В Ірландії біженця можуть поселити у старовинному замку. А можуть – у центрі для людей похилого віку, – черниця зі Львова

Сестра Антонія Зоряна Шелепило зі згромадження Сестер місіонерок Найсвятішого Ізбавителя зараз перебуває в Лімеріку. Це велике місто на південному заході Ірландії. Говоримо з нею про українських біженців і те, як їх приймає ця країна.  

Черниця має декілька тисяч підписників у фейсбук та інстаграм. Коли публічно зізналася, що покинула Львів, під її дописами почали з'являтися неприємні коментарі.

Про звинувачення тих, хто поїхав. І чому це треба "пропускати повз вуха"

"Мені часто пишуть люди, які поїхали з України, що вони почуваються зрадниками і бояться про це говорити. З осудженням я й сама зіштовхнулася. Одна користувачка фейсбуку дорікнула, що багато людей у мені через це розчарується. Але ці люди не знають навіть, де я до того була. Це моє життя, мій вибір і я за нього відповідаю. Адекватні люди інших не звинувачуватимуть, хіба що в якомусь злочині. Але злочину в тому, що якась людина через війну вирішує тимчасово залишити свою Батьківщину, я не бачу. Тут у центрах допомоги українським біженцям можна і львів'ян зустріти. Було таке, що українці, які приїздили зі східних областей, запитували їх: "А у вас що, настільки небезпечно?" 

Дуже люблю читати історії української письменниці Катерини Бабкіної. Я ще у Львові була, коли вона опублікувала такий допис: "Ви захищаєте місто зі зброєю, приймаєте пологи в бомбосховищі, годуєте медиків? Ви герой чи геройка. Ви опинилися під пальмами і застрягли там? Ви герой чи геройка, ви не юзаєте пальне, вас не треба захищати, ви не застрягли на лінії вогню без їжі, через вас ніхто не повинен ризикувати собою. Дізнайтеся, кому треба допомога, і робіть, що можете. Ви виїхали? Ви геройка, ви вивезли дітей чи старих батьків. Ви там, де не бомблять? Ви геройка чи герой, дізнайтеся, кому треба допомога, і робіть, що можете". Де б ми не були, ми можемо бути патріотами. Людину, яка виїхала, не треба захищати в Україні. Вона не з'їдає тієї солі, яку зараз важко купити. 

Одна пані в інстаграмі написала мені: "Ви що поїхали, бо боїтеся? А я не поїхала! Я в Україні". На запитання, які мені ставлять таким тоном та ще й в інтернеті, не готова відповідати. Тим паче розповідати про свої почуття незнайомій людині. Вона не поїхала, і Слава Богу! Допоки ми слухаємо звинувачення і самі себе починаємо звинувачувати, доти воно працює. Якщо ці звинувачення наштовхуються на стіну "Ні, це не про мене. Це про тебе", людина наступного разу подумає, чи їй звинувачувати тебе, чи пошукати когось іншого.

Тут у центрах допомоги українським біженцям можна і львів'ян зустріти. Було таке, що українці, які приїздили зі східних областей, запитували їх: "А у вас що, настільки небезпечно?" 

 Для мене це ненормально, це порушення особистих кордонів, коли хтось розповідає, що я така-сяка, бо не там, де б вони хотіли. Можливо, вони теж не там, де я хотіла б. Але чому я повинна розповідати їм, де вони мусять бути? Я не кажу, і ви мені не кажіть. Навчилася ставити межі й не виправдовуватися за те, за що виправдовуватися не повинна".  

Чому вирішила виїхати. І чому саме в Ірландію

"На початку війни ми зібралися онлайн – сестри з різних спільнот, наші знайомі отці, капелани, – щоб обговорити можливі варіанти евакуації на випадок бомбардувань й окупації. Ніхто ще тоді не знав, як далеко може зайти ворог. Але ми бачимо, що відбувається на окупованих територіях, як російські військові поводяться там із жінками. Навіть не хочеться думати, що вони зробили б з черницями. 

На той час частина сестер-редемптористок перебувала у Львові, а частина в Кам'янці-Подільському. Головна сестра-настоятелька з Німеччини написала до нас, чи хтось міг би приїхати, щоб ми всі не були скупчені в одному місці. По-перше, це небезпечно, а по-друге, до Німеччини приїхало багато українців, які потребували духовної, пасторальної підтримки. Крім того, мав відкриватися дім для хворих дітей з України та їхніх батьків. Потрібні були волонтери. А майже кожна наша сестра вчила німецьку. 

Практично одночасно звернувся до нас один із отців-редемптористів з Ірландії. У цю країну також прибуло багато біженців з України, і тут також потрібна була наша допомога. Одна з сестер поїхала у Відень, перекладає там дітям уроки з німецької мови на українську. Дві – в німецький Бонн. Я англійською володію краще, ніж німецькою, тож ми ще з однією сестрою вирішили, що від нас буде більше користі в Ірландії. 

Щочетверга українці збираються на молитовні зустрічі

Наша робота тут полягає у спілкуванні з українцями. Ми відвідуємо різні центри, де розміщують біженців, що прибувають з України. Дізнаємося, які там умови й чого люди потребують. Найважливішим нашим завданням було організувати українцям святкування Великодня, щоб всі могли зустрітися та помолитися українською мовою. 

Українське богослужіння у храмі Редемптористів на Великдень

Як Ірландія допомагає вимушеним переселенцям з України

Ірландія дуже багато робить для наших воєнних переселенців. Сюди приїхало майже 36 тисяч українців. Населення Ірландії – близько 5 мільйонів. Тобто з України виїхало більше людей, ніж населення цієї країни. 

Коли людина приїжджає, її відразу реєструють, і видають телефонну картку з безлімітним інтернетом, рахунок на якій автоматично поповнюють протягом трьох місяців. Через тиждень вона отримує номер державної служби (PPNS), на який інші іноземці чекають як мінімум рік. 

Ірландці дуже гарно все організували. У реєстраційних центрах працює багато перекладачів. Сестри, які в Німеччині, розповідають, що там на документи треба чекати по кілька місяців. Фінансову допомогу ми отримуємо з першого дня перебування в країні. Щомісячна виплата становить 208 євро на дорослу особу і 117 – на кожну дитину.

Ми з сестрою знали, де будемо мешкати. Ті люди, які не мають де жити, збираються групками і їх везуть у той центр, де є вільні місця. Це може бути п'ятизірковий готель, а може бути готель 2-3 "зірки". Часом це може бути старовинний замок, який швидко переобладнали під житлові приміщення, або школа, яка вже давно не працює. Один із центрів облаштували у будинку для людей похилого віку.

Сюди приїхало майже 36 тисяч українців. Населення Ірландії – близько 5 мільйонів. Тобто з України виїхало більше, ніж населення цієї країни

 На початках людей забезпечують харчуванням. Далі – по-різному. У готелях годують тим, чим і постояльців. В одному із центрів на кухні працюють українці. Тобто вони вже працевлаштовані, але там не живуть, а живуть у селі. Готують для земляків страви української кухні. З міркувань санітарної безпеки на кухню заходити можуть тільки кухарі. Але де-не-де в центрах переселенці готують собі самі. Їм тільки привозять продукти.

У багатьох центрах є доступ до принтера, комп'ютера, інтернету, щоб люди могли зареєструватися й оформити медичне страхування. Більшість українців хоче працювати та практично відразу по приїзді починає шукати роботу. Таких людей запрошують на співбесіду. Запитують, яка в них освіта, досвід роботи, чим би хотіли займатися, який у них рівень англійської. Не обов'язково все треба знати й уміти. Людину тестують, щоб запропонувати їй якесь місце праці.

Труднощі з пошуком житла

Знайти помешкання в Ірландії важко. Тут майже немає багатоповерхівок як у нас – 10 поверхів і багато під'їздів. Місцеві живуть у котеджах – компактних одно- і двоповерхових будиночках. Якщо будинок високий, то це або готель, або якийсь промисловий об'єкт. 

Ірландці, які мають вільне житло або готові прийняти біженців у себе, зголошуються в Червоний Хрест. Організація перевіряє умови і, якщо все гаразд, селить там українців, що втікають від війни. Серед моїх нових знайомих мало людей, які живуть по квартирах. Більшість живе в центрах для воєнних переселенців. Невідомо, як довго вони зможуть там залишатися, але поки що їх звідти не виселяють. Вони отримують виплати і чекають на повернення в Україну". 

Більшість українців хоче працювати та практично відразу по приїзді починає шукати роботу

 Як почуваються біженці і про що мріють

Ті, які втратили все, не хочуть, щоб їх жаліли. Жаліти можна котика-песика. Люди потребують співчуття. 

Багато сімей приїхало з Маріуполя. Ми зустрічали таких майже у кожному центрі. З одним із центрів ми співпрацюємо найтісніше – я, сестра, з якою ми приїхали та отець, який нас сюди запросив. Там ми познайомилися з 83-річним дідусем. Уявляєте: йому було 6 років, коли закінчилася Друга світова війна. З Маріуполя він тікав разом зі своєю донькою, зятем і котом. Зятю більш як 60 років, хворіє на рак. Виїхали, коли ще можна було евакуюватися автомобілем. Пізніше до них приєдналися внучка зі своїм чоловіком. Так родина возз'єдналася. Нещодавно їм виділили окреме житло десь на хуторі. Тут багато людей живе по селах, і якщо ти не маєш своєї машини, то переміщатися складно, бо громадський транспорт  в Ірландії їздить набагато рідше, ніж в Україні. 

Дідусь – справжній інтелігент, цитував напам'ять вірші Шевченка. Сідав біля ірландських волонтерок і щось їм розповідав, українською або російською. Звісно, вони його не розуміли, але старенькому просто потрібно було виговоритися. Був улюбленцем усіх. З іншими родичами ця сім'я, на жаль, втратила зв'язок: не знають, ні де вони, ні що з ними. 

Ми спілкувалися з людьми, які втікали через Росію. Інших варіантів у них не було. Їхали автомобілем через усю Росію до кордону з Литвою. У Литві залишили авто. Кажуть, це диво, що не потрапили до фільтраційного табору.

На одну з бабусь під час вибуху впало щось важке і пошкодило старенькій спину. Родина поїхала на кордон з Росією і якось переконала прикордонників, що їм потрібно потрапити у Санкт-Петербург. Звідти дісталися Естонії, а з Естонії прилетіли в Ірландію.

Історії дуже різні. Я не розпитувала цих людей, чи вони когось втратили на цій війні. Вважаю, що якщо людина захоче говорити на цю тему, то сама почне розмову. Зазвичай люди починають щось розповідати під час другої чи третьої зустрічі. Розповідали нам, як таксист у Харкові вимагав від них за поїздку 4 тисячі гривень. По-різному люди поводяться в екстремальних умовах. Хтось намагається заробити на чужій біді, не без того.

Ми спілкувалися з людьми, які втікали через Росію. Інших варіантів у них не було. Їхали автомобілем через усю Росію до кордону з Литвою. У Литві залишили авто. Кажуть, це диво, що не потрапили до фільтраційного табору

Люди переважно швидко оговтуються. Радіють літу, сонцю. Для батьків важливо, що їхні діти пішли до школи і вчаться там безплатно, бо в Ірландії багато шкіл є платними. Подарували їм шкільну форму, бо у цій країні учні зобов'язані її носити. Дітям дуже подобається навчатися в ірландських школах, хоч вони й мало що розуміють – настільки тепло їх тут приймають! В одну зі шкіл нас запросили на батьківські збори. У ній навчаються діти з 37 країн світу: Афганістану, Пакистану, Польщі... З вересня (вони вже про це думають!) тут планують організувати щосуботи заняття, які вели б українські вчителі, щоб наші діти не забували рідної мови та культури. 

Дорослі в Ірландії комфортно почуваються, тож і діти легко тут адаптуються. Тим паче, що діти, навіть не знаючи мови, якось можуть порозумітися з однолітками. Те, як ірландці нас приймають, – для нас урок, якими гостинними можна бути.

У центрі, де дозволялося перебувати з тваринами, мешкала родина, яка приїхала з песиком. Песику виповнився рік, і волонтери... спекли йому на день народження торт, який прикрасили їстівною фотографією. На цій фотографії були всі мешканці центру. Ще й одяг чотирилапому подарували! 

Ірландці настільки уважні, що пам'ятають кожну дрібничку і стараються зробити бодай щось, щоб розрадити українців, які переживають зараз, мабуть, найгірші часи у своєму житті. Вони розуміють, що ми приїхали сюди не за власним бажанням. Те, як вони про нас дбають, гідне подиву. До кінця життя буду вдячна Ірландії за те, що вона зробила для України, для кожної української сім'ї й дитини, яка тут вимушено перебуває.

Дозвіл на перебування у їхній країні ірландці видають терміном на рік. Вони розуміють, що частина людей залишиться, але спокійно до цього ставляться. Тут працює багато іноземців. Майже на кожній фірмі є людина з іншим громадянством. Ірландія завжди допомагала тим, кому важко. Свого часу сюди приїхало багато біженців зі Сходу (Афганістану, Сирії). Ніхто їх не виганяє.

Що ірландці знають про Україну та українців

"До війни ірландці мало що знали про нашу країну. Якщо контактували з українцями (як-от отці-редемптористи), то знали, звісно, більше. 

Зараз ірландці завдяки новинам вже вивчили географію України, знають, де яке місто, де зараз найбільш небезпечно, орієнтуються, де точаться найбільш запеклі бої. Ти можеш йти вулицею й перехожий може тебе зупинити та запитати, звідки ти. Якщо кажеш, що з України, починається діалог. Цікавляться, чи добре нам тут, чи наші батьки або інші родичі, які залишились в Україні, перебувають у безпеці. Для мене це шок, бо я доволі закрита людина і не могла б отак зачіпати людей на вулиці. 

Мітинг на підтримку України у Лімеріку

Ірландці дуже співчутливі, бо й самі мали багато проблем з Англією, яка свого часу окупувала північ їхньої країни. Вони знають, що це таке – мати "важкого" сусіда. Зараз стосунки між двома країнами налагодилися, але ці конфлікти наробили багато біди. Тому вони на нашому боці й не запитують, коли вже нарешті ця війна закінчиться, бо вона їм уже набридла.

Про Бога і чому він "мовчить"          

Часто можна почути звинувачення у сторону Бога: чому Він "закриває очі" на те, що відбувається в Україні, чому допускає війну, дозволяє коїтися лиху? Але здебільшого такі речі мені пишуть в інстаграмі, цього справді є дуже багато. Я у таких випадках відповідаю: а чому люди таке допускають? Людина наділена свободою вибору. Чи Бог винен, що вона робить вибір на користь зла? (Я зараз говорю про росіян).

Ті біженці, з якими я тут спілкувалася, не відчувають тієї гіркоти й Бога не звинувачують. Ірландія – дуже гостинна країна, і, мабуть, у добрій, здоровій атмосфері людям стає легше. Вони перестають концентруватися на своєму болю й розуміють, що пора лікувати власні рани, а не роз'ятрювати їх, та продовжувати жити. Україна тут усіх болить, всі за неї переживають. Усі хочуть додому, але не всі мають можливість повернутися. У когось залишилося житло, але люди втратили роботу. Не мають навіть за що платити комунальні.       

Пані Люба з Київщини приїхала в Ірландію до сина, який живе вже тут три роки. Вона юристка за фахом. Її фірма не закрилася, але директор порадив їй поки що не повертатися, бо він немає можливості платити працівникам зарплати. Тут людина може принаймні отримати хоч якісь гроші. Усе не витратить, ще й щось в Україну привезе. Багато людей через це й не вертається: бо немає роботи, немає за що утримувати себе та свою сім'ю, і це також, як на мене, є правильним рішенням. 

Усі хочуть додому, але не всі мають можливість повернутися. У когось залишилося житло, але люди втратили роботу. Не мають навіть за що платити комунальні

Одна жінка не могла витримати розлуки з домом і повернулася на Батьківщину. У той самий вечір у Львів "прилетіли" ракети. Перебралася у Новояворівськ – за кілька днів "прилетіло" й туди. Вона пережила настільки сильний стрес, що вирішила повернутися в Ірландію. 

Знайома з Тернополя працює у школі. Каже, в Тернополі місцевих майже немає. Усі, хто має село, поїхав у село, бо ходити у підвал з дітьми – не варіант. У дітей починається енурез, заїкання. Хто не має села, виїхав за кордон. По місту ходять люди з Херсона, Запоріжжя, Маріуполя. Тут почуваються у більшій безпеці, ніж у себе. 

Не кожен може психічно витримати те, що відбувається зараз в Україні. Ми не знаємо, що переживає кожна людина, скільки у неї ще залишилося сил. Я знаю людей, які й Київ не хотіли покидати, коли там було страшно. А перестали столицю обстрілювати, виїхали за кордон, бо у їхніх дітей почалися серйозні проблеми зі здоров'ям.

Якщо людина не має ресурсу, як може допомагати іншим? Стільки людей вигоріло, виснажилося. Й чути нічого не хочуть про волонтерство. Психологи наголошують: ми потрібні своїй країні здоровими й адекватними. Ми не зможемо відновити свою Батьківщину, якщо річний запас своєї сили використаємо за місяць чи навіть день. Ми й так за день війни використовуємо місячний бюджет країни. Якщо відчуваєте, що у вас немає ресурсу на те, щоб з кимось спілкуватися, присвятіть цей час собі. Якщо будете докоряти собі за те, що мало робите, "догризете" себе остаточно і більше нічого не хотітимете. З почуттям провини бути корисним не вийде. Подбайте про себе. Тоді зможете дбати про інщих з новою силою та любов'ю". 

• Додамо, в Ірландії перебуває майже 36 тис. біженців з України
• Сестра Антонія Зоряна Шелепило розповіла, як вона прийшла у монастир і чому жодного разу не пошкодувала про своє рішення

Фото надала редакції сестра Антонія Зоряна Шелепило

Розмовляла Наталія Гелий