З огляду на кількість українських прапорів, у Дубліні я почувалася, наче в Києві під час Майдану, – львівська волонтерка

Журналістка "Еспресо.Захід" поговорила з Анною про волонтерство та життя українських біженців у Дубліні.

У день початку повномасштабного російського вторгнення Анні Вдовиковській довелося не лише активно продовжувати своє понад 8-річне волонтерство, а й перш за все подбати про своїх літніх рідних.

"У той момент мені довелося приймати дуже швидкі рішення щодо двох бабусь, які жили у Львові, зібрати їх докупи, зібрати їм усе необхідне, вивезти їх урешті-решт, аби не залишалися самими тут, ще й хворі. Ми через Польщу таки виїхали до Ірландії, до моїх батьків. Я була впевнена, що швидко повернуся. Моя домовленість із батьками була така: приїжджаю, віддаю бабусь і повертаюсь. Але виявилося, що стоїть питання про серйозні операції відразу в обох бабусь", – розповідає вона.  

Тож починати роботу над наближенням перемоги України довелося в Дубліні. Там дуже швидко утворився український ком’юніті-центр.

"Нам дали приміщення на пивоварні Guinness, і ми в ньому намагалися працювати й одразу почати щось закуповувати. Чи то, скажімо, ми продовжили продовжувати, бо волонтерство тривало вже 8 років. Здебільшого це було щось зі спорядження та дрібна оптика, максиму далекомір. Але вже тут довелося закуповувати багато бронежилетів, касок, тепловізорів, дронів, радіостанцій, різного спорядження. А взагалі перший тепловізор я купувала вночі у дорозі з бабцями до Польщі", – згадує Анна Вдовиковська.

Читайте також: В Ірландії біженця можуть поселити у старовинному замку. А можуть – у центрі для людей похилого віку, – черниця зі Львова

Основу центру становить українська діаспора, зокрема українські айтівці, які раніше поїхали до Ірландії на роботу, долучаються також вимушені переселенці. Окрім того, дуже активними є й самі ірландці.

"Ірландці безмірно долучалися та долучаються. Особливо у тих сферах, де ми діяти не могли. От, наприклад, нам би дуже хотілося чимось закидати посольство Росії, але ми розуміли, що співпрацюємо з урядом Ірландії і це може на ту співпрацю повпливати. Зате самі ірландці переконані були, що їм таке цілком можна. Один ірландський священник просто залив вхід до рашистського посольства червоною фарбою. А найцікавіше було, коли водій вантажівки спокійно заїхав туди у ворота, зупинився, увімкнув аварійку, вийшов і з невинним обличчям розвів руками, мовляв, воно не їде. Поліцейські стоять і сміються, бо ж вони також одну зміну стоять на кордоні поліції, а решту часу приходять мітингувати", – сміється волонтерка.

Читайте також: "Врятувавшись з-під обстрілів, люди казали, що хочуть повернутися додому": українська психологиня розповіла про роботу з біженцями в Польщі

Дуже уважні місцеві мешканці й до українців, які потрапили до їхньої країни вимушено. Ірландія – це країна, яка не має багатоповерхівок і зайвого житла, самі ж ірландці дуже цінують власний простір та його межі. Проте вже у перші дні великої війни люди в країні почали масово подавати заявки про те, що готові прийняти українців у своїх домівках.

"Вони зробили так, що українські біженці там почувались не як біженці, а як дорогі гості. Це відчувалося, коли ти їдеш у таксі, а таксист не те що грошей брати не хоче, а ще й намагається дати їх на волонтерство. І коли ірландці кажуть своє типово тамтешнє привітання тобі "сто тисяч мільйонів вітань удома", – ділиться Анна. – У нас навіть була така гра серед українців, коли стаєш у будь-які точці Дубліна – чи в центрі, чи там, де лиш вівці бігають, – і рахуєш, скільки українських прапорів бачиш навколо або ж написів українською. Власники магазинів просто на ґратки та на двері наносили синьо-жовті прапори та написи українською. З огляду на кількість українських прапорів навколо, я почувалася, наче в Києві під час Майдану".

Як додає волонтерка, ірландці мають свій досвід життя поряд з окупантом, тому вони дуже добре розуміють українців. Особливо старше покоління. Молодше ж не настільки орієнтується в контексті, але багато волонтерить із почуття справедливості.

Тим часом Український кризовий центр невпинно продовжує свою роботу спільними силами українців та ірландців. Спочатку більшість часу присвячували біженцям, але майже відразу взялися й до закупівель і пошуків обладнання та спорядження. Працюють за конкретними запитами й потребами, завжди знають, що й куди поїде. Доєднали також мистецький напрямок – як спосіб розповідати про Україну та залучати додаткові кошти.

"Вони навіть створили хор, який записав пісні з ірландським рок-гуртом Aslan, а потім із Гленом Гансардом, який зняв відомий фільм "Once" і власне отримав Оскар за найкращу пісню до нього. А зараз готуються до нового запису, поки що не скажу, з ким", – додає Анна.

Натомість багато українців, які вимушено приїхали до Ірландії на початку великої війни, вже повернулись або ж повертаються додому.

"Більшість львів’ян, які були в Ірландії, побачивши, що у Львові більш-менш спокійно, поверталися назад. Повертаються й ті, хто з центральної частини України. Дехто навіть до Харкова", – говорить Анна.

Читайте також: Намиста для ЗСУ та сотні годин волонтерства: як живе львівська творча Майстерня Птичка під час великої війни

Усі ж, хто залишається, здебільшого продовжують допомагати у волонтерстві. А волонтерство Анни Вдовиковської триває та набирає нових обертів у Львові, проте зі зв'язку та співпраці з ірландським центром вона також не випадає.

"Усе це від спільної роботи перетворилося у справжню дружбу", – підсумовує волонтерка, яка вже найближчим часом повезе роботи українських митців до дружньої країни.

Фото з Ірландії надала Анна Вдовиковська.

Стежте за найважливішими новинами Львова, регіону, України та світу разом з "Еспресо.Захід"! Підписуйтесь на нашу facebook-сторінку та телеграм-канал.