"Я жив неподалік Азовсталі. Зараз там уже немає нічого, все знищене": мешканець Маріуполя, який переїхав на Волинь

Про те, як жив в окупації та як вдалося виїхати з Маріуполя, пан Володимир розповів у інтерв'ю "Еспресо.Захід".

Розкажіть, будь ласка, як ви зустріли 24 лютого?

24 лютого ми в місті ще не відчували війни, а лівобережний район дуже сильно бомбили. Відразу оголосили про початок війни. На лівий берег не курсував жоден міський транспорт. Із часом не стало води, світла й газу.

Я був у Маріуполі, а моя дружина – в Сумах. Вона поїхала туди до сестри й саме хотіла приїхати 23 лютого назад у Маріуполь, але почалася війна. Там і лишилася. Донька виїхала у Львів, як тільки все це почалося.

Я жив неподалік заводу Азовсталь. Зараз там уже немає нічого, все знищене. Наші солдати пішли в підземелля заводу. Там завжди була стрільба, і вночі її було дуже сильно чути. Наші там трималися довго.

Як ви забезпечували себе їжею та водою?

За водою бігали за завод "Ілліча", там була така криниця. Потім не стало хліба. У черзі до магазину, де пекли хліб, було до 300 людей. Поки добирався до магазину, то всередині в ньому було ще людей із 300. Хліб давали тільки по 2 батони.

Їжі ніхто не розвозив. А потім – усе. Почали бомбити. Коли не стало ні світла, ні газу, ми почали готувати на вулиці, на багатті. Розпалювали й починали готувати, що-небудь. У нас було 4 під’їзди. Як тільки чули, що летить літак, утікали до підвалів.

Одного разу ми почули, що гуде літак, побігли в підвал, а один чоловік сказав – "ай та ладно" й залишився надворі. Прилетів снаряд. Від вибуху йому перебило ноги.

Скільки днів ви перебували в окупації? Як виживали?

Після того, як мій дім розбили, ще місяць жив у підвалі в сусідньому будинку, у дванадцятиповерхівці. У підвалі жили я і мій син. Сусідній дім був також розбитий, але в ньому було тепліше. Ми не мали нічого, навіть хліба, лише вівсянку.

Перед моєю евакуацією, за дні два-три, у місті з'явилася картопля, по 300 грн за кілограм. У когось була в запасі, і вони "викинули" її на продаж. Спекулянти. А ми їли вівсянку. Син зливав із батарей воду, заливав крупу й ми її їли по ложці, щоб не вмерти.

Багато людей помирало, від голоду також. Одного разу в моєму будинку на восьмому поверсі снаряд влучив у двокімнатну квартиру, через стінку в коридорі сусідньої квартири була жінка. Вона залишилася без ноги.

У місті було дуже багато загиблих. Хоронити їх не було де. Трупи людей просто лежали. У четвертому під’їзді жив мій товариш. Коли він загинув, викопали яму в пів метра й поховали його біля дороги. У сусідньому будинку під час обстрілу син знайомих витягав батьків. Батька встиг урятувати, а матір – не встиг, її там прибило і все. Дуже багато людей загинуло. Люди помирали від голоду, всі були по підвалах.

Одного разу нам сказали повиходити з квартир, а квартири всі залишити відчиненими. Росіяни крали все. Починали красти, коли ще в Широкине зайшли. 

Моя племінниця збиралася з іншими людьми виїжджати. У них було п’ять машин, але напередодні виїзду впав снаряд у двір і побило кілька автомобілів. То їхала в багажнику з чоловіком усю дорогу.

Чи отримували ви якусь інформацію про становище в країні, коли були в окупації?

Нічого не було. Світла не було. Коли сиділи в підвалі, то слухали радіо. У начальника цеху було маленьке радіо. Зловили хвилю і слухали, але то була російська радіостанція, вони все брехали. Але потім зловили іншу хвилю і дізналися, що з Бердянська відправляють автобуси, щоб забрати наших. Ті домовилися, а росіяни потім не пускали, 3-4 рази зривалася домовленість, щоб перевезти людей.

Коли ви вирішили, що потрібно евакуюватися з міста?

У кінці березня я вже вирішив, що буде як буде. Влада домовилася про евакуацію з Бердянська до Запоріжжя, а до Маріуполя не пускали. Ми дізналися, що з Маріуполя людей вивозитимуть до Бердянська, частина людей вирішила їхати. 

Добралися автобусом до Нікольського, безплатно. Там стояли дві години, нас записували. Після того відправляли або на Ростов, або на Донецьк. На Запоріжжя нічого не було. А з Ростова чи Донецька вже не вибратися нікуди.

Знайшли чоловіка, який нас міг би завезти на Бердянськ. Найняли його, заплатили по 700 грн. Він об'їжджав чотири пости аж чотири години, це десь 60 кілометрів.

Як ви проїжджали через блокпости?

Нас змушували виходити з машин, роздягатися до половини. Перевіряли чи є якісь татуювання, надписи, і якщо знаходили, то "за шкірку й туди", перевіряли "від і до".

Навіть пенсіонерів?

Так, але дивлячись, який пенсіонер. Мене, наприклад, не оглядали. І так – вісім постів до Бердянська. І тільки пост проїхали, то на одному росіяни, на іншому – кадировці й кадебісти.

Й ось приїхали ми в Бердянськ. А там черги, списки, але на Запоріжжя не відправляли, лише на Крим та в сторону Росії. Ми переночували там і наступного дня нам сказали, що із Запоріжжя прийшли автобуси, але в Бердянськ їх не пускають. Ми знайшли машину й людину, яка погодилася нас завезти, заплатили по 600 грн. Поїхали за місто, там уже були автобуси. Там було 16 автобусів, ми потрапили аж у восьмий, і то ледве, усе було забито, всі їхали з Маріуполя.

Перед Запоріжжям, ще десь кілометрів за сорок, нашу колону автобусів обігнала якась машина й полетіла вперед, "крутий" якийсь за рулем був. І тут ми чуємо, що кажуть зупинити всі автобуси й усім вийти. Ми думали, що сталося? А в того, хто нас обганяв, поцілили снарядом, там ще пост їхній останній був, росіян чи кадирівців, я вже не знаю. Після цього ми ще стояли дві години і продовжили їхати далі.

Ми їхали до Запоріжжя цілий день. Проїхали ще приблизно п’ятнадцять постів, і далі всіх перевіряли "від і до". Під Запоріжжям нас висадили й ми пішки проходили останні їхні пости. У Запоріжжя потрапили ввечері, нас зустріли, нагодувати ще й пайок дали. Наступного дня відправили поїздом, кого куди. Один поїзд ішов на Львів, із 13-14 вагонів, він був повністю забитий, місця були "стоячі". Я поїхав ним. Зі Львова добрався до рідного села, і от я тут.

Андрій Шишко

Стежте за найважливішими новинами Львова, регіону, України та світу разом з "Еспресо.Захід"! Підписуйтесь на нашу facebook-сторінку, телеграм-канал та твіттер.