Зібратися з духом і ризикнути, -  режисер Орест Огородник

Про все це Орест Огородник розповів Еспресо.Захід

Цього театрального сезону на велику сцену Національного театру ім. М. Заньковецької повертається "Каліка з Інішмаану" за п'єсою одного з найрепертуарніших драматургів світу ірландця Мартіна Макдонаха – володаря найпрестижніших премій у сфері театру та кіно (серед яких "Тоні", "Золотий глобус", BAFTA й навіть "Оскар"). Вистава, яку втілив на заньківчанській сцені режисер Орест Огородник і якій не пощастило. Вона стартувала в ковідні часи, коли за вимогами безпеки зал мав бути напівпорожнім. А згодом була відсунута на задвірки й у часі просто без пояснень відтиснута в архіви. У кулуарах театру подейкували, що в такий спосіб попередній керівник Андрій Мацяк зводив порахунки з неугодними йому людьми: цілком усвідомлено перекреслював та знецінював усе, що ті робили.

Можливо, я не згадувала б про це сьогодні, але тоді вистава "Каліка з Інішмаану" повністю змінила моє сприйняття Ореста Огородника як режисера-постановника. Той, хто фігурував у загальному сприйнятті переважно як режисер соціально-злободенних чи комедійних п’єс, раптом шокував здатністю до глибокого філософського занурення у матеріал і виснуванням із нього дуже важливих і навіть несподіваних сентенцій. Раптом Огородник, який здобув у Львові стійкий авторитет і власне гучне ім’я, показав: усе це не особливо що варта, коли людина керується бажанням нарешті справді себе розкрити.

"У житті кожного хлопця настає час, коли він мусить зібратися з духом і ризикнути. Бо інакше – навіщо жити?" – говорить Біллі – головний герой вистави "Каліка з Інішмаану".Не знаю, чи саме ця п’єса стала для Ореста Огородника приводом ризикнути, але знаю, що саме вона дозволяє сьогодні говорити про нього як про творця особливої проби. Принаймні для мене. Цього року режисер відсвяткував своїх піввіку. А днями приходить у середовище міста ще й як творець першого львівського театру антрепризи "Тапоок", який 1-2 жовтня виставою "Літаючі жінки" планує публічно заявити про себе. Про все це й не тільки – в сьогоднішній розмові.

Хто поруч і в радості, і в горі

Як правило, у 50 років люди підбивають ті чи інші підсумки. У вас був на це час і сили?

Часу не було (сміється). Чесно кажучи, я не встигав. До певного моменту не вважав, що те, що робив, заслуговує на згадку. Але зовсім недавно раптом почав над цим думати – звернувся до минулого. А продиктовано воно було, напевно, тим, що спочатку звернувся до майбутнього і подивився, яким воно може бути в мистецтві й у житті.

Що побачили? Що уявилося?

Спочатку, як у народній пісні – за туманом нічого не видно. Попри певні плани, задумки, бажання. Мав ідеї, але як їх реалізувати, не до кінця розумів. І напевно, через те, що не до кінця розумів, як оформити це майбутнє, прийшов до думки, що треба подивитися, а що з моїм минулим. І раптом виявилося: все, що хотів зробити, – зробив, що міг реалізувати – реалізував. Хіба крім збірки моїх авторських п’єс, яку хотів бивидати.

"Реалізованість почасти може залежати від страху загубити й не донести до людей те, що вділив Бог"

Ось ця реалізованість... Від чого вона в основному залежала – від вашої впертості, характеру чи від випадку?

Почасти – від страху. Я дуже боявся й досі боюся загубити і не донести до людей те, що мені вділив Бог. Цей страх став одним з основних рушіїв. Крім того, була впертість. Звичайно, будь-яка невдача мотивувала до нового сплеску, напору… Для того, щоб забити цвях у дерево, має бути цвях і дерево. А ще – молоток. Напевно, в моєму творчому житті складалося все так, що, не зважаючи на твердість дерева, я зумів цей цвях до певної межі забити. Потім раптом побачив, що дерево перетворилося на бетон. А для чого забивати цвяхи в бетон? Цвяхи і молоток знищиш та пальці покалічиш… Як драматург і режисер я реалізовувався в театрі ім. Заньковецької з нуля. І коли вже мені здавалося, що знаю, як робиться це, це і он ще те, раптом з’ясував, що не все насправді залежить від цвяхів і молотків.

З найближчими друзями-кумами Норчуками і Войтюками

Призначення новим художнім керівником театру Максима Голенка в перші дні шокувало Львів. Попри те, що ім’я цього чоловіка вже знали через "Тригрошову оперу" Бертольда Брехта, яку він поставив у вашому театрі, ніхто з ширшого львівського загалу не очікував, що новий керівник, якого колектив насправді гостро потребував, буде немісцевим і не з заньківчанського середовища. А в театрі?

Коли стало відомо, що з тоді чинним керівником, який наламав чимало дров, контракт не продовжать, заньківчани почали шукати кандидата від свого колективу. Про те, що до нас як керівник прийде Максим Голенко, від якого у захваті театральні критики і якого через брак у людей відповідної освіти, знань не завжди розумів глядач, до останнього дня ніхто не знав. Але, напевно, заньківчани були враженими менше, ніж Львів, швидше радіючи з того, що керівником призначили людину, яка розуміє і любить театр, знає, що таке актор, усю театральну кухню і має досвід, а не профана з тими чи іншими нездоровими амбіціями. Багато хто, як і я, на той час бачив перед собою бетонну стіну, а з приходом нової людини відчув – стіна впала. І це було дуже гарне відчуття, яке попервах особисто мені дало надію…

Чому попервах?

Тому що, як показав час, співпраця з новим керівником, на жаль, почалася з мистецького непорозуміння… Мені взагалі заказали дорогу до постановок в театрі ім. Заньковецької. І в планах театру немає жодного мого проєкту… Сподіваюся, це ненадовго..

"Театр часто-густо – це як невеличке феодальне царство. І добре, якщо феодал мудрий, вирозумілий. А якщо ні?"

Ваші вистави мали великий успіх не тільки у Львові, а скрізь, де були показані. Однак останній рік, а може, й більше, вони (йдеться передовсім  про ті, що їх ви створили за власними п'єсами) перестали фігурувати на львівських театральних афішах. Якби випала можливість іще раз пройти свій шлях, він був би таким же?

Ні про що не шкодую. Мені не соромно за жодну з моїх вистав. Те, що в останній рік-два з репертуару театру пропали майже всі серйозні постановки, і не лише мої, не від мене залежало – кожен має відповідати за власні  "театральні"  гріхи.  А я не чуюся грішним у цьому аспекті. Завжди намагався робити по совісті, як відчуваю. А те, що в якийсь момент моя творчість як драматурга стала театрові ім. М. Заньковецької непотрібна, то причина на той час була не тільки в творчості. Адже театр часто-густо - це як невеличке феодальне царство. І добре, якщо феодал мудрий, вирозумілий. А якщо ні? Я донедавна не міг позбутися думки, що забагато на себе взяв. Як сказав би наш давній художній керівник Федір Стригун, нахапався, як жаба мулу. Бо насправді і грати, і писати, і ставити – трохи заважке завдання.

Перед виходом на сцену у виставі "Різдвяна ніч" в образі козака Чуба

Три іпостасі - три творчих самовияви. Де вам найзатишніше?

Якщо мені можна не давати ролей як актору (що було не раз), чи не давати можливості ставити як режисеру (що відбувається зараз), бо в цих сферах від себе не залежу, то заборонити писати мені не може ніхто. Тому, напевно, найзатишніше мені за письмовим столом, де ні від кого не залежу… І вдома, серед рідних…

Я довгий час виношував ідею зробити антрепризний театр, і якби не війна, то вже би його організував. Але, напевно, так мало статися, що цю ідею втілюю тільки сьогодні. 1-2 жовтня відкриваю свій антрепризний театр ТАПООК (розшифровується як Театр Актуальної П’єси Ореста ОгородниКа) прем’єрою "Літаючі жінки" за комедією відомого французького драматурга Марка Камолетті, що увійшла до Книги рекордів Гіннеса як найчастіше поставлена на сценах світових театрів. Понад 10 тисяч разів ця п’єса йшла у світі і я сьогодні теж до цього докладаюся. Поставив цю виставу разом з акторами нашого театру, і дай, Боже, щоб вона щасливо пішла у світ. Адже наразі все складається: попри складні часи вдалося знайти на постановку фінанси (головний партнер – міжнародний автобусний перевізник  EAST WEST EUROLINES ), Максим Голенко поставився до моєї ініціативи з розумінням і дозволив в позаробочий час провадити репетиції у театрі, актори відгукнулися на пропозицію зіграти у цій виставі з інтересом… Отож, нарешті, стартуємо. Наразі зі сцени Першого театру, а там побачимо. Переконаний – не надаремно… Адже нарешті після затяжної перерви  відчув, що до мене повертається енергія. Те відчуття, яке з огляду на багато зовнішніх обставин, вже встиг призабути…

До До прем'єри "Літаючі жінки" готові!

Засновник ордену францисканців св. Франциск Асізський стверджував: "Почніть робити те, що потрібно. Потім робіть те, що можливо. І ви раптом виявите, що робите неможливе". Цілком як у вашому випадку. Але ж творчій людині потрібно відновлюватися. Вдається? За допомогою чого? 

Насправді донедавна – не надто… Якийсь час, чим би я не відновлювався, як би не реабілітувався, нічого не допомагало. Дяка Богу, що в мене в сім'ї все добре. Бо найкраще відновлення вдома з дітьми. Та й коли думаю, що люди місяцями сидять в окопах холодні, голодні, то взагалі не маю права на щось скаржитися. Маю право лише дякувати за можливість творити. 

Надійний тил

Це – глобально. А локально – кожна жива істота час від часу потребує внутрішнього відновлення, де б вона не перебувала.  Джентльменський набір – добротна музика, книга, хороший фільм – здатний якось зарадити? 

Якби я закрився в печері і мав би у своєму розпорядженні тільки це, то, напевно, так. Тим більше, якби мав можливість пробути в тій печері тижнів зо два. А так, то воно допомагає хіба на момент, коли ти в цьому. Коли ж переходиш в інакший простір, то вже не ти зачерпуєш енергетику, а з тебе її починають зачерпувати. І добре, коли та твоя енергетика йде на справи чи речі, яким себе посвячуєш. Значно гірше, коли вимушений віддавати всі внутрішні сили тому, що від тебе не залежить.І раптом починаєш відчувати, що в твої двері впевнено стукає депресія. Я переживав депресивні періоди, і не один. Нікому цього не побажаю… Можливо, для культури це не завжди найгірше, що може з творчою людиною трапитися. Як казав мій знайомий лікар, чи був би Гоголь Гоголем, якби в період психологічних криз його рятували антидепресантами? Майже гарантовано, що ні. Але персонально для конкретної людини – це жах. Бо коли намагаєшся збалансувати роботу, сім'ю і творчість, минуле і майбутнє, місце праці зі своїми внутрішніми переконаннями, і в це все втручаються несприятливі зовнішні обставини та чужий негатив, то воно забирає стільки енергії, що хочеться махнути рукою на все, крім сім'ї. Бо для мене за сім'ю і моїх дітей головнішого не має нічого. Якби не сім'я, то не знаю, де сьогодні був би і що робив, за що безмежно вдячний коханій дружині Мар’яні, яка завжди поруч і яка переживала зі мною достатньо надважких моїх часів…( замислився) Дуже в багатьох речах розчарувався, хоча в багатьох і ствердився. 

З найдорожчим другом

От про ті, з царини ствердження - будь ласка, детальніше

Сьогодні знаю, що в житті, крім депресії, зради і чисельних марнот, є довіра, любов, дружба й повага. А головне, що в житті є Бог і на все Його воля. І з Богом своє співвідношення і розуміння треба знайти передовсім. А це дуже важко зробити, тому що Бог є в тобі і ти є Бог. Це не я сказав, а Ісус. Що царство небесне всередині нас. Отож співставити небесне царство у власному єстві з тим, що відбувається довкола, - це і є завдання для всіх людей на планеті. Просто не всі над цим замислюються. І досягати цього дуже й дуже непросто…

Життя... Любов... Душа...

Я от вас послухала і думаю, що попри всі ваші депресивні стани, ви таки дуже щаслива людина в усвідомленні довіри, дружби, любові.

Це й справді так, але депресія до цього не має стосунку.  Депресія – це брак певних нейромедіаторіву мозку. А душа - це щось інше. Душа замішана на любові. Людину від самогубства в депресії стримує саме душа, саме страх її втратити… Адже вона не належить людині… Належить Любові… Богу… Обікрасти Бога не кожен насмілиться… Хоча і засуджувати таких людей я не буду… Адже поки не побуваєш у чужій шкурі – не маєш жодного права щось стверджувати… У кожного своя доля. Я б своєї нікому не радив… Але й ніякої іншої не хотів би… Властиво, я це усвідомив з віком, як багато іншого. Приміром, коли був молодшим, то сміявся над фразою, що 50 років – найкращий вік для мужчини, щоб забезпечити жінці щастя. А тепер розумію, що для душі це не вік, бо в душі взагалі віку немає. Я чудово розумію, що в народного артиста України Бориса Міруса, якому було б зараз 95 років ( царство йому Небесне), душа була такою ж, як у щойно народженого, просто досвіду мала більше. А стосовно тіла, то так – воно, на жаль, уже не таке, як в 30 і не таке, як в 40. Ти можеш із цим змагатися, це заперечувати різними дієтами чи фізичними навантаженнями, але нікуди від цього не подінешся. Хоча мене більше завжди турбувала емоційна складова. Адже 50 років – золотий вік для творчості і для життя. Ти при пам'яті і при такій фізичній формі, що тобі ще нічого не закрито. Ти багато знаєш і в дечому розбираєшся… Ти намагаєшся не витрачати час на нецікавих людей. Інакше кажучи, у цьому віці молодість і досвід сходяться разом і ти готовий видавати на-гора по максимуму, але не завжди для цього маєш можливість. І от коли тих можливостей нема і намацати їх ніяк не виходить, ти починаєш підсвідомо стресувати. Щораз сильніше. Але щоб вибратися з ями, треба перестати її копати. Тобто перестати реагувати на зовнішні подразники. А ось цього я так, на жаль, уповні й не навчився… Маю ще одну особливість, не вмію розпорошуватися: якщо вже кудись "влажу", то занурююся у це з головою. Для роботи це, вочевидь, добре, але не для нервів. Бо і в проблеми така людина залітає (принаймні емоційно) на 100 відсотків… А щодо життєвого кредо, то ще раз згадаю Бориса Міруса . Він казав: "Хочу прожити життя так, щоб коли проходитиму повз інших, вони не хотіли плюнути мені на плечі". Напевно, й мені цього хочеться  сьогодні найсильніше. Окрім, звісно, нашої перемоги над російським окупантом…