"Жити… не те, щоб жити, але залишатися "під ними" я не зможу, - Ксенія з Маріуполя про те, як вдалося вирватися з пекла

Про це Ксенія розповіла в ефірі Еспресо.TV.

"Те, що вони (окупанти. – Ред.) зробили з містом, – це …. світ повинен про це знати", - вважає жінка.

"Я не знаю скільки залишилося живих маріупольців. Я не знаю, як нам вдалося вибратися. Я ще двічі поверталась за людьми, бо не могла їх залишити. І це було диво, що я вибралась і вижила. Я вірю, що мені з неба допомагав мій син (син Ксенії загинув під бомбардуваннями на очах у матері. - Ред.). Було дуже страшно проїжджати ці блокпости. Я розуміла, що якщо вони якось проб’ють мене по базі даних, то мене або розстріляють на місці, або триматимуть у заручниках і міняти на когось. У мирний час я працювала в організації, яка займалась гуманітарним розмінуванням. У Росії ця організація офіційно визнана терористичною після конфлікту в Грузії. Це міжнародна гуманітарна місія, яка називається "Halo Trast". Організація робить дуже важливу роботу для людей, що жили на лінії розмежування. Якщо б на блокпосту про це дізналися, то я мене б взяли у заручники, щоб обміняти на когось. Розумію це все, я все одно дуже хотіла в Україну, бо жити… не те, щоб жити, але залишатися під ними я не зможу", - каже Ксенія.

"Ми поїхали (з території так званого ОРДЛО. – Ред.) на свій страх і ризик, не знали чи доїдемо чи ні. Проїхали 28 блокпостів. Перевіряють всі гаджети, всі фотографії і переписки. Ми проїхали дивом, - згадує жінка. - Їхали маршрутом Мелекіне-Мангуш-Розівка-Бильмак-Пологи-Оріхів-Запоріжжя. Територія між Пологами і Оріхівом повністю замінована з обох сторін, як узбіччя так і окремі ділянки дороги. Постійно йде обстріл. На дорозі стоять розстріляні машини, був один підірваний автобус".

"Ти просто їдеш і молишся, бо нікуди заховатися. Треба просто їхати і надіятися. Я дуже просила мого сина, щоб він мені допоміг, я знала, що тепер він мій янгол", - зізнається Ксенія.  

"Перший український блокпост був в Оріхові. Люди, які проїжджають перший український блокпост – плачуть. І чоловіки, і жінки. І я плакала, бо це була велика радість, що ми змогли прорватися і змогли вижити", - завершує жінка.

Стежте за найважливішими новинами Львова, регіону, України та світу разом з "Еспресо.Захід"! Підписуйтесь на нашу facebook-сторінку та телеграм-канал.