих від організації MOPS, щомісяця – по 500 злотих на кожну дитину від організації ZUS, також є можливість отримати допомогу від ООН). А крім того: сама шукає роботу і підробітки, консультує з питань транспорту, віз, документів, підвозить додому, коли праця закінчується пізніше, аніж їде останній автобус чи до лікаря, коли виникає така потреба, оплачує інтернет в будинку і просто перебуває на зв’язку 24 години на добу сім днів на тиждень. 

Вважайте, що тут – ваш другий дім

Та, звісно, найбільшу підтримку ми відчували від наших господарів пана Еміля та пані Алі. Часто ми самі себе питали: яке серце треба мати, щоб поселити в себе стільки чужих людей? Відповідь очевидна: велике. 

Еміль і Алісія Набожні, фото з сімейного архіву

"Новини про початок війни в Україні були дуже трагічними, – розповідає Алісія Набожна. – Ми одразу вирішили, що приймемо в себе людей. Я трошки вагалася, бо в нас не було інтернету, автомобіля… Не знала, чи дамо ради. Але Еміль був переконаним, що мусимо допомогти, тож поїхав у "Карітас" дізнатися якусь інформацію. А вже за кілька годин повернувся з мамою і трьома дітьми. Вони довго в нас не були, наступного дня поїхали далі. І лише через кілька днів приїхали усі ви. Ви живете тут уже пару місяців, а я далі зворушена. Думала, що не дам ради, але все вдається!"

Пан Еміль каже – допомагатиме стільки, скільки буде потрібно: місяць, рік, 5 років… Не мають значення якісь урядові рішення – якщо буде потреба в допомозі, він її надаватиме. Коли ми вирішили повертатися додому, пан Еміль сказав, що ми завжди зможемо до них повернутися.

"Ми будемо тримати для вас кімнату. Якщо ситуація в Україні погіршиться, ви можете в будь-який момент приїхати до нас. Вважайте, що тут – ваш другий дім", – сказав він. 

Ми дуже глибоко переживаємо цю ситуацію. Мабуть, це саме той момент, на який Еміль чекав усе своє життя.

"Еміль у житті мав різні переживання і завжди був переконаний, що мусить жити, бо буде комусь потрібний. І власне зараз ми направду стали потрібні. Ми дуже глибоко переживаємо цю ситуацію. Мабуть, це саме той момент, на який Еміль чекав усе своє життя. Мабуть, це та найбільш потрібна річ, на яку чекав стільки років і яку зробив", – каже пані Алісія. 

…Уже три тижні, як ми з сином повернулися до Львова. Ми набагато спокійніше реагуємо на сповіщення повітряної тривоги і пробуємо налагодити своє життя в нинішніх непростих умовах. Ми не знаємо, коли закінчиться війна. Але точно знаємо, що після того матимемо багато гостей з Польщі. Йоганна з сім’єю хочуть побачити дельфінарій та океанаріум, пан Еміль з пані Алісією – познайомитися з усією нашою родиною, а їхні діти Ася і Мартін завжди хотіли побачити Львів. А ще ми обов’язково поїдемо в Польщу ще раз – після війни, всі разом. Ми будемо сидіти на подвір’ї біля червоного будинку і згадуватимемо, як познайомилися з чудовими людьми, які підтримали нас у найважчий період нашого життя.

Стежте за найважливішими новинами Львова, регіону, України та світу разом з "Еспресо.Захід"! Підписуйтесь на нашу facebook-сторінку та телеграм-канал.