З цієї війни ми вийдемо кращими. Ми будемо іншою нацією, – психотерапевт

Українці перестануть толерувати корупцію і хабарництво та відкинуть розбрат. Відомий львівський психотерапевт поділився візією майбутнього після перемоги та дав поради, як підтримати людей, постраждалих через бойові дії та окупацію.

Директор Інституту психічного здоров'я Українського Католицького Університету та Українського інституту когнітивно-поведінкової терапії, засновник центру "Коло сім'ї" Олег Романчук (на фото) переконаний: "Темрява не тільки на півночі. Темрява може бути у кожному з нас. Тож ця битва має також дуже важливий внутрішній фронт".  

Фото надав Олег Романчук

У рамках проєкту "Психічне здоров'я для України" відомий лікар-психотерапевт розповів, як кожен із нас може підтримати жертву сексуального насилля, допомогти тому, хто втратив дім і перейти від психотравми до посттравматичного зростання.

Публікуємо найцікавіші тези з виступу фахівця.

Про посттравматичний стресовий розлад і стійкість українців

Під час війни відбувається багато подій, які травмують психіку. Це і зґвалтування, і обстріли, і коли людина бачить загиблих чи поранених або сама зазнала поранення. Проте вплив війни є значно ширшим, ніж ми думаємо. Всі ми зараз відчуваємо невизначеність, тривогу за майбутнє. Самі не є свідками, але дізнаємося жахливі новини. Щодня. Усі ці події є стресовими, окремі з них, згідно з погодженим визначенням, ми називаємо психотравмуючими – такими, коли людина була або свідком, або безпосередньою жертвою подій, які несуть пряму загрозу її життю, фізичній цілісності чи пов'язані зі сексуальною кривдою.

Однак навіть якщо людина пережила таку подію, це не означає, що у неї буде ПТСР. Психотравмуюча подія – це зовнішній фактор. Як удар по руці. Не кожен удар по руці закінчиться переломом. Але перелому без удару не буває.

Хороша новина полягає у тому, що українці демонструють неймовірну резильєнтність (стійкість). Це так, якби по вас стріляли, але вам це не шкодило, бо на вас – бронежилет. Завдяки тому, що у нас є багато єдності, підтримки, солідарності, відчуття світла, правди, відчуття, що ця війна є, можна так сказати, святою, бо вона – за наші цінності, це є потужним фактором підтримки.

"Дослідження показують, що у ситуаціях, коли люди спільно переживають якісь психотравмуючі події, наприклад, перебувають у зоні бойових дій, відсоток ПТСР коливається у межах 16-25%. Тобто не всі люди його мають. Сила удару взаємодіє з резилієнтністю людини, певними характеристиками, які роблять її опірною. У дітей цим захисним фактором є підтримка батьків, рідних"

Ще одна обнадійлива річ. Багато хто уявляє собі ПТСР, як таке, що назавжди руйнує психіку людини. Насправді це як рана, а більшість ран добре лікуються і гояться. 

ПТСР – не вирок. Наша душа має здатність відновлюватися, зцілюватися. Є сучасні методи допомоги, зокрема певні форми психотерапії, які сфокусовані на роботі з психотравмуючими подіями. Вони надзвичайно ефективні. Майже у 80% випадків ПТСР повністю виліковується, і це – дуже високий показник. Та частина, де немає ефекту, – це переважно випадки, де є виражені супутні проблеми, приміром, з алкоголем, які ускладнюють надання допомоги.

Коли потрібно звертатися по фахову допомогу

Як психотерапевт, я бачу, що багато людей, маючи внутрішній досвід подолання подібних проблем у минулому, заручившись підтримкою близьких, дають собі раду самостійно. Зцілюються тими ресурсами, які у них є. Якщо ти пережив психотравмуючу подію, але виговорився комусь, отримав підтримку, бачиш, що твоя психіка відновлюється, що ця подія лишилася у минулому і ти можеш знову відчувати радість, любов, у тебе є сила й енергія, це – ознаки, що ти справляєшся.

При ПТСР або гострому стресовому розладі подія, яка відбулася у минулому, переслідує тебе спогадами. Ці спогади, як рани – болять, вриваються у свідомість вдень і вночі. Ти їх переживаєш так, наче знову перебуваєш у цій події, тобто ці спогади викликають багато дистресу. Людина старається не згадувати, уникати будь-чого, що нагадує про подію і це впливає на її щоденне функціонування. Людина відчуває постійну тривогу, не може заспокоїтися. Її тіло постійно чекає небезпеки, наче це от-от станеться знову. Їй важко сконцентруватися, важко заснути. Її мучать страхітливі сни, які постійно повторюються. Відчуває, що у неї порушена регуляція емоцій. Відчуває провину там, де не є винуватою або відчуває сором, коли їй немає чого соромитися.

Якщо рана душі – маленька, гоїться, не болить, не впливає на функціонування, це означає, що ми справляємося. Якщо бачимо, що рана не гоїться, болить, порушує функціонування, потрібно звернутися по допомогу. Якщо є рана на тілі, ми ж ідемо до хірурга, бо розуміємо, що цю рану треба зашити. А коли є психічний розлад, ми часто думаємо, що це з нами щось не так. Але ПТСР – це нормальна реакція на ненормальну подію!

У випадку ПТСР не вагайтеся звернутися вчасно. Ми часто кажемо, що час усе лікує. Але якщо рана загноєна, з часом загноюватиметься ще більше – тому важливо не відтерміновувати звернення. Раннє втручання є дуже важливим!

Як підтримати психічне здоров'я під час війни

Джерело: REUTERS

Всі ми пам'ятаємо жахливі фото з Бучі. З одного боку, я би не хотів казати, що цього не треба бачити, бо це те саме, як сказати, що нам треба забути про Голодомор, що не варто про це згадувати, бо це надто болісно. Або що ми не розповідатимемо дітям про Голодомор, бо це травмує їхню психіку. Так, це болісна історія, але нам важливо її бачити, бо вона запалює у нас вогонь мужності та відваги, щоб боротися з усіх сил, щоб визволити країну і засудити нашого північного сусіда за скоєні ним злочини.

З іншого боку, нам важливо визначити оптимальну для нас дозу новин. Бо якщо цих новин буде забагато, це нас переобтяжить і вичерпає усі сили. Дивитися на ці новини треба теж крізь певну перспективу. Для прикладу, ми, психотерапевти, працюючи з психотравмами, часмо можемо по 6 годин на день вислуховувати деталі зґвалтування, насильства і т.д. Що допомагає нам не "вигоріти"? Ми вислуховуємо ці факти, але з думкою заради чого ми тут. А ми тут, щоб допомогти. Ми дивимося на те, що було у Бучі для того, щоб у майбутньому більше такого не допустити, щоб у майбутньому наша країна процвітала. Ми переводимо погляд на щось більш ресурсне, тримаємо зв’язок з цінностями і відчуттям, заради чого ця праця – заради іншого, світлого майбутнього… 

"Я люблю використовувати таку метафору: "Можна бачити, якою темною є ніч. А можна бачити, які яскраві світять зорі". Зорі ніколи не є такими яскравими, як тоді коли ніч найтемніша. Коли ми бачимо цю темряву нелюдяності, ми також бачимо світло волонтерів, світло ЗСУ, світло багатьох українців — від керівництва держави до дуже простих людей, які віддають останнє, аби наша країна перемогла"

Подивились на темряву – подивіться на світло, яке наповнює, надихає, на добро людей, на наші мрії, заради чого це все, на наші цінності.

Ключова складова у концепції резильєнтності – ми маємо вибір, якими б не були обставини. Віктор Франкл чи Едіт Еґер у концтаборі. У них був вибір: "Я виживу і вони не проникнуть у мою психіку". Вибір у відповідь на темряву – залишитися людиною. У відповідь на жорстокість – залишатися світлим, люблячим, відважним. Не уподібнитися ворогу. Цей вибір завжди є і він проявляється дією. Сидіти на кріслі і лиш дивитися новини не зробить нас резилієнтними – треба діяти. Але діяти ефективно не обов'язково означає бути волонтерами (хоч волонтером бути прекрасно). Є безліч точок, де можна прикладати цю енергію любові і творити добро заради нашої країни, нашого народу та нашого спільного майбутнього.

Про травму вимушених переселенців

Джерело: PAP

Коли ми говоримо собі "я – переселенець назавжди", це звучить як вирок. Це – некорисна думка, бо ми не знаємо, яким буде наше майбутнє, і коли ми переконані, що у нашому житті більше не буде нічого світлого і що нас чекають лише страждання, це переконання закриває нам очі, порушує наше сприйняття дійсності. Ми можемо не бачити багатьох прекрасних речей, які відбуваються зараз.

Нещодавно я розмовляв зі своїм батьком, який зі сльозами на очах зізнався мені: "Я – неймовірно щасливий, що дожив до моменту, коли я бачу свій народ ТАКИМ". Зорі серед темряви. Ми живемо у часи дуже важких випробувань, але ж яку красу ми бачимо! Як люди виганяють зі свого села російські танки. Як діти підтримують один одного у бомбосховищах, як вони там бавляться, співають пісні. Ти бачиш наші Збройні Сили. Ти наповнюєшся відчуттям, що у твоєму житті є щось дуже красиве і ти до цього причетний. Це відчуття сповнює тебе вдячністю, а не відчуттям, що ти – безпорадна жертва, яка нічого не може змінити у своєму житті і яку нічого хорошого вже не чекає. Так, у житті є страждання. Крапка. Ми не можемо цього змінити. Є війна – ми боремося, щоб вона зупинилася, але ми на маємо на це такого впливу, як мають наші Збройні Сили. Але якщо я не можу цього змінити, це не означає, що я є жертвою обставин. Навіть у цих обставинах я можу бачити речі, за які я вдячний. Це – перше.

Друге. Перехід із позиції жертви у позицію "я буду творити життя" передбачає питання "Що я можу зробити зараз, у цих обставинах", "Що я можу змінити", "Як я тут, де я зараз перебуваю, я можу творити щасливе, змістовне життя".

І третє, визнаймо - це дуже боляче втрачати дім, переїжджати. Моя близька товаришка переїхала з Донецька, а зараз – з Києва. Двічі. Коли вона переїхала з Донецька, вона сказала мені таку річ: "В один день я втратила все своє попереднє життя". Але пригадаймо, що сказав наш президент, коли був зруйнований літак "Мрія": "Наша "Мрія" зруйнована, але у нас є інша мрія, яку ніхто не може зруйнувати".

Коли ми щось втрачаємо, нам, звісно, треба це оплакати і відпустити. Але тоді подивитися: а що ще не втрачено? Які можливості ми маємо? Так, ми втратили дім у Луганську. Але ми маємо життя. Ми – живі. І маємо народ. І маємо мрію. Можливо, зараз у матеріальному виміри ми маємо лише якийсь маленький куточок для нічлігу у Львові, але ми маємо життя. Це дуже важливо - подивитися на те, що ми маємо і що ми можемо з цим зробити. Розширити межі своєї історії. Якщо наша історія визначається тим, що ми не маємо постійного дому, на це можна подивитися інакше. А що ми маємо? У нас є наш дім – Україна. Це – більший дім.

Я запитую своїх друзів (бо багато моїх друзів переїхало): "Як ви?" А вони відповідають: "Яке щастя, що у нас є сім'я! Це – наш найбільший ресурс, де б ми не були". Звісно, їм сумно і вони хочуть повернутися додому, але вони вміють цінувати те, що не втрачено і вони будують свою ідентичність довкола того, що вони є людьми, які вміють долати труднощі, будувати і відбудовувати своє життя. Мої друзі залишили Донецьк, але відродилися у Києві. Збудували не просто якесь там життя, а гарне, плідне, творче життя, бо таким був їхній вибір. І зараз у них є відчуття сили, відчуття здатності відроджуватися, відбудовуватися, починати спочатку – і вони можуть бути співіснувати з цією невизначеністю майбутнього у резилієнтний спосіб, день за днем працюючи, волонтерячи, в міру своїх можливостей…

Щоб відродитися у чужому місці, потрібна не тільки психологічна, а й соціальна, фінансова, сусідська, дружня допомога. Ми маємо ментальну хворобу – скупість, коли кожен сам за себе. Але ми маємо від цієї хвороби зцілитися. Маємо бути людьми щедрими, солідарними і відповідальними за інших. Тоді ми будемо могутнім народом. Нам деколи здається: "А, мені ніхто не допоможе! Хіба у цьому світі є добрі люди?" Але якщо ми не просимо, не шукаємо допомоги, ми можемо так і не довідатися, що зовсім поруч є хтось, хто має ідею, де тобі знайти роботу, дасть або позичить тобі кошти, допоможе відбудувати соціальні зв'язки. Дуже важливо не закриватися, а шукати добрих людей, бо самому складно справлятися з труднощами. А зараз багато людей мають великі труднощі і нам потрібно один одному допомагати.  

Про програму "бути нещасним"

У когнітивній терапії ми кажемо, що думки – це всього лиш думки. Якщо ти щось думаєш, це не обов'язково означає, що це – правда і це не обов'язково означає, що це – корисна думка. Але деколи нам приходять у голову думки і ми їм віримо, живемо з ними, з цими картами.

Уявіть собі, що ви завантажили у свій смартфон якусь помилкову карту. Ви нею користуєтеся і у вас навіть думки не виникає, що ця карта не відображає того, що є у реальності.

Думка "Аби не гірше" живе у головах багатьох людей. За нею криється підтекст, що і так все буде погано, і немає чого сподіватися на краще. Звісно, якщо у людини є супутні симптоми - пригнічений настрій, відсутність енергії, тотальне негативне мислення ("У мене немає майбутнього", "Я – невдаха", "Мене нічого доброго не чекає"), це може сигналізувати про депресію. 

"Багато людей не мають депресії, але у них є програма бути нещасним. Дуже часто її мають народи з тоталітарним минулим, тому що вона пов'язана з моделлю, яка у психології називається "завченою безпомічністю": "Я нічого не можу змінити" і "Мене нічого доброго не чекає". Якщо ви подивитеся на тексти наших українських пісень, то ви, на жаль, побачите, часом не раз цю модель, для прикладу, що "козак зажурився, бо він без щастя, без долі на світ народився". Немає у нього ні щастя, ні долі, то навіщо йому за щось там боротися чи щось змінювати?"

Дуже важливо, коли ми бачимо, що хтось має такі думки, які людині не допомагають, які обмежують її активну, творчу позицію у житті, запитатися: "Слухай, от ти маєш таку думку. Це – цікава думка, але чи вона тобі допомагає? Чи не вважаєш ти, що можна жити з іншими думками? Наприклад, з думкою, що ми не знаємо свого майбутнього, але ми точно будемо творити своє життя, не складемо рук і не будемо плисти за течією". Я не знаю, чи завтра буде погано, але я докладу всіх зусиль, щоб моє життя було не просто збігом обставин, а тим, як я відповідаю на ці обставини. Ніколи нічого не виросте, якщо ви цього не посієте. Ніколи нічого не вродить, якщо ви не будете працювати у саду, і я думаю, що це дуже важливо для нашої ментальності – бути у позиції народу вільного, який вміє боротися і який не здається не тільки перед чужою армією, але й часом перед своїм песимізмом та любов'ю до нарікань.  

Про "синдром уцілілого" і тих, хто здобув страшний досвід життя під окупацією

Джерело: AP

Якщо ми картаємо себе за те, що ми там, де відносно безпечно (наприклад, у Львові), при тому що ми увесь час робили все, що в наших силах для перемоги, то ми можемо себе запитати: "А за що я себе картаю? Чи я припустився якоїсь помилки? Чи мої дії були помилковими? Чи є якісь підстави і користь від цих самозвинувачень?" Це дуже важливо зробити, бо провина може бути некорисною і свого роду формою "самоїдства".

Коли ти дійсно припустився помилки, почуття провини тобі на це вказує: піди, вибачся, виправи. Тоді воно є корисним. Але деколи буває, що ти не припустився жодної помилки, робиш усе добре, однак у голові поселився критик: якщо хтось страждав, а ти не страждав, то мусиш почуватися винним. Це – добре, що ти не страждав, бо тепер ти можеш допомогти цій людині. Маєш на це сили, ресурси.

Дуже важливо дивитися: чому ви себе картаєте, чи є з цього є якась користь, чи є під цим якесь підґрунтя. Якщо немає – це треба відпустити. Немає чого продовжувати.

Коли приїздять люди, які пережили дуже складні обставини, їм часто не треба нічого казати – треба вислухати їхні історії. Не випитувати, якщо про щось їм ще важко говорити. А найголовніше, що треба зробити, – запитати, чого вони потребують. Допомогти не словами, а вчинками, і якщо у них є відчуття смутку через те, що вони лишили все своє життя, свій дім, який вони все життя будували, свій сад, який садили, то розділити з ними цей смуток. Коли ми відчуваємо біль, для нас дуже важливо, щоб хтось був поряд, співчував нам. Тоді біль переносити легше.

Як допомогти жертві сексуального насильства

Якщо людина, яка перенесла насильство має гострий стресовий розлад чи ПТСР, їй потрібна фахова допомога. Нам важливо розуміти, що лікувати ПТСР сучасними ефективними методами, це не є щось, чого можна навчитися на триденному семінарі. Це вимагає багаторічної освіти, практики під супервізією. Це свого роду як інтернатура у нейрохірургії, тільки більш витончена, бо ми виходимо на рівень перезапису та інтеграції мереж пам’яті. І при наявності таких розладів, зокрема після перенесеного насильства, важливо звертатися до компетентних фахівців.

Інше питання, як кожен із нас може допомогти такій людині, підтримати її.

Отже, перше, чого потребує жертва сексуального насильства, – безпеки. Її потрібно забрати з того місця, де це сталося і де це може повторитися. Бо коли вона залишатиметься там, у неї буде єдина домінантна "Як себе захистити, щоб до мене знову не прийшли".

Коли людина вже у безпеці, вона потребує медичної допомоги: лікування фізичних травм, гінекологічного обстеження, захисту від венеричних захворювань і т.д. Соматичний компонент треба вирішити у перші дні.

Наступне – це психологічна підтримка. Людина стикається з жахом того, на що бувають здатні інші люди. Зґвалтування в умовах війни – це часто групове і повторюване насильство, яке супроводжується страхом, що тебе вб'ють або вб'ють твою дитину, маму, чоловіка. Дуже часто кривдники, які скоюють сексуальне насильство на війні, не просто кривдять людину, а знущаються над нею, бо вона належить до нації, яку вони ненавидять та зневажають. У їхньому насильстві є бажання принизити, обезчестити, дати жертві відчуття, що вона ніхто, дегуманізувати її. Тому коли людина стикається з цим жахом, вона хоче, щоб поряд з нею були світлі, добрі люди. І це можна зрозуміли: коли ми стикаємося з темрявою в одних людях, нам так хочеться протиставити їй світло, яке є в інших людях, бути поруч з добрими людьми, бути огорнутими їх любов’ю.

Я уже 20 років працюю з людьми, які пережили сексуальне насильство,. Я працював з дуже різними випадками – і жертвами дитячої проституції, і повторюваного дитячого скривдження, і викрадення злочинною групою та груповим, повторюваним згвалтуванням. Попри болісні рани, які залишили ці жахливі події у душі потерпілих, я бачив теж, як вони зцілюються, відроджуються, починають нове життя. Я часто чув від пацієнтів, що найважливішим для них у перші дні було те, що вони могли розповісти про це близьким людям і у відповідь почути: "Ми тебе безмежно любимо. Ми з тобою. Що б там твої кривдники не зробили з тобою і твоїм тілом, ти є ти. Ти – чиста, невинна. Вони збезчестили себе. Твоєї душі ніхто не може збезчестити. Ми віримо, що ти зцілишся, що це залишиться у минулому. Ти не сама. Ми пройдемо через це разом." Людину треба занурити у світло, добро.

Деякі люди хочуть розповісти в деталях, що з ними сталось. Вислухайте їх та розділіть їхній біль. Це допомагає запустити процеси зцілення. Якщо людина висловлює некорисні думки (наприклад, "я збещещена", "у мене тепер немає майбутнього", "тепер я жінка третього сорту"), допоможіть їй змінити сприйняття на більш корисне (наприклад, "ти - чиста", "ти подолаєш цей досвід і зможеш мати щасливе життя"). 

"Допомогти змінити сприйняття можуть сильні слова, влучні метафори. Наприклад, якщо людина каже: "Я збезчещена", вашою відповіддю може бути: "Я вірю, ти чиста, ти - як небо. Скільки б кулеметів не стріляло у небо, небо залишається небом. Всі кулі впадуть на землю. Скільки б разів покидьки не плювали у небо, все впаде назад на них". Не очікуйте, що людина відразу це прийме, погодиться з цим. Але часто воно як насінинка - прийметься і проросте"

Усім людям, які пережили сексуальне насильство, варто одразу звертатися за психологічною допомогою до фахівців. Це – психотравма, яка містить у собі багато болю, тілесного компоненту. Ризик розвитку ПТСР після зґвалтування є доволі високий. Тому важливо не чекати, а діяти, активно шукати якісної фахової допомоги. Для лікування ПТСР сучасні наукові протоколи рекомендують два методи - травмо-фокусовану когнітивно-поведінкову терапію та метод десинсебілізації травми рухом очей (EMDR). Тож важливо не просто піти до фахівця, а до спеціаліста, який володіє цими методиками, має відповідну освіту та досвід.

В Україні є багато хороших організацій, хороших фахівців, які можуть допомогти, зокрема безплатно. Таку допомогу ви можете знайти у нашому центрі. Ми консультуємо і дітей, і молодь, і дорослих, як очно у Львові, так і дистанційно у телеклініці центру. Ми хочемо створити для жертв військових злочинів, зокрема сексуального скривдження, спеціальну програму, щоб люди могли приїхати до Львова, проживати тут та отримувати інтенсивну психотерапевтичну допомогу. Зараз для потребуючих у межах нашої гуманітарної ініціативи ця допомога є безкоштовною. 

Якщо людина не хоче говорити про пережите - не змушуйте її і не розпитуйте насилу. Ви можете сказати: "Я знаю, що тобі може не хотітисґ про це зараз говорити. Ця подія болить, мов рана. Але ховати рану не добре – вона може загноїтися. Можливо, тобі буде корисно звернутися по допомогу, щоб цю рану очистити. Це сприятиме зціленню". 

Інколи люди думають, що треба просто забути, але забути не допоможе. З такою таємницею жити важко. Інколи думають, що "час усе вилікує", але коли рана загноєна, час її не вилікує. Навпаки, з часом буде гірше.

Часом у жертв зґвалтування є помилкові переконання, що пережите "назавжди зруйнує мою сексуальність". Але це – неправда, і наука це підтверджує. У мене було чимало пацієнтів, дівчат, які казали: "Я ніколи не одружуся, жодного хлопця до себе не підпущу, не буду мати сексуального життя після цього, що пережила". З багатьма з них терапія завершилася багато років тому – і мені приємно, коли вони пишуть чи дзвонять, розповідають, що вони одружулися, що у них народилися діти, що вони щасливі… Це – найважливіше послання, яке хочеться передати людям, які пережили сексуальне скривдження. Зараз це може здаватися чимось таким, що не підлягає зціленню. Але це тільки здається. Важливо звернутися по фахову допомогу і зцілення прийде. Попереду буде щасливе життя.

Практики резилієнтності (стійкості)

Є одна дуже хороша практика – постійно нагадувати собі про цінності. Що є найважливішим для мене і яким є сенс мого життя? Після цього ці цінності перетворювати у дію. Чим більше ми діємо згідно з цінностями (навіть якщо страшно, бо мужність — це не відсутність страху, це здатність діяти згідно з цінностями), ми ростемо. Діяти згідно з цінностями — це вибір. Можливо, тобі не хочеться чогось робити, але ти розумієш, що це буде правильно: піти і з'ясувати стосунки, поділитися, запросити когось до свого дому, віддати кошти, які ти планував витратити на відпустку, але вони сьогодні більш важливі для ЗСУ.

Резилієнтність базується на міцних, глибоких стосунках, тому так важливо їх плекати, хоч це і складно. Це – праця. Плекати стосунки – це бути людиною любові, робити добро, вирішувати конфлікти, бо вони неминучі, але робити це з повагою до інших людей, не ображаючи їх, не принижуючи, говорячи правду, слухаючи, будучи готовим почути правду й про себе, свої помилки, пробачаючи і просячи вибачення.

Важливо теж рефлексувати, тобто осмислювати здобутий досвід – з іншими людьми і зі собою наодинці: вести щоденник, записувати, ділитися. Бо зростання – це про мудрість. Мудрість приходить не просто від досвіду, а від досвіду, який ми осмислюємо, а висновки – переводимо у дію. Це дуже важливо. Війна - це важкий досвід. Але це досвід, і його важливо осмислити та інтегрувати. Тоді він призведе до посттравматичного зростання.

Війна – це не обов'язково травмована нація

Джерело: Bloomberg

Наука нам доводить, що посттравматичний розлад може перейти у посттравматичний зріст і люди, які пережили психотравмуючі події – і ті, які не мали ПТСР, і ті, які мали ПТСР, можуть мати після цього посттравматичний зріст.

Посттравматичний зріст – це феномен, коли людина, стикнувшись із важкими подіями у житті, з випробуваннями, психотравмою, виходить з них внутрішньо зміненою у позитивний спосіб. Хемінгуей про це гарно сказав: "Життя ламає багатьох. Багато хто стає сильніший на зламі". "Сильніший на зламі" – це і є той посттравматичний зріст, коли людина відчуває, що вона стала внутрішньо більш сильною, не боїться випробувань. "Я тепер краще знаю, що у житті головне". "Я тепер вмію бути більш вдячним і цінувати те, що у мене є". Те, що ми недооцінювали до війни, тепер ми розуміємо, яким даром це є. "Я тепер вмію будувати глибші стосунки". Це все – ознаки посттравматичного зростання. Але це зростання не стається саме по собі. Не так: ти страждав, тож будеш зростати. Деякі люди, страждаючи, стають, навпаки, більш озлобленими, чи зневіреними. Це – вибір. Якщо ми хочемо проходячи через ці випробування не наповнитися ненавистю, не уподібнитися до наших ворогів і не стати такими ж нелюдяними, а хочемо, навпаки, бути воїнами світла, відважними, безстрашними, які виженуть ворога зі своєї землі, зберігши людяність, це говорить про наше посттравматичне зростання.

Я вірю, що ми не просто відбудуємо країну. Багато хто це усвідомлює і вже бачить ці провісники, що ми стаємо іншими, ми стаємо зрілою нацією. Я вірю, що ми вийдемо з цієї війни кращими. У нас буде нетолерантність до корупції і жадібності. Ще більше не сприйматимемо лукавства і нечесності. Ще більше у нас буде відваги боротися, бо якщо ми знову дозволимо після війни корупцію, хабарництво чи розбрат – як ми зможемо так зневажити усю пролиту кров за нашу перемогу? Тому дуже важливо пам’ятати: у нас є теж внутрішній фронт, у нас є темрява всередині нас, і нам дуже важливо перемогти ще й на цьому фронті, бо тільки тоді ця перемога приведе до очищення і відродження нас як нації. Тільки тоді ми побачимо не просто відбудову, а розквіт, якісно нове життя…

Стежте за найважливішими новинами Львова, регіону, України та світу разом з "Еспресо.Захід"! Підписуйтесь на нашу facebook-сторінку та телеграм-канал.