Стрільба займає найменше в роботі снайпера: як журналіст став влучним стрільцем львівської 80-ки

"Еспресо.Захід" поговорив з Петром Гайдащуком про специфіку роботи снайпера, а також про його бойовий шлях і здобутий досвід у затяжній війні з російським ворогом.

Пане Петре, знаю, що ви працювали журналістом у Чернівцях. Розкажіть про своє життя до війни.

Що ж, родом я з Галичини, а Коломийщина – моя мала батьківщина. У 2011 році вступив до Чернівецького національного університету ім. Юрія Федьковича на спеціальність журналіста. Відтоді залишився у Чернівцях. Почав там працювати, робити кар’єру, познайомився з дружиною. Словом, прижився на Буковині.

Журналістом я почав працювати 2014 року, коли ще навчався на третьому курсі. Мені запропонували практику на одному з місцевих телеканалів і я там залишився в ролі репортера новин. Згодом був ведучим новин. У підсумку в 2021 році став головним редактором телеканалу.

Ви проходили строкову службу?

Так, з 2016 по 2017 рік проходив строкову службу в Окремому президентському полку Сухопутних військ. Там здобув спеціальність снайпера, відповідно, рік прослужив, бо мав вищу освіту.

Через декілька років мені запропонували поїхати на збори резервістів до 80-ї десантно-штурмової бригади. Насправді я і хотів стати десантником й пройти строкову службу в десантно-штурмових військах. Але тоді в ДШВ строковиків не набирали або набирали дуже мало. 

Ще під час своєї строкової служби мав думки на декілька років стати професійним військовим, підписати контракт. Але це був якраз кінець 2016-го, початок 2017 року і тоді ситуація була інша. Відбулося своєрідне замороження конфлікту. Ніхто нікуди не рухався. Розумів, що відбувається щось не те, що, можливо, це таке довге затишшя перед бурею... 

Тож згодом я підписав контракт з 80-ю штурмовою бригадою і став резервістом. Насправді ще тоді  себе морально-психологічно готував до того, що буде велика війна. Адже, якщо глянути на той конфлікт, який розгорівся у 2014 році, на цю війну, вона не могла просто так закінчитися, що росіяни самі підуть з Донбасу і все буде добре. Як на мене, було зрозуміло, що цю ситуацію будуть вирішувати військовим шляхом.

"Перші мої бої відбулися на півдні у складі штурмових груп"

Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, відразу пішли служити?

Вранці 24 лютого, коли я прокинувся, то буквально за пів години для себе зрозумів, що відбувається і що маю робити. І до того розумів, що війна незабаром вибухне з новою силою, коли в інформаційному просторі місяцями говорили про це. Але саме 24 лютого вирішив, що збираю свої речі і їду в бригаду.

Звісно, спершу передав свої робочі повноваження іншим людям, а тоді вже поїхав до Львова, у свою бригаду. 26 лютого я вже був на півдні країни, на межі Кіровоградської та Миколаївської областей. Ми екіпірувалися, отримували зброю та були готові до виконання бойових завдань.

З чого почався ваш бойовий шлях?

Спершу приїхав у місто Вознесенськ у Миколаївській області. Ми в’їхали, коли вже відбувся бій за нього. Але там ще був певний хаос після бою, і командуванням сказало нам переночувати в ближньому населеному пункті. А вже наступного дня ми долучилися до стабілізаційної роботи в місті.

Я відразу потрапив до роти снайперів. Сформували нашу снайперську групу і ми поїхали  виконувати завдання, допомагаючи 3-й батальйонно-тактичній групі 80-ї бригади в Миколаївській області, пізніше в Херсонській області, а далі – північний бік Криворізького району Дніпропетровської області.

Війна тоді була більш мобільна та маневрена. Не було ще сталої лінії фронту, коли ти знаєш, що перед тобою окопаний противник, також окопані свої підрозділи. Все було маневрене, переважно працювала наша артилерія, росіяни теж пробували здійснювати всілякі маневри. Були сутички між нашими групами військ і групами військ противника. Власне, перші мої бої відбулися на півдні у складі штурмових груп, ми прикривали їх для відбиття населених пунктів і ворожих позицій. Десь це вдавалося, а десь – ні.

"Стрільба зі снайперської гвинтівки – це ніщо порівняно з тим, що ти можеш коригувати артилерію"

А якими були ваші завдання?

Тоді наші завдання полягали переважно в тому, що ми висувалися ближче до ворога і здійснювали дорозвідку, щоб прикрити якісь певні критичні, загрозливі напрямки, звідки могла йти ворожа піхота чи диверсійно-розвідувальна група. За можливості працювали, але найперше, що дуже важливо, допомагали коригувати нашу артилерію, коли виявляли скупчення противника.

Бо те, що ти стріляєш зі снайперської гвинтівки – це ніщо порівняно з тим, що ти можеш коригувати чи наводити артилерію. Потрібно розуміти, що тоді насиченість неба розвідувальними дронами була мінімальною. І розвідники, і снайпери виконували роботу з виявлення противника.

Тобто, як то кажуть, ви були очима війська?

Так, були очима на землі. І коли ми щось виявляли, тоді на підтвердження цього підіймався Mavic, яких тоді було небагато, дрон підтверджував ціль і артилерія завдавала вогневого ураження.

Повторюся, тоді була дуже маневрена війна. До речі, з перших днів польових завдань приємно здивувало, що під час строкової служби мене дійсно до цього підготували. Бо, по суті, для мене не було нічого особливо нового чи такого, щоб злякало.

"Фільми про снайперів здебільшого не відповідають реальності"

Ви кажете, що багато завдань були пов’язані зі спостереженням. Але як виглядала робота снайперів, коли здійснювали постріл? Бо знаєте, у фільмах часто показують, що снайпер десь, умовно, на тиждень може залягти і чекати, поки будуть проходити вороги. Як насправді? 

Скажу чесно, якщо дивитися фільми про снайперів, вони здебільшого не відповідають реальності. Бо уявіть собі, що людина цілий тиждень десь замасковано лежить нерухомо в очікуванні роботи… Це неможливо. 

Насправді снайпери працюють мінімально парами, тобто по двоє, троє, четверо людей. До пострілу відбувається багато підготовчої робити. Спершу робиш снайперську позицію, тоді спостерігаєш за противником, люди міняються за спостережною трубою, таким великим оптичним приладом, записуєте всі ворожі пересування, виявляєте, чим вони озброєні, складаєте картку вогню, за якою будете орієнтуватися, фіксуєте координати, за можливості передаєте ці координати командуванню. 

Здійснення пострілу, тобто сама стрільба, займає найменше в роботі снайпера. Треба розуміти, якщо ти ляжеш в посадку, а навпроти тебе ворожа посадка і вас розділяє якесь поле, а в противника важка бронетехніка, то він зрозуміє, що по ньому працює снайпер, і наведе на тебе артилерію, танки чи бойові машини піхоти. Тоді снайперська група може загинути. Відповідно, те, що ти цією гвинтівкою встиг вразити одного, двох, трьох противників, буде нічим, якщо через це загине група, бо це неспівмірно. Легше виявити групу противника, бронетехніку, передати координати, а стріляє по них уже артилерія.

Тобто в будь-якому разі більша частина роботи снайпера – це спостереження?

Так, це спостереження за пересуванням противника. Буває складно дійти до позиції, треба мати хороше маскування, бути непогано фізично підготовленим, ну, й морально-психологічно. 

Чому морально-психологічно? Бо снайпери часто працюють у відриві від основних сил. Ти повинен розуміти, що не буде так, як є у десантно-штурмовому відділенні, де діє 10 людей, де кожен є частиною маленького бойового організму, коли є кому вас прикрити, можливо, вас охороняють міномети, артилерія, за вами слідкують свої дрони, тобто вас контролюють і почуваєшся в більшій безпеці.

У снайперів все по-іншому. Вас двоє, троє, максимум четверо людей, і ви самі йдете туди в бік противника. Ви рухаєтеся окремим маршрутом, не сильно сподіваєтесь на певну підтримку, тому що ваше завдання – це тихо й непомітно дійти до певної точки, зайняти позицію і спробувати виконати свою бойову роботу. Якщо ні, то спостерігати. 

Коли говоримо про момент, коли снайпер уже здійснює постріл, у більшості, якщо вже більш-менш стала лінія фронту, є таке поняття, як снайперський терор. Коли декілька снайперів починають працювати по позиціях противника, особливо, коли противник починає спокійно почуватися, тоді ви відпрацьовуєте по ньому. Це заставляє його сидіти глибоко в норах, в окопах, не висовуватися, бути менш активними. Це своєрідний психологічний тиск на ворога, коли він не знає, де снайпер і чи варто висовуватися. 

Коли ми виконували бойові завдання в Бахмуті, то займалися тим, що ліквідовували спостерігачів. Це такі російські військові, які спостерігали, куди переміщуються наші штурмові служби, або коли змінюються на позиціях, відповідно, вони інформували своє командування, щоб коригувати роботу артилерії, мінометів і якось зашкодити пересуванню наших військ. Тому вдень, а особливо вночі, ми знаходили і вражали таких спостерігачів, які надто цікаво й допитували зазирали з балконів та з вікон п'яти- й  дев'ятиповерхівок.

"Моєю зброєю була UAR-10 українського виробництва"

До речі, про вашу гвинтівку. Вона змінювалася, чи у вас завжди була своя, до якої ви звикли? 

Гвинтівок у снайперів багато. Треба розуміти, що снайпери діляться на дві професії. Першим є піхотний снайпер, по західній класифікації він називається marksman, влучний стрілець, який має на озброєнні снайперську гвинтівку, чи напівавтоматичну гвинтівку на 10, 20 набоїв. Напівавтоматична гвинтівка не дуже довга, більш мобільна, тому цей marksman працює у складі швидкої групи реагування. По суті, це звичайний піхотинець, який має снайперську гвинтівку. 

Та є також окремі снайпери, як наш підрозділ. Це люди, які працюють снайперськими групами більш професійно, мають більший спектр задач і ширший арсенал. Тобто є напівавтоматичні гвинтівки, гвинтівки з глушником інших калібрів, наприклад 308-го калібру, чи 338-го калібру. Якщо нам потрібно вразити щось більше, скажімо, якусь легкоброньовану техніку, або щось пошкодити, в нас для цього є знаменитий Barrett 50-го калібру. До речі, також у групі може бути кулеметник. У певних випадках так ефективніше й корисніше. 

Моєю зброєю була UAR-10 українського виробництва. Це напівавтоматична снайперська гвинтівка. Пізніше пробував опанувати британську гвинтівку Accuracy International. Але так сталося, що мені запропонували посаду командира відділення снайперів, відповідно, вже була не снайперська гвинтівка, а звичайний карбін з оптикою в калібрі 5,56. Моє завдання полягало в роботі з людьми, у коректуванні групи, тобто завдання, зв’язок тощо. 

"Снайпер має розуміти, що противник – це твоя ціль, яку потрібно вразити"

Питання про психологію. Артилерист чи мінометник, коли стріляє, не бачить цілі. А снайпер бачить обличчя противника. Тобто з психологічного погляду, коли ви натискаєте курок, чи є якась різниця, коли ти бачиш ворога в обличчя? Чи це створює якийсь внутрішній дискомфорт? 

Ще на строковій службі нас вчили, що ми повинні сприймати ціль, яка перед нами, саме як ціль. Тобто не як людину, не пропускати цього крізь себе. Снайпер має розуміти, що противник – це твоя ціль, яку потрібно вразити. 

Також не потрібно хотіти навмисно це зробити. Треба завжди бути холоднокровним, зважати на те, чи є в тебе можливість і ситуація сприятлива, щоб виконати завдання, безпечно відійти потім. Коли все так, тоді ти це робиш – просто вражаєш ціль. Потрібно дуже спокійно до цього ставитися, без зайвих емоцій. Адже, якщо ти відразу на полі бою починаєш давати волю емоціям, тоді це може погубити тебе й групу, знижується самоконтроль. 

Про цілі. Ви їх рахували?

Їх рахують, але цією інформацією здебільшого не діляться. Це вважається доволі дурним тоном, коли хтось починає розповідати, скільки вразив цілей. Тому що це не лише ти, це працює група. 

Коли людина натискає курок на снайперській гвинтівці, це не означає, що лише вона робить постріл. Ні, бо це спільна робота групи. Наприклад, якщо працює двійка, тоді працює стрілець і спостерігач. Спостерігач – це в основному найбільш досвідчений і підготовлений стрілець, який має досвід стрільби. Він розуміє, як добре зайняти певну позицію, в нього є доволі потужні засоби для спостереження і він може виявляти цілі та коригувати стрільця. А от стрілець – це людина, яка вміє добре стріляти, знає, як зробити хороший влучний постріл. Вас може бути й більше, і все це буде спільна робота снайперської групи. Бо стрілець не здійснив би свого пострілу, якби не був добре замаскований, якби не знав, що його напарник прикриває, якби спостерігач не виявив противника тощо.

Ви казали, що були на півдні країни й у Бахмуті. Які саме гарячі точки війни ви пройшли за ці два роки?

Так, у бойовому підрозділі я працював два роки. Як уже згадував, почав свій шлях у Вознесенську, потім була Херсонська область, далі – Донбас, це село Серебрянка, біля Білогорівки, коли росіяни весною кинули там переправи. Теж діяв із 3-ю батальйонно-тактичною групою нашої бригади. Далі – Харківська контрнаступальна операція. Потім Луганська область, пробували прорвати там лінію оборони противника. Після цього були завдання в напрямку Кремінної, Бахмута і його околиць. 

Після того мій бойовий шлях закінчився, бо за два роки з'явилися певні проблеми зі здоров’ям. Я не міг виконувати свою роботу. Тому вже майже 10 місяців перебуваю на посаді пресофіцера у 80-й бригаді. 

"Українці мають об'єднатися, подорослішати й нарешті зняти рожеві окуляри, щоб перемогти противника"

З вашого досвіду й розуміння, як вважаєте, що може допомогти Україні, щоб завершилася війна, щоб ми перемогли? Новини з фронту зараз не дуже, росіяни постійно наступають, завойовують нові території, але ЗСУ героїчно тримаються.

Це може звучати дивно на третій рік повномасштабної війни, але людям потрібно об'єднатися і нарешті зняти рожеві окуляри. Тому що, як на мене, дотепер ще багато людей живуть у своїх фантазіях, що хтось прийде з-за кордону й допоможе нам виграти цю війну. Ми повинні подорослішати. Нашій незалежності 30 років, і це теж такий вік дорослішання, потрібно дивитися дуже серйозно на ситуацію на фронті. Вважаю, що влада повинна говорити з суспільством теж серйозно. Бо те, чи виграємо, чи ні – це лише наш інтерес, наша справа. Ніхто за нас не прийде воювати. Також ми повинні розуміти, що маємо воювати не для того, щоб загинути, а для того, щоб убивати ворогів, які прийшли в Україну, щоб вибороти право на майбутнє для себе, для наших дітей. 

До сьогодні багато українців чомусь думають, що це все якось їх омине. Досі лунають наративи, мовляв, нехай політики між собою розбираються. Але якби ці люди, які таке говорять, побували хоч в одному деокупованому населеному пункті, поспілкувалися з місцевим населенням і просто побачили на власні очі, що відбувається, вони зрозуміли б, що Росія цілеспрямовано прийшла на нашу землю, щоб нас винищити. Як би це голосно не звучало, але, на жаль, так і є. Якщо не цілком винищити, то точно викорінити в нас усе українське і проукраїнське. Я думаю, що в нас зараз є чудовий шанс, щоб зарадити цьому й не дати повторитися такому в майбутньому. Як бачимо, ресурси в нас є, потенціал теж, але нам потрібно об’єднатися, подорослішати і серйозно подивитися на те, що відбувається.

Чи думали над тим, чим займатиметеся після закінчення війни? Чи зараз живете тільки військовими справами? 

Якщо ми говоримо про перемогу як таку, яку показують у медіа, про вихід на кордони 1991 року, навіть, якщо це колись трапиться, воно швидко не закінчиться. Не буде так, що ми виграємо війну й одразу я та подібні до мене хлопці й дівчата повернуться додому. Це не трапиться ще доволі тривалий час. Бо треба буде закріпитися на кордонах, проводити стабілізаційні дії. Тому сказати, що все, закінчено, ми виграли, всі молодці й розходимося по домівках і своїх справах – це дуже погане уявлення, як на мене.

Нам і надалі потрібно буде зміцнювати наші збройні сили, розвивати оборонно-промисловий комплекс, працювати дуже багато над чим. Тому що ця війна показала велику кількість наших проблем, нашої інертності й недопрацювань протягом років незалежності. Зараз хтось дивується, чому так важко, бо ми замість того, щоб захищати країну, наш народ, фактично раніше для цього майже нічого не робили. 

Звичайно, думав, чи повернуся в журналістику…. Мені складно сказати, тому що війна ще не завершена. Коли 24 лютого я пішов у військо, то не думав про посаду, яка більш дотична до ЗМІ. 24 лютого, коли на Україну впали перші російські ракети і кордон почали перетинати російські війська, для себе зрозумів, що інформаційну війну ми програли повністю. Якщо це вже трапилося, значить, ми робили все геть не так. На той момент стояло питання, чи взагалі буде країна. Тому я переконаний, що найбільш правильним рішенням було взяти до рук зброю і реалізувати себе на бойовій посаді.

Словом, буде видно, чи  повертатимусь у журналістику. Все ж майже три роки цим не займався, а робота у пресслужбі – це не цілком журналістика, це трішки різні речі.

Напевно, у вас також змінилися певні світоглядні речі та пріоритети через військовий досвід. 

Так, військовий досвід дійсно міняє світогляд. Наприклад, коли ти є учасником такої глобальної події, як російсько-українська війна, тоді починаєш дивитися на все глобальніше. Можливо, так, після війни буду займатися в журналістиці якимись більш глобальними питаннями, не обмежуватиму себе регіональним рівнем. Але це все можуть бути лише якісь далекі плани. Бо в нас ще дуже й дуже багато роботи. 

Переконаний, що в українці повинно бути взаєморозуміння між тилом і фронтом, щоб у нас була якась синергія, щоб ми рухалися вперед. Має бути розуміння потреб: що нам потрібні не тільки якісь технічні засоби, що потрібно підтримувати донатом, бо це само собою. Але нам також потрібні вмотивовані люди, які повинні прийти й поповнити лави війська за тих, на жаль, кого вже немає серед живих, допомогти тим, хто бореться роками. Ресурси загартованих військових також не вічні, є дуже відважні чоловіки й жінки, які ще з 2014 року воюють, але вони теж потребують нашої допомоги. 

Читайте також: День створення 80-ї ОДШБр: чим відома легендарна бригада зі Львова